Психологія конфлікту - Долинська Л. В. - 2.1. Вивчення конфліктів у першій пол. ХХ ст

1. Вивчення конфліктів у першій пол. XX ст. (психоаналітичний підхід; соціотропний підхід; етологічний підхід; теорія групової динаміки; фрустраційно-агресивний підхід; біхевіористичний підхід; соціометричний підхід; інтеракціоністський підхід).

2. Вивчення конфліктів у другій пол. XX ст. (мотиваційний підхід; організаційний підхід; теорія і практика переговорного процесу).

3. Когнітивний та діяльнісний підходи до конфліктів.

Література:

1. Анцупов А. Я., Шипилов А. И. Словарь конфликтолога: 2 изд. - СПб.: Питер, 2006. - 528 с.

2. Жан Пиаже: теория, эксперименты, дискуссии / Под ред. Л. Ф. Обуховой и Г. В. Бурменской. - М.: Гардарики, 2001.

3. Фишер Р., Юри У. Путь к согласию или переговоры без поражения.-М.: Наука, 1990.

4. Журавлев В. И. Основы педагогической конфликтологии. - М.: РПА, 1995.-183 с.

5. Донцов А. И., Полозова Т. А. Проблема конфликта в западной социальной психологии // Психологический журнал. - 1980. - №6.-С. 119-133.

6. Конфликтология. Серия "Учебники и учебные пособия". - Ростов-на-Дону: Феникс, 2000. - С. 6-31.

7. Гришина Н. В. Психология конфликта. - СПб.: Питер, 2000.

8. Ложкин Г. В., Повякель Н. И. Практическая психология конфликта: Учеб. пособие. - К.: МАУП, 2000. - С. 6-19; 37-42.

9. Анцупов А. Я., Шипилов А. И. Конфликтология: теория, история, библиография. - М., 1996.

10. Анцупов А. Я., Шипилов А. И. Конфликтология: Учебник. - М.: ЮНИТИ, 1999.

2.1. Вивчення конфліктів у першій пол. ХХ ст.

Зарубіжна психологія та конфліктологія мають більш ніж сторічний досвід розвитку. За цей час накопичено значний теоретичний та емпіричний досвід, що й зумовлює різноманітність теоретичних підходів до пояснення природи конфлікту, його попередження і вирішення.

Умовно можна виділити два періоди розвитку зарубіжної конфліктології. Перший період - кінець XIX - початок XX століття; другий період - з 50-х років XX століття до наших днів.

Цей поділ можна здійснити умовно, на підставі того, якою мірою проблема конфлікту виділялася з низки інших проблем, які вивчала психологія.

До середини XX століття конфлікт сам по собі не був об'єктом вивчення психологів, а розглядався лише як частина більш загального концептуального напряму. Вчених більше цікавили або причини виникнення конфліктів, або їхні наслідки, але не сам конфлікт як центральна ланка дослідження. Тобто не розглядалися динаміка, структура, функції конфліктів, не було створено типології конфліктів.

Серед напрямів зарубіжних психологічних досліджень конфліктів першої половини XX століття у науці традиційно виділяють кілька підходів:

1) психоаналітичний (3. Фройд, А. Адлер, К. Хорні, Е. Фромм);

2) соціотропний (У. Мак-Доуголл, С. Сігеле);

3) етологічний (К. Лоренц, Н. Тінберген);

4) теорія групової динаміки (К. Левін, Д. Креч, Л. Ліндсей);

5) фрустраційно-агресивний (Д. Доллард, Л. Берковітц, Н. Міл-лер);

6) біхевіористський (А. Басе, А. Бандура, Р. Сіре);

7) соціометричний (Дж. Морено, Е. Дженігс, С. Додд, Г. Гур-віч);

8) інтеракціоністський (Д. Мід, Т. Шибутані, Д. Шпігель).

Психоаналітичний підхід

Психоаналітичний підхід передусім пов'язаний з ім'ям австрійського вченого, психолога та психіатра 3. Фройда, визнаного основоположника психоаналізу. Сам 3. Фройд вважав психоаналіз специфічним методом лікування нервовохворих. Величезний вплив на розвиток поглядів 3. Фройда справила французька культура. Вважається, що саме у Парижі в 1885-1886 роках у нього зародилися ідеї майбутніх великих відкриттів. Саме в цей період він відмовився від фізіологічних досліджень і прийняв важливе рішення - звернутися до психології.

