Психологія конфлікту - Долинська Л. В. - 2.2. Вивчення конфліктів у другій пол. ХХ ст

Мотиваційний підхід

У першій половині XX століття конфлікт не виділяли як самостійний об'єкт дослідження, а розглядали лише як частину більш загальних концепцій. Психологів цікавили або причини виникнення конфліктів, або їхні наслідки. Але на рубежі 50-60-х років ситуація докорінно змінюється: психологів починає цікавити сам конфлікт як центральна ланка досліджень. Починаючи з цього періоду, дослідження конфліктів у зарубіжній психології ведуться за трьома напрямками:

1) мотиваційний (М. Дойч);

2) теорія організаційних систем (Р. Блейк, Дж. Мутон);

3) теорія та практика переговорного процесу (Д. Прюітт, Д. Рубін, Р. Фішер, У. Юрі).

Починаючи з 60-х років XX століття, соціально-психологічні дослідження конфліктів загалом проходять у вигляді експериментальних ігор. Засновником мотиваційного підходу до вивчення конфліктів вважають М. Дойч а, оскільки саме у його роботах цей підхід був найбільш систематизовано висвітлений. Концепція М. Дойча є цілісною розробкою соціально-психологічного підходу до проблеми конфлікту.

Основні проблеми, над якими мають працювати дослідники конфлікту, такі:

1) вивчення умов розвитку деструктивного та конструктивного процесу конфлікту;

1) визначення найефективнішої стратегії та тактики у конфлікті;

2) що є визначальним для досягнення угод.

На думку М. Дойча, в основі будь-якого конфлікту лежить несумісність цілей учасників міжособистісної взаємодії та особисте сприймання цієї несумісності. Такий підхід отримав назву мотиваційного через концентрацію уваги на мотивах сторін. У межах цього підходу виділяють такі типи мотиваційних орієнтацій:

1) кооперативна;

2) індивідуалістична;

3) конкурентна.

Особистість із кооперативною орієнтацією має позитивну зацікавленість у добробуті партнера, прагне до утворення з'єднань. Тобто така особистість безпосередньо або опосередковано сприяє задоволенню потреб інших, прагнучи задовольнити свої власні потреби. Особистість з індивідуалістичною орієнтацією прагне до максимізації власної вигоди та менш зацікавлена у наявності партнерів, особистість з конкурентною орієнтацією не цікавиться партнером.

Представники мотиваційного підходу, М. Дойч та Шерман, вважають, що люди мають тенденцію взаємодіяти з тими, хто має схожі погляди на значущі речі, керуючись пізнавальними або мотиваційними причинами. Взаємодія з іншими відіграє важливу роль у нашому житті, оскільки ми схильні занадто високо оцінювати думку інших про нашу правильність, нормальність та відповідність соціальним нормам. Досліджуючи особливості вияву конформізму, М. Дойч та Г. Джерард назвали такий тип вимушеного погодження з думкою інших нормативним суспільним впливом. Риси конформності виявляються в особистості через впевненість утому, що, погоджуючись з нормами групи або більшої її частини, вона отримає деяку особисту користь.

Ще одна проблема, яку поставили у своїх дослідженнях М. Дойч та його колеги: чи можуть соціальні норми впливати на приватну поведінку особистості, якщо ці норми діють лише як зовнішні сили, що грунтуються на соціальному схваленні або несхваленні, чи міг їхній вплив обмежуватися лише загальними установками, чи соціальне схвалення та несхвалення стосується взаємин лише між тими людьми, які зацікавлені в оцінці їх іншими.

Особистість прагне відповідати соціальним нормам, керуючись двома різними причинами: інформативною та нормативною. Інформативною мотивацією вони керуються тому, що бажають бути правильними у своїх судженнях чи поведінці та очікують, що інші, які керуються загальноприйнятими нормами, праві. Також люди можуть застосовувати два різні типи пристосування: частковий або загальний. Частковий іноді називають прийняттям істини або перетворенням. Він полягає втому, що інші не лише змушують змінювати явну поведінку, але й фактично змінювати світогляд з мстою пристосування. Загальний тип пристосування іноді називають згодою, гнучкістю. Він стосується поверхових змін у поведінці, коли особистість у відповідь на нормативний тиск показує, що погоджується з іншими, навіть при тому, що у конфіденційній обстановці може чинити відповідно до своїх власних поглядів. Відмінність між частковим та загальним пристосуванням полягає в тому, що особистість, яка повністю переконується у правоті інших, підтримує викликані зміни навіть тоді, коли інші цього не побачать та не оцінять.

