Основи психології - Киричук О. В. - Психіка та зовнішній світ

Теорія чистої дошки і монадності. Детермінація людської психіки неоднозначна. З одного боку, вона визначається зовнішнім середовищем. Зокрема, залежить від фізичного довкілля (прикладом може бути протилежність характерів людей, які зросли в умовах суворої півночі та м'яких південних широт), від біологічних та фізіологічних особливостей будови і функціонування (порівняємо психологію особистостей з нормально функціонуючою та з пошкодженою центральною нервовою системою), від соціальних умов життя (зіставимо психологічні особливості людей, які живуть в умовах різних політичних та економічних устроїв держави, в різні історичні епохи, у традиційному та урбанізованому суспільстві тощо), а також від "трансцендентних сил".

Отже, людина є залежною, стражденною істотою, але водночас вона є самодостатньою та самоцінною особистістю, самодетерміно-ваною системою. її самодостатність виражається у творчих здатностях, інтуїції, рефлексії, "вроджених" ідеях*, здатності бути суб'єктом власної діяльності та розвитку.

Люди здавна помітили свою здатність до вільного вибору і зафіксували це знання у міфах, зокрема у Біблейському про гріхопадіння людей. Міф твердить, що Творець забезпечив фізичну та інтелектуальну здатність людини до морального вчинку, створив Він і мотиваційну колізію (з одного боку, заборона Бога, з іншого - не менш сильна спокуса Змія), але вибір одного з мотивів та реалізація здатності до вчинку залежали виключно від людей. Вони використали надану їм можливість і стали "немов Боги, знаючи добро і зло". Міф говорить також, що людина створена Творцем за його образом і подобою, а це означає, що вона здатна творити та вибирати незалежно від навколишніх умов. Отже, людина не лише залежить від зовнішніх чинників, а й вільна від них.

В історії психології відображене це специфічне взаємовідношення психіки та зовнішнього світу. При цьому одні теорії наголошували на залежності людини від середовища, на визначеності її психіки зовнішніми чинниками. Так, Дж. Локк вважав, що в момент народження людина подібна чистій дошці (tabularasa) або аркушеві паперу без будь-яких знаків (букв, ідей та ін.) на них. Природа та суспільство

"наносять на чисту дошку" вихідну основу (знання, правила поведінки, культуру почуттів тощо), з якої розвивається все розмаїття та багатство людської душі.

Отже, те, що людина знаходить у своїй душі, вона дістає шляхом досвіду, завдяки діяльності органів чуття, виховної роботи суспільства та впливу інших зовнішніх чинників. Отриману ззовні інформацію людина переробляє, узагальнює, видозмінює, але первинний поштовх і матеріал для внутрішньої роботи думки та почуттів надходять від суспільства й природи. Тому продукт людського мислення, фантазії, інших психічних процесів є не що інше, як "небувала комбінація" результатів сприймання та відчуття існуючих зовні об'єктів.

Теорії, що в головному близькі з поглядами Локка, дістали назву сенсуалістичних. На близьких до сенсуалізму позиціях стояли визначні вітчизняні фізіологи та психологи І. М. Сєченов, І. П. Павлов, В. П. Протопопов та ін. Принципово відкинувши ідею про наявність "досуспільних" психічних утворень, відомий психолог Л. Виготський наголошував на тезі: немає нічого в психіці, чого раніше не було в соціальних стосунках.

В історії психології існував відповідний напрям, представники якого сповідували прерогативу зовнішньої детермінації психічних явищ. Умовно це спрямування називають "лінією Демокріта-Аріс-тотеля". Протилежну позицію відстоювали прихильники "лінії Платона", котрі підкреслювали самодетермінацію, саморух людської психіки. В їхніх теоріях душа уподібнювалася монаді. Цей термін широко почав використовуватись у філософії та психології завдяки працям ГЛейбніца.

Значне місце в психологічних розвідках Лейбніца посідає його полеміка з Локком щодо питання, чи дійсно людська душа є tabula rasa, а все те, що накреслено на ній, породжується досвідом і потрапляє на "чисту дошку" через органи чуття людини, чи душа має певні ідеї та принципи, які не виводяться із сукупного впливу середовища, чи, навпаки, є передумовою адекватного сприйняття таких впливів та набуття людиною досвіду Лейбніц слушно підкреслював, що ідею загальної необхідності неможливо вивести із окремих фактів, і тому наполягав на тому, що ця ідея є вродженою. Він заперечував істинність поняття tabula rasa та пропонував на його місце термін semina aeteruitatis ("вічне сім'я").

Особливістю природи людської душі, за Лейбніцем, є те, що вона збуджується не відчуттями, що породжуються зовнішніми подразниками (за теорією Локка), а має спонтанний рух, завдяки теологічній, а не рефлекторній природі. Лейбніц у "Монадології" писав: "Монада... є не що інше, як проста субстанція.. А де немає частин, там немає ні просторових характеристик, ні фігури та неможлива подільність... Немає також можливості пояснити, як може монада змінюватися у своїй внутрішній сутності від іншого творіння, оскільки в ній нічого не можна перемістити і не можна уявити в ній якийсь внутрішній рух, котрий був би породжений, спрямований, збільшений чи зменшений у середині монади, як це можливо у складних субстанціях, де існує зміна співвідношення між частинами. Монади взагалі не мають вікон, через які будь-що або будь-хто змогли б потрапити туди або вийти звідти... Із наведеного тут випливає, що природні зміни монад детермінуються внутрішнім принципом (курсив наш. - В./7.), оскільки зовнішня причина не може мати впливу всередині монади".

В українській психології монадологічного принципу дотримувалися Т. А. Челпанов у В. В. Зеньківський, Г. С. Костюк, СЛ. Рубінштейн та ін. Зокрема, Рубінштейн розвивав ідею про те, що особистість є самодостатнім цілим, самодетермінуючою системою, кожен елемент якої визначається у її власних межах і взаємозалежність між елементами також є елементом цієї системи. Особистість, таким чином, замикається у єдине закінчене ціле, автономне стосовно навколишнього середовища.

Отже, в процесі свого історичного розвитку психологія сформулювала два висновки, які взаємно виключають один одного. Згідно з першим психічні процеси та стани насамперед зумовлюються впливом зовнішнього середовища, а за другим - психічні явища є результатом самодетермінації. Якому ж із них віддати перевагу?

Але ці антагоністичні судження - елементи єдиної антиномії, і обидва є правильними. Кожне психічне явище є і самодетермінуючою системою і виникає внаслідок впливу зовнішнього середовища, визначається не одним або іншим, а і одним, і іншим. Можна навіть сказати, що члени антиномії, взаємовиключаючи, взаємодоповнюють один одного. Специфіка детермінації психічних явищ у тому і полягає, що вони є наслідком як зовнішньої, так і внутрішньої детермінації. В кожному окремому випадку змінюється лише міра одних та інших, але і самодетермінація, і визначення іншим завжди є наявними.

Схожі статті




Основи психології - Киричук О. В. - Психіка та зовнішній світ

Предыдущая | Следующая