На впливі французької культури на становлення психоаналітичної теорії 3. Фройда варто зупинитися окремо, оскільки саме у Франції психотерапія, виникнувши з "тваринного магнетизму", досягла високих вершин, ставши на шлях експериментального дослідження. У кінці XVIII століття з появою робіт Ф.-А. Месмера (1736-1815), доктора медицини Віденського університету, стався поворот у підході до терапевтичних стосунків: раніше їх розглядали у зв'язку з релігійними ідеями, магією та навіть чаклунством, тому і ставилися до них у середовищі лікарів та науковців більшою частиною презирливо. Залишивши Відень і перебравшись у Париж, Месмер став сміливіше пропагувати власні теорії. Він вважав, що будь-яка хвороба спричинена нерівномірним розподілом флюїду в організмі; впливаючи на хворого і викликаючи конвульсивні кризи, магнетизер гармонійно розподіляє флюїди, що і приводить до одужання. Свою теорію Месмер вважав раціональною, основаною на фізіології; флюїд для нього був такою самою реальністю, як дія магніту. Протягом всього XIX століття метою магнетизерів було діяти на користь хворого і використовувати флюїд не лише задля лікування, а й для "розвитку душі" пацієнтів.

Найвидатнішим учнем і послідовником Месмера у Франції став Пюісепор (1751-1825). Продовжуючи і розвиваючи техніку Месмера, він дійшов висновку, що словесне (вербальне) спілкування з пацієнтом під час магнетичного сеансу не повинно виходити за межі лікування. Він також вважав неприпустимим для лікаря використовувати сомнамбулічний стан хворого для з'ясування пережитих ним раніше конфліктів. Практикуючи магнетизм, Пюісегюр прийшов до ідей, близьких психоаналізу 3. Фройда. У присутності лікаря, нейтрального щодо пацієнта, виявляються певні симптоми, завдяки чому хворий вивільняється від своїх конфліктів. 3. Фройд вважав, що під час хвороби її симптоми відображають конфлікт, який спочатку веде хворого до глибокої регресії, аж до конфліктів раннього дитинства та підкорення всемогутній істоті; пізніше, після садомазохістських дій, хворий приходить до цілющої ідентифікації з сильною особистістю.

Поняття конфлікту не відразу зайняло належне місце у словнику психіатрів та психологів, хоча саме поняття психічного конфлікту, несвідомого та пригнічення бачимо вже у Йогана Фрідрі-ха Гербарта (1776-1841). Але саме 3. Фройд грунтовно дослідив поняття витіснення, конфлікту, фантазму, несвідомого. 3. Фройд розробив концепцію психічного життя як системи, в центрі якої перебуває конфлікт між суперечливими уявленнями. І на сучасному етапі розвитку наукового знання психоаналітик орієнтується на фройдівську концепцію у діагностичній та терапевтичній діяльності як на систематизовану психопатологію конфлікту.

Особливого значення у концепції 3. Фройда набувають сновидіння, оскільки саме в них можливе несвідоме сприйняття емоційного конфлікту, що виявляється у маренні або неврозі. До 3. Фройда дослідники зазвичай не надавали великого значення сновидінням. Однак Фройд вважав, що вони становлять дивовижну аналогію з тим, що відбувається всередині нас, але набагато інтенсивніше, тому що уві сні ніщо не перешкоджає потоку думок, почуттів та настроїв, які виникали вже раніше у нашій душі, і які витіснив розум.

Берійон вважає можливим антагонізм між свідомістю та несвідомим, тобто конфлікт, у якому одночасно виявляється і механізм неврозів, і придатний засіб для їхнього лікування. 3. Фройд також вказує на те, що меланхолія та марення, по суті, є особливими способами розв'язання конфліктів, передумови яких аналогічні за будь-яких неврозів. Лікарі намагалися подолати перешкоду між свідомістю та несвідомим, вважаючи її основною проблемою для розуміння витіснених конфліктів.

У Нансі були проведені досліди з постгіпнотичними наказами, щоб продемонструвати, як можна штучно викликати конфлікт між свідомістю та несвідомим. Але 3. Фройда більше не задовольняли дослідження гіпнотичного впливу. З метою звільнити психотерапію від гіпнозу він і розробив техніку психоаналізу.

