Психологія конфлікту - Долинська Л. В. - 4.4. Міжгрупові конфлікти

Міжгруповою прийнято називати взаємодію як між власне групами людей, так і між окремими представниками цих груп. Також міжгрупова взаємодія - це будь-які ситуації, в яких учасники спільно взаємодіють у міжгруповому вимірі, сприймаючи один одного і себе як членів різних груп.

Вивчення міжгрупових конфліктів має значну соціальну актуальність. Тому вони досить часто ставали предметом досліджень і всебічно описані в літературі.

Міжгрупові конфлікти досліджували та описували з погляду мотиваційного, ситуаційного та когнітивного підходів.

За мотиваційного підходу поведінку групи та її ставлення до інших груп можна розглядати як відображення її внутрішніх проблем. Наприклад, аутгрупова (спрямована назовні) ворожість може бути наслідком внутрішнього напруження і проблем у самій групі, її власних проблем і конфліктів. Мотиваційним це пояснення називають тому, що група потребує зовнішнього конфлікту. Мета зовнішнього конфлікту для такої групи - вирішення власних проблем.

3. Фройд вважав, що аутгрупова ворожість має універсальний характер, оскільки вона є головним засобом підтримання згуртованості та внутрішньої стабільності групи.

Другий підхід оснований на концепції фрустраційної детермінації агресії. Одне з ключових понять у концепції Л. Берковіца - поняття "відносної депривації". У контексті міжгру пової взаємодії Відносна деривація - це оцінка становища своєї групи як гіршого порівняно з іншими групами. Своїй групі приписуються менші можливості, приниження у правах, несправедливий соціальний статус і т. ін. Проте відомо, що при зростанні добробуту, матеріального чи соціального статусу змінюється і планка, відповідно до якої людина оцінює свої досягнення. Відносна депривація виникає при порівнянні, націленому вгору.

Значно більшого резонансу у вивченні міжгрупових конфліктів психології та соціальних науках взагалі набув ситуаційний підхід. Для цього підходу характерний пошук детермінант психологічних явищ у ситуації, контексті, особливостях зовнішніх факторів.

У дослідженні міжгрупової взаємодії ситуаційний підхід пов'язують насамперед з ім'ям М. Шерифа та його експериментами. У своєму експерименті він поставив за мету довести, що вирішальну роль у виборі кооперативного чи конкурентного характеру міжгрупової взаємодії відіграють фактори ситуації безпосередньої взаємодії груп. Під час експерименту він штучно створив ситуацію конкуренції, жорсткого суперництва між групами. На першому етапі створювалися групи з усталеною структурою та груповими нормами. Приблизно через тиждень між групами починалася конкуренція за рахунок створення різноманітних ситуацій, у яких цілі однієї групи можна було досягнути лише за рахунок іншої, тобто ініціювалося жорстке суперництво груп. У такій ситуації між групами виникали помітна ворожість і конфлікт, що супроводжувалося одночасним зростанням внутрішньогрупової згуртованості. Учасники експерименту, описуючи членів своєї групи користувалися позитивними характері тиками, називаючи себе сміливими, міцними, дужими, у той час як для характеристики членів конкурентної групи використовували епітети, що мали негативне забарвлення (боягузи, нахаби). Метою контактів цих груп між собою було лише завдання взаємних образ. Всупереч "пристойному" походженню, у той період хлопчики, за словами Шерифа, були "зібранням злої, зіпсованої та розгнузданої шпани".

З метою доведення гіпотези про ситуативну зумовленість конфлікту на наступній стадії експерименту засобами для зміни ситуації стали поставлені перед конкурентними групами спільні об'єднувальні цілі, та створені спільні загрози, небезпеки та проблеми, що зумовило об'єктивну ситуацію взаємної залежності та зацікавленості. Учасникам експерименту доводилося спільними зусиллями ремонтувати зламану машину, збирати кошти на перегляд фільму та інші. У процесі виконання таких дій спільна неприязнь у членів обох груп зменшувалася.

Отримані результати дали змогу Шерифу зробити висновок про те, що ворожість між групами більша, що значніша цінність, яка перебуває під загрозою, що суттєвіша мета, якої прагнуть конкурентні групи, і що серйозніша перешкода на шляху до її досягнення.

Одна з можливих позицій полягає в тому, що внутрішньогрупова згуртованість обмежує вихід негативних почуттів для членів групи. У зв'язку з цим суперечності та напруженість всередині групи знаходять вихід у аутгрупових виявах, зокрема у ворожості до "інших". Інша точка зору розглядає внутрішньогрупову згуртованість як захисну реакцію на зовнішню загрозу з боку інших.

Проте ці дві точки зору не можна розглядати як взаємовиключні. У різних умовах одночасно можуть працювати два механізми. Внутрішньогрупова солідарність за певних умов може сприяти виникненню та інтенсифікації аутгрупової конфліктності. А також міжгрупова ворожість може вести до посилення внутрішньогрупової солідарності.

Змодельовану Шерифом ситуацію у своїх експериментах намагалися відтворити Р. Блейк та Дж. Мутон у роботі з керівниками.

Цими експериментами Шериф довів ситуативну зумовленість конфліктів, що відкривало перспективи впливу на міжгрупові стосунки та ефективне керування конфліктами.

С. Уерчел та його колеги під час проведеного ними експерименту уточнили результати, які отримав М. Шериф. Вони дійшли висновку, що успішне співробітництво груп справді викликає їхню взаємну симпатію. Проте якщо спільні зусилля двох раніше ворожих груп завершилися невдачею, це легко може призвести до посилення конфлікту між ними. Вони зробили висновок про те, що кооперативна взаємодія сама собою не веде до симпатії та атракції між членами груп. Вона швидше стимулює їх до перегляду поглядів щодо один одного.

Когнітивний підхід робить акцент на вирішальній ролі когнітивних установок груп стосовно одна одної. Виявилося, що аутгрупова ворожість може виникати і без об'єктивного конфлікту інтересів. Це спричинило пошук інших детермінант міжгрупових конфліктів.

Пошук у зазначеному напрямку вів насамперед Г. Теджфел, з ім'ям якого пов'язана теорія соціальної ідентичності.

На думку когнітивістів вирішальним фактором міжгрупової взаємодії є не кооперативний чи конкурентний характер ситуації їхньої взаємодії, а ті соціальні установки, які при цьому виникають.

У теорії соціальної ідентичності, яку розробляли Г. Теджфел і Дж. Тернер, міжгрупові конфлікти не розглядаються як єдиний можливий наслідок соціальної несправедливості. Незадовільну ситуацію індивід може вирішувати кількома шляхами:

1) за рахунок індивідуального виходу людини з низькостатусної групи та переходу у високостатусну, більш привабливу групу;

2) "соціальна творчість": "когнітивна" альтернатива, яка передбачає можливість зміни критеріїв для порівняння; вона веде до перегляду незадовільних результатів порівняння (якщо учні класу мають незадовільні результати у навчанні, або, на думку вчителів, погано себе поводять, то вони можуть тішити себе тим, що вони більш дружні чи мають гарні успіхи у спорті);

3) зміна об'єкта для порівняння: члени низькостатусних верств населення часто шукають таку низькостатусну групу, порівняно з якою власна група видається у чомусь кращою.

Якщо жодна із зазначених стратегій з тих чи інших причин не може бути реалізована, виникає міжгрупове суперництво або конфліктність.

Схожі статті




Психологія конфлікту - Долинська Л. В. - 4.4. Міжгрупові конфлікти

Предыдущая | Следующая