Диференціальна психологія - Палій А. А. - 1.3. Вплив середовища і спадковості на людину

Визначення джерел індивідуальних варіацій психічного - основна проблема диференціальної психології. Індивідуальні відмінності породжені численними і складними взаємодіями між спадковістю і середовищем. Спадковість забезпечує стійкість існування біологічного виду, середовище - його мінливість і можливість пристосовуватися до загальних умов життя. Спадкові ознаки детермінують гени, які передають батьки ембріону при заплідненні. Хімічна розбалансованість чи неповнота генів спричинює фізичні аномалії або психічні патології. Навіть у звичайних умовах спадковість допускає широкий спектр варіацій поведінки, що є наслідком підсумовування норм реакцій різного рівня - біохімічних, фізіологічних, психологічних, а остаточний результат залежить від впливу середовища.

Отже, на людину впливають спадковість і середовище, їй також властиве соціальне спадкоємство - дотримання культурних зразків, передавання акцентуації, наприклад шизоїдної, від матері до дитини через виховання, формування сімейних сценаріїв, якого позбавлені тварини.

Теорії про вплив середовища і спадковості

З огляду на надання переваги біологічній або середовищній (соціально-культурній) детермінації дослідники виокремлюють кілька груп теорій:

1. Біогенетичні теорії грунтуються на положенні, що формування індивідуальності зумовлене вродженими і генетичними задатками. Генетичні задатки Визначаються сукупністю генів чоловічих і жіночих статевих клітин - генотипом, що утворює цілісну, злагоджену і ефективно працюючу систему, яка постійно удосконалюється в процесі еволюції. Під контролем генотипу перебувають всі ознаки організму - морфологічні, біохімічні, фізіологічні, аж до параметрів вищої нервової діяльності. Вроджені задатки Зумовлені генотипом у взаємозв'язку з якістю внутріутробного розвитку. Тому в медичній генетиці чітко розрізняють такі поняття, як генетична і вроджена патологія. Наприклад, деякі види розумової відсталості можуть бути наслідком згубних впливів середовища на плід через організм матері (від інфекційних захворювань до нездорового способу життя матері). Розвиток є поступовим розгортанням цих властивостей у часі, а внесок середовищних впливів дуже обмежений. Біогенетичні підходи нерідко були теоретичною основою расистських учень про початкову відмінність націй. Прихильником цього підходу був Ф. Гальтон, а також американський психолог, автор теорії рекапітуляції Стенлі Холл (1844-1924).

2. Соціогенетичні теорії (сенсуалістичний підхід, що постулює примат досвіду) стверджують, що спочатку психіка дитини - чиста дошка (tabula rasa), а всі її досягнення і особливості зумовлені зовнішніми умовами (середовищем). Подібну гіпотезу висунув ще англійський філософ Джон Локк (1632-1704). Ці теорії більш прогресивні, однак їх недолік - розуміння дитини як первинно пасивної істоти, об'єкта впливу.

3. Двофакторні теорії (конвергенції двох факторів) постулюють, що розвиток є наслідком взаємодії вроджених структур і зовнішніх впливів. Карл Бюлер (1879-1963), В. Штерн, А. Біне вважали, що вплив середовища накладається на фактори спадковості. Основоположник двофакторної теорії В. Штерн відзначав, що про жодну функцію не можна сказати, "ззовні" вона чи "зсередини". Треба цікавитися, що в ній "ззовні" і що "зсередини". Проте і в межах двофакторних теорій дитину вважають пасивним об'єктом впливу.

4. Вчення про вищі психічні функції (культурно-історичний підхід) Льва Виготського (1896-1934) стверджує, що розвиток індивідуальності можливий завдяки існуванню культури - узагальненого досвіду людства. Вроджені властивості людини становлять умови розвитку, а середовище - джерело (тому що в ньому міститься те, чим повинна оволодіти людина). Вищі психічні функції, які властиві лише людині, опосередковані знаковими системами і предметною діяльністю, що є змістом культури. Щоб дитина могла його засвоїти, треба, аби вона вступила в особливі відносини з навколишнім світом: не пристосовувалась, а активно привласнювала собі досвід попередніх поколінь у процесі спільної діяльності та спілкування з дорослими, тобто носіями культури.

Швейцарський психолог Карл-Густав Юнг (1875- 1961) довів, що культура також е джерелом стійких поведінкових проявів, закріплених у колективному несвідомому у формі архетипів, але збереження і прояви їх не можна довести природничо-науковими методами.

Роль спадковості і середовища намагається визначити генетика кількісних ознак, яка аналізує різні види дисперсії значень ознаки. Проте не кожна проста ознака фіксується одним алелем (парою генів, серед яких є домінантний і рецесивний). Крім того, комплексний ефект не можна розглядати як арифметичну суму впливу кожного з генів, бо вони взаємодіють між собою, спричинюючи системні ефекти. Тому, вивчаючи процес генетичного контролю психологічної ознаки, психогенетика прагне знайти відповіді на такі питання: наскільки генотип визначає формування індивідуальних відмінностей (тобто який очікуваний ступінь варіативності) і біологічний механізм його впливу (на якій ділянці хромосоми локалізовані відповідні гени); які процеси поєднують білковий продукт генів і конкретний фенотип; чи існують середовищні чинники, що змінюють досліджуваний генетичний механізм.

Успадкованість ознаки Розпізнають за наявністю кореляції між показниками біологічних батьків і дітей, а не за подібністю показників. Наприклад, темпераменти біологічних батьків і їхніх відданих на усиновлення дітей мають багато спільного. Найімовірніше, у прийомних сім'ях діти перебуватимуть під впливом середовищних умов, унаслідок чого за абсолютними показниками вони стануть подібними і на названих батьків. Проте кореляції не буде.


Схожі статті




Диференціальна психологія - Палій А. А. - 1.3. Вплив середовища і спадковості на людину

Предыдущая | Следующая