Біля витоків психоаналізу стоять троє вчених: Шарко, Бреєр, Бернгейм. 3. Фройд справжнім основоположником психоаналізу вважав Бреєра, хоча той у своїй практиці не помічав у пацієнтів ні фіксації на образі батька, ні перенесення на особистість лікаря, ні сексуальної символіки. Оскільки Бреєр практикував гіпноз, то динамічна сторона витіснення не потрапила до його поля зору. Але "Заслуга Брейера щодо психоаналізу така сама велика, як заслуга Брюкке щодо винаходу офтальмоскопа. Бреєр бачив світіння несвідомого, а Брюкке - сітківки ока. Фройд же дав нам лінзу, за допомогою якої ми можемо бачити картину психоаналізу".

3. Фройд вважав, що у людини є єдина форма пристосування до середовища - свідомість, яка перебуває у гострому конфлікті з несвідомим і перемагає його. Прихований гострий конфлікт між свідомістю та несвідомим можна розв'язати трьома способами:

1) проведенням його через свідомість; 2) обхідними шляхами - через сублімацію або утворення так званих симптомів, тобто хворобливе вирішення конфліктів, що виявляється у неврозі. Він твердить, що у невротичних осіб завжди виявляються ознаки боротьби суперечливих бажань - психічні конфлікти. При цьому одна частина особистості обстоює певне бажання, а друга, навпаки, проти нього бореться і від нього захищається. Але для того щоб психічний конфлікт став патогенним, мають виникнути певні передумови. "Конфлікт спричинює вимушена стриманість, унаслідок якої лібідо, позбавлене свого задоволення, мусить шукати собі нові об'єкти та способи задоволення". Обов'язкова умова виникнення конфлікту полягає в тому, щоб ці інші способи та об'єкти не отримували схвалення однієї частини особистості, тобто з'являлося б вето, яке робило б неможливими нові способи задоволення. Тобто для того, щоб зовнішня вимушена стриманість стала патогенною, вона мусить доповнитися внутрішньою вимушеною стриманістю. Конфлікт між двома прагненнями виникає лише у випадку досягнення певного ступеня наснаження енергією, навіть якщо сутнієні передумови склалися задовго до цього. Наслідком психічного конфлікту є психічні (психогенні) симптоми та психічні хвороби, які є шкідливими чи принаймні безвартісними для життя загалом діями, причому пацієнт скаржиться, що виконує їх мимовільно і це пов'язано зі стражданнями та прикрощами. Найголовніша шкода від них полягає у тому, що на їхнє подолання потрібна значна кількість психічної енергії. Невротик став би здоровим за умови, що конфлікт між його Я і його лібідо закінчився і Я знову змогло б користуватися енергією всього свого лібідо.

3. Фройд фундаментом свого вчення про неврози вважав сексуальність і послідовно відстоював цю думку. Коли лібідо не може бути задоволене бажаним для нього способом, воно шукає нові способи задоволення, у зв'язку з чим виникає конфлікт і, як наслідок, невротичні симптоми. Незадоволене, пригнічене реальністю лібідо виступає однією із сторін конфлікту. Одна із загальних проблем психології иеусвідомленого полягає в тому, що внаслідок численних подальших конфліктів відбувається регресія до ранньоінфан-тильних поривань. Якщо реальність не надасть можливостей для його задоволення, воно зрештою буде змушене регресувати і шукати задоволення в одній із пройдених раніше стадій сексуальної організації або в якомусь із раніше полишених об'єктів. Конфлікт виникає тоді, коли Я, яке контролює і свідомість, і засоби реалізації психічних прагнень, не погоджується з регресіями. Невротичний симптом у тій чи іншій формі відтворює ранньоінфантильний спосіб задоволення, але внаслідок притаманної конфліктові цензури він виявляється перекрученим, оберненим на почуття страждання і змішаним з елементами, які стали приводом для хвороби.

Такі твердження 3. Фройда спричинили певну однобокість у поглядах його послідовників. Це виявлялося у тому, що деякі аналітики намагалися вишукувати виключно дитячі комплекси, не звергаючи при цьому уваги на актуальні невдачі. Але погрібно виявити актуальну невдачу, яка зумовила невроз. Хоча здебільшого актуальні конфлікти виявляються лише після переробки матеріалу, пов'язаного з дитинством. Сучасні аналітики вважають, що пацієнт може виявитися нездатним в ході лікування дослідити свої основні патогенні припущення доти, доки не буде розглянуто основний едіповий конфлікт і пацієнти не відчують унаслідок цього підвищеної сили Его і не відчують себе у безпеці.

Певною прикметою конфлікту є опір. Людина захворює внаслідок конфлікту між вимогами інстинктів і опором, який проти них зароджується. Часто трапляється, що конфлікт закінчується компромісом, такі випадки найхарактерніші для утворення сновидінь. Конфлікт двох психічних інстанцій - неусвідомленого пригніченого та усвідомленого - панує над нашим психічним життям взагалі. Опір проти тлумачення сновидінь провадиться пригніченням. Конфлікт тих самих супротивних сил за певних обставин може породжувати інші психічні явища.

Унаслідок вивчення конфліктів, з яких беруть початок неврози перенесення, 3. Фройд дійшов висновку, що треба відрізняти лібідо як власне статевий потяг від інтересу, а сексуальні інстинкти від інстинктів самозбереження.

У хворого наявний гострий конфлікт між лібідо та сексуальним пригніченням, між чуттєвою та аскетичною тенденціями. І цей конфлікт не може бути розв'язаний, якщо одна із сторін отримає підтримку зовні. На практиці у невротиків часто бере гору аскетизм, тому пригнічене сексуальне бажання змушене шукати собі вихід у симптомах. Навпаки, у разі перемоги чуттєвості вже усунене сексуальне пригнічення шукатиме виходу у симптомах. Жоден варіант не вирішує конфлікту, оскільки одна зі сторін все-таки залишається незадоволеиою. Дуже рідко конфлікт виявляється настільки лабільним, що на нього може вплинути такий чинник, як порада лікаря, але такі випадки не вимагають аналітичного втручання.

3. Фройд розрізняв патогенний конфлікт невротиків і звичайну боротьбу психічних поривів, які стоять на одному психологічному фунті. Патогенний конфлікт він розглядав як боротьбу між силами, "одна з яких дісталася на рівень передусвідомленого та усвідомленого, а другу затримано на рівні неусвіломленого". Саме у цьому причина неможливості розв'язку конфлікту, тому що по-справжньому конфлікт можна розв'язати лише тоді, коли обидві сили опиняться на одному грунті. Єдиним завданням терапії є створення необхідних умов для цього.

Переводячи неусвідмлене на рівень свідомості, можна позбутися пригнічення, усунути умови, що привели до появи симптомів, змінити патогенний конфлікт на нормальний, який неодмінно буде розв'язаний.

У процесі вирішення конфлікту при подоланні кожного часткового елемента опору відбувається душевна боротьба на одному психологічному рівні між давніми мотивами, які привели до пригнічення і новими мотивами, які прагнуть скасувати супротивне напруження. Психоаналітик намагається відродити давній конфлікт пригнічення, ревізувати події минулого. При цьому аналітик наголошує хворому на тому, що попередній розв'язок конфлікту привів до хвороби, натомість інший розв'язок відкриє шлях до одужання і вказує на те, що всі обставини з моменту відхилення суттєво змінилися. Тому видається імовірним, що оновлений конфлікт може привести до ліпшого розв'язку, ніж пригнічення, що підтверджується результатами лікування істерії, неврозів страху та нав'язливих станів.

За інших форм хвороб теж ідеться про первісний конфлікт між Я та лібідо, унаслідок якого виникло пригнічення. Хоча такі конфлікти топографічно відмінні від конфліктів при неврозах перенесення, до них застосовують аналогічні методи, оскільки у них також можна виявити етапи в житті пацієнта, на яких сталося пригнічення. Не піддаються психоаналізу пацієнти-параноїки, меланхоліки, уражені dementia praecox (раннє слабоумство), при нарцисичних неврозах, оскільки відновлення патогенного конфлікту і подолання опору, спричиненого пригніченням, виявляється неможливим.

Суть аналітичної терапії полягає у тому, щоб дійти до самого коріння, до конфлікту, з якого походять симптоми; сугестію використовують лише для того, щоб змінити результати цього конфлікту. Для зруйнування симптомів треба повернутися до конфлікту, з якого вони походять, оновити його, а потім з допомогою рушійних сил, яких бракувало раніше, схилити конфлікт до іншого розв'язку. Вирішальна частина роботи здійснюється тоді, коли в ставленні до лікаря, в "перенесенні" здійснюється нове пережиття того давнього конфлікту, в якому пацієнт намагається поводитись так само, як і раніше. Нова боротьба за новий об'єкт лібідо - особистість лікаря - за допомогою лікаревих навіювань піднімається на вищий психічний рівень і відбувається у вигляді нормального душевного конфлікту. Вирішальна зміна для успішного завершення терапії полягає в усуненні пригнічення при оновленому конфлікті. У тому разі, коли конфлікти пацієнта не включені у його перенесення, вони можуть виявлятися поза перенесенням у всій його діяльності і взаєминах. У такому випадку аналітик мусить спробувати з'ясувати, чи уникає пацієнт, який поводиться таким чином, опрацювання своїх конфліктів у стосунках "лікар-пацієнт", використовуючи своїх родичів у вигляді заміни, чи це "відігрівання зовні" настільки егосинтонічне, що пацієнт не може включити своїх страждань у трансферентні відносини. Тоді психотерапевтичний вплив ускладнюється.

3. Фройд вважає, що залагодження конфлікту через утворення симптомів є найприємнішим та найвигіднішим виходом для принципу насолоди, і визнає, що у деяких випадках перехід конфлікту в невроз стає найменш шкідливим і соціально найприйнятнішим розв'язком. Кожен невротик від конфлікту втікає у хворобу, у багатьох випадках така втеча видається цілком обгрунтованою. Але страждання, породжені симптомами виявляються не менш тяжкими, ніж ті, що спричинені конфліктом, тобто Я не отримує бажаного виграшу.

Ще одна заслуга 3. Фройда полягає у розробці поняття едіпового комплексу як центрального комплексу неврозу, а значить і кореня психічного конфлікту. Вперше цей комплекс був детально розглянутий у 1900 році. Структурна теорія конфлікту надає великого значення едіповому комплексу та його ролі в генезисі неврозів. Але це не означає, що увага приділяється лише інтра - чи інтерпси-хічним конфліктам всередині та між над-Я, Ідеальним-Я, Я і воно.

Психоаналітична теорія здійснила революцію у поглядах на психічне життя людини. Сучасники звертали увагу навіть на шкідливі наслідки психоаналізу. 3. Фройд відкидав такі звинувачення, зауважуючи, що шкідливі наслідки обмежуються здебільшого лише минущими явищами, пов'язаними із загостренням конфлікту у разі невправного проведення аналізу або його завчасного переривання.

Сучасники твердять, що з 1910 року члени віденського психоаналітичного гуртка відходять від фізіологічної та медичної бази психоаналізу і переходять до його філософського осмислення. Не медики лікують хворих за методом 3. Фройда, що неприпустимо, оскільки "найглибокодумніший філософ без медичної освіти не може відрізнити рак чи туберкульоз від неврозу".

Одним з найвизначніших послідовників 3. Фройда був А. Адлер, єдиним суттєвим недоліком якого сучасники вважали невміння аналізувати. Первинним феноменом А. Адлер вважав волю до могутності і вважав, що у психіці кожної людини відбувається конфлікт між бажанням (волею до могутності) та можливістю (неповноцінністю). Поряд з волею до могутності є "органічна неповноцінність", поняття якої було розроблене А. Адлером. Органічна неповноцінність виникає внаслідок компенсації "неповноцінних" функцій, коли, наприклад, людина з вадами опорно-рухового апарату прагне високих досягнень у стрибках. Також з теорії А. Адлера випливає поняття "почуття неповноцінності", яке виникає у тому випадку, коли наші успіхи не отримують схвалення з боку значимих осіб. У разі низки невдач неповноцінний індивідуум може зневіритися у можливості досягнення успіху; внаслідок цього він намагається втекти у хворобу, захворює на невроз, отримуючи своєрідний виграш за рахунок тиранії усіх навколо, спонукаючи їх до турботи про себе та матеріальних затрат. Тобто А. Адлер вважав, що неврози мають на меті неправильним шляхом піднести хворого над усіма навколо і що всі невротики хворіють "комусь на зло".

А. Адлер звернув увагу на те, що відносини пацієнтів з близькими їм людьми, психологічна атмосфера у сім'ї можуть або заважати розвитку психіки, або сприяти йому. Виходячи з цього, А. Адлер визначив поняття "чоловічого протесту", під впливом якого чоловік ні в якому разі не хоче видаватися жіночним, а, будучи слабким, прагне стати сильним. Так само дитина і жінка хочуть стати чоловіком, оскільки він - найсильніший. Таким способом і виявляється воля до могутності у всіх слабких істот.

Заслуга А. Адлера полягає у тому, що він розпізнав у невротиків почуття неповноцінності і одним з перших звернув увагу на проблему людської агресивності.

Ще одна гілка психоаналізу, яка виявилася настільки сильною, що збереглася до наших днів - аналітична психологія К. Г. Юнга. Юнг продовжував розвивати думку 3. Фройда про те, що несвідоме (а значить, сновидіння і невротик) у своїх фантазіях опускаються на стару, давно полишену ступінь мислення, яку представники швейцарської школи назвали архаїчною. К. Г. Юнг цікавився насамперед архетипами, символами сновидінь, духовними проблемами сучасності, існуванням душі та образами несвідомого. Під час практики він з'ясував, що психічно хворі та невротики до найдрібніших деталей повторюють міфи, космогонії та примітивні наукові уявлення давніх та найдавніших народів.

Як і інші теоретики, Юнг вважав, що в особистості діють суперечливі тенденції, які можуть вступити в конфлікт між собою. Тому Юнг вважає, що психологічна теорія особистості мас будуватися на принципі суперечності і конфлікту, оскільки створене конфліктними стихіями напруження становить сутність самого життя; без напруження не може бути енергії, а значить, і самої особистості. Конфлікт же виникає в особистості повсюди: між Его і тінню, між Его і особистим несвідомим, між персоною і особистим несвідомим, між колективним несвідомим і персоною. Персона, або маска, виникає унаслідок того, що спочатку Его розривається між вимогами суспільства і внутрішніми вимогами колективного несвідомого. Потім персона попадає під вплив інших архетипів колективного несвідомого. Конфлікт К. Г. Юнг вважав обов'язковим фактом життя.

У розв'язанні душевних конфліктів важливу роль відіграють мислення та научіння розумінню. К. Г. Юнг вважає, що саме на-учінням розумінню можна вирішувати дитячі конфлікти, що пояснення мають сприятливий терапевтичний вплив на людину.

Єдність протилежностей досягається завдяки трансцендентній функції, результатом дії якої є синтез протилежних систем, що виявляється у стабілізації та інтеграції особистості. Центром інтегрованої особистості є самість.

Значний внесок у розуміння природи конфлікту зробили американські психологи, зокрема, К. Хорні та Е. Фромм. К. Хорні вважає внутрішні конфлікти невід'ємною частиною нашого життя. Неврози виникають через розлади у людських взаєминах, але так може статися лише тоді, коли особистість розривають численні внутрішні конфлікти. Невротичні потяги породжують конфлікти та посилюють їх.

Вид, сфера дії та інтенсивність конфлікту визначається цивілізацією. За умови стабільності цивілізації і стійкості традицій діапазон можливих конфліктів між індивідами досить вузький. У разі нестабільності, коли принципово суперечливі цінності і способи життя співіснують поряд, збільшується неоднозначність і рівень складності виборів, які потрібно здійснити особистості. Особливі труднощі виникають при необхідності вирішувати конфлікти, сконцентровані навколо основних життєвих проблем.

Серед характерних ознак невротичного конфлікту К. Хорні виділяє:

1) абсолютну несумісність включених у конфлікт факторів (наприклад, деструктивна агресивність та потреба у любові і підтримці;

2) те, що конфлікт загалом залишається неусвідомлюваним;

3) компульсивний характер тенденцій - жодне з рішень, прийнятих невротиком, неможливо виконати.

Оскільки внутрішні конфлікти притаманні не лише невротикам, а й здоровим людям, слід знати відмінності між нормальним та невротичним конфліктом:

1) невідповідність конфліктних потягів для нормальної людини набагато менша, ніж у невротика;

2) нормальний конфлікт може бути повністю усвідомленим, у той час як невротичний конфлікт в усіх своїх суттєвих моментах залишається неусвідомлюваним;

3) нормальний конфлікт завжди стосується фактичного вибору між двома однаково бажаними для суб'єкта можливостями або між двома справді цінними переконаннями; невротика охоплюють різ-носпрямовані бажання, жодному з яких він не хоче підкорятися.

Динамічним центром теорії неврозів К. Хорні є базисний конфлікт між аттітюдами "рух до" людей, "рух навпроти" і "рух від" людей. Базисний конфлікт - це конфлікт, народжений несумісністю атитюдів, який становить ядро неврозу; це динамічний центр, з якого народжуються неврози. Залежно від панівного атитюда К. Хорні виділяє такі типи невротичної особистості:

1) підлеглий з переважанням "руху до" людей;

2) агресивний з переважанням "руху навпроти" людей;

3) Відокремлений з переважанням "руху від" людей. Невротикові набагато важче усвідомлювати і вирішувати конфлікти, оскільки для нього усвідомлення почуттів і бажань є досить складною проблемою.

Психоаналітична теорія завжди намагалася повністю охопити проблему конфлікту. У сучасному психоаналізі величезна маса досліджень присвячена саме цій проблематиці.

Е. Кріс охарактеризував психоаналіз як вивчення поведінки людини з погляду конфлікту. Він вважає, що психоаналітична теорія розглядає життя людини в розвитку від першого дня з погляду впливу конфліктів на особистий добробут суб'єкта і на його взаємодію з іншими. Але якщо конфлікти та їхню роль у походженні психічних чи психосоматичних захворювань визначати як повністю ін-трапсихічні, а не міжособистісні, то це обмежує діапазон теорії і пов'язаних з нею технік лікування.

Е. Джакобсон аналізував ідентифікації в процесі розвитку Его для доедіпової фази. Е. Еріксон досліджував ідентифікації підліткового періоду. Після цих робіт психоаналітична техніка стала обмежуватися моделями інтрапсихічних конфліктів та стандартною технікою психології одиничної особистості.

У наш час психоаналітична психопатологія конфлікту прийшла до положення про те, що "не існує порушення об'єктних відносин, не залежних від поршень самовідчуття". Об'єктом терапії стає оволодіння конфліктами за умов більш сприятливих, ніж ті, які передували народженню цих конфліктів (X. Томе).

Серед пацієнтів психоаналітпків найбільше невротичних особистостей, які страждають від внутрішніх суперечностей. Оскільки пацієнти страждають, вони прагнуть змін з метою усунення страждання. Але при цьому вони не хочуть чіпати міжособистісні конфлікти, які спричиняють страждання. Тому конфлікти відносин, які створюють різноманітні форми трансферентного опору, стають об'єктами дуже інтенсивної боротьби.

Т. Лідц та його колеги довели, що психічні конфлікти пацієнтів тісно переплетені з вираженими розладами і психічними проблемами їхніх родичів. Іноді родичі пацієнта самі мають емоційні порушення або ж сприяють збереженню неврозу у пацієнта. У такому разі через свої неусвідомлювані мотиви вони лише частково підтримують лікування. Тоді терапевт мусить вирішити, чи є необхідність у тому, щоб терапевтичною мішенню став міжособистісний конфлікт. Тому психоаналітик має не лише працювати з інтрапсихічними конфліктами, а й враховувати міжособистісні стосунки у сім'ї пацієнта, його відносини з іншими людьми.

А. Пфеффер своїми дослідженнями продемонстрував наслідки стійких неусвідомлюваних конфліктів, пов'язаних з тими конфліктами, які вперше були продіагностовані психоаналітиком. Він вважає, що користь від психоаналітичного лікування полягає насамперед у здатності пацієнта знаходити придатні способи справлятися з цими конфліктами.

Патерни конфліктів стабільно повторювані. їх набувають у дитячому віці і вони є відносно стійкими. Вони формують індивідуальний процес дозрівання і розвитку, структурують дитячі переживання і становлять ядро неврозу. Психоаналітичне лікування ставить за мету не розчинення цих патернів конфлікту, а формування більшої витривалості й уміння справлятися з фрустрацією, тривогою та депресією на основі розвитку здатності до самоаналізу.

Т. Френч вперше висловив ідею про фокус у контексті систематичного аналізу сновидінь. Когнітивну структуру сновидіння він уявляв як констеляцію взаємопов'язаних проблем. У констеляції є одна проблема, до якої сходяться найглибинніші проблеми і від якої іррадіюють найбільш поверхневі проблеми. Це фокальна проблема сновидця на момент сновидіння. Кожен фокальний конфлікт - це реакція на деяку подію чи емоційну ситуацію попереднього дня, яка слугує "пусковим символом".

У чиказькому інституті було проведене дослідження консенсусу, спрямоване на вивчення конфліктів, які переважали на сеансах індивідуальної терапії. Дослідники прагнули перевірити гіпотезу про те, що передсвідоме мислення у кожному з інтерв'ю має тенденцію концентруватися на центральній згущеній і детально визначеній проблемі. Виявилося, що асоціації, здатні увійти в свідомість, сконцентровані в одній точці, і таким чином активізуються асоційовані, неусвідомлювані, генетичні конфлікти, для емоційних зарядів яких притаманне перенесення на окремий перевантажений фокальний конфлікт у передсвідомості.

П. Зайц припускає, що фокальний конфлікт зазвичай складається з поточного перенесення на психоаналітика; теоретично його найлегше зрозуміти у термінах динамічних денних залишків. Оскільки ці перевантажені передсвідомі конфлікти становлять точки перетину динамічних сил всередині психіки, то вони створюють корисний фокус для об'єднання та інтеграції інтерпрста-тивних формулювань складного асоціативного матеріалу, який виникає в індивідуальному інтерв'ю і здається гетерогенним.

П. Зайц вважає, що фокальний конфлікт ідентичний тому перенесенню, яке переважає в інтерв'ю. Проблему фокусу потім розробляли на семінарі з фокальної терапії у 1963 році, що привело до кристалізації цього поняття. Головна ідея полягає в тому, що фокус не обирає аналітик - він поступово розвивається у спільній роботі пацієнта та аналітика.

Розуміння фокусу X. Томе та X. Кехеле виходить за межі концепції Т. Френча, оскільки воно стосується структури, яка поширюється на триваліший час. Питання про тривалість часу вирішується емпірично під час лікування і залежить від технічної процедури, яку використовує аналітик.

Балінт описує фокальний конфлікт як фокальний план, який аналітик формулює для проведення лікування. X. Томе і X. Кехеле роблять акцент на кооперативному аспекті, постійній роботі терапевта-аналітика, чиї зусилля щодо встановлення фокусу відображають творчий процес згоди та незгоди.

Формування фокусу досягається завдяки вибірковій діяльності з боку аналітика. Спільні зусилля пацієнта та аналітика з часом виходять на наступні суттєві питання, які можуть позначитися лише на базі попередньої роботи.

Т. Френч висловлює ідею про "ядерні конфлікти" як про інфантильні конфліктні констеляції, які є несвідомими, психогенетично набутими структурами і які детермінують симптоматику та характер пацієнта.

Більшість дитячих конфліктів концептуалізовано в психоаналітичній теорії. "Очікувана кількість ядерних конфліктів, імовірно, знижується при більш специфічних порушеннях і підвищується при більш серйозних порушеннях". Під час первинного інтерв'ю на діагностичному етапі аналітик намагається скласти перше враження про можливі конфлікти. Т. Френч визначив такі критерії опису фокального конфлікту:

1) інформація про джерело (несвідомі, інфантильні стимули);

2) причини запуску (недавні та поточні події);

3) основні форми захисту;

4) спроби вирішення.

Він також вважав, що окремі фокуси пов'язані між собою через центральний конфлікт. У неускладненому випадку істеричного порушення первинним конфліктом є сфера позитивних едіпових відношень. Вторинним фокусом в аналізі може виникнути негативна едіпова область, анальні чи оральні конфліктні теми.

Основну трансферентну проблему Люборський назвав "ядерною темою конфліктних відношень". Об'єктом фокальної процедури є оволодіння таким головним конфліктом, який попередньо можна побачити в первинному інтерв'ю.

Потрібно враховувати, що навіть висока ефективність, яка є головним критерієм лікування, не гарантує правильності та точності технічного пояснення. Аналітику треба інтерпретувати сам опір, а не несвідомі конфлікти, якщо він хоче розв'язати опір, що виникає унаслідок повторного звернення до витісненого конфлікту за допомогою різноманітних інтерпретацій. "... несвідомий конфлікт витісняється через особливі причини, тобто існує мотив витіснення (наприклад, уникання почуття провини, яка виникає при усвідомленні конфлікту). Тому мотив витіснення посилюється, коли аналітик ігнорує опір пацієнта й інтерпретує безпосередній неусвідом-лений зміст конфлікту".


Схожі статті




Психологія конфлікту - Долинська Л. В. - 2.1. Вивчення конфліктів у першій пол. ХХ ст

Предыдущая | Следующая