М. Дойч та його колеги виділяють два типи конфліктів - конструктивні та деструктивні. При цьому вони зазначають, що той чи інший шлях розвитку конфлікту залежить від характеристик його предмета: розміру, ригідності, централ ізованості, взаємовідношення з іншими проблемами, рівня усвідомленості. Що більше конфлікт зачіпає самооцінку, образ, честь, репутацію чи владу сторін, то більше він централізований, відповідно збільшується і його інтенсивність.

Залежно від того, як співвідносяться об'єктивна ситуація та її сприймання учасниками конфлікту, М. Дойч виділяє такі типи конфлікту:

1) справжній конфлікт, який об'єктивно існує та адекватно сприймається;

2) випадковий, або умовний конфлікт, який залежить від обставин, що швидко змінюються;

3) зміщений конфлікт, коли за явним конфліктом ховається інший, який лежить в основі явного;

4) неправильно приписаний конфлікт відбувається між помилково встановленими сторонами як наслідок помилково витлумачених проблем;

5) латентний конфлікт, який не усвідомлюється сторонами і тому не відбувається;

6) несправжній конфлікт, який виникає за відсутності об'єктивних підстав через взаємне нерозуміння.

Виділяють п'ять факторів ескалації конфлікту:

1) контекст ситуації;

2) доступність ресурсів;

3) потреби особистостей, включених у конфлікт;

4) структурні зміни в межах груп протидії та їхнього оточення;

5) спосіб дії, який приводить до неуспіху.

До умов наростання конфлікту вони відносять:

1) збільшення конкурентних груп;

2) якщо це конфлікт з приводу принципів, прав або особистостей;

3) якщо розв'язання конфлікту створює значущий прецедент;

4) якщо конфлікт сприймається як виграш-програш;

5) якщо погляди та інтереси учасників конфлікту не пов'язані;

6) якщо конфлікт погано визначений, неспецифічний, розмитий.

Представники мотиваційного підходу виділяють шість ключових моментів процесу конфлікту. По-перше, це анархічна соціальна ситуація, яка виникає за відсутності умов для порядку та взаємної довіри, що робить неможливою раціональну поведінку. По-друге, конкурентна орієнтація виявляється тоді, коли сторони конфлікту розглядають свої стосунки з позиції виграшу-програшу, що стає причиною продовження та наростання конфлікту. У такій ситуації вирішення конфлікту для сторін можливе лише шляхом переваги, що зумовлює зміщення уваги від проблеми до абстрактних питань влади. По-третє, стосовно внутрішніх конфліктів, то існує багато внутрішніх чинників, для яких зовнішні конфлікти є виходом, оскільки дають можливість для виправдання внутрішніх проблем, переміщення ворожості назовні, відволікання. По-четверте, формування неправильних уявлень, зниження рівня комунікацій, розвиток ворожих стосунків є типовим ефектом конкуренції, який може призвести до посилення та продовження конфлікту. По-п'яте, у конфліктних ситуаціях часто чинять необдумані дії, які також можуть вести до розвитку та продовження конфлікту. По-шосте, з'являються пророцтва для самовиправдання: особистість намагається довести наявним станом речей свою правоту.

Більшість дослідників такого підходу вважають, що конфлікти є небажаними, оскільки вони змінюють нашу здатність спокійного, раціонального сприйняття ситуації. Але водночас відзначають і низку позитивних моментів, включно з усуненням утиску, запобіганням гальмуванню, розвитком згуртованості та можливістю вияву творчого підходу до вирішення проблем. Звичайно, є загроза виходу ситуації з-під контролю та переходу конфлікту у розряд таких, що не можуть бути вирішені, але особистість має шукати можливості уникнення цього.

Однією з найважливіших передумов виникнення конфлікту представники мотиваційного підходу вважають конкурентну орієнтацію учасників. Справді, конкурентна орієнтація стимулює виникнення такої ситуації, за якої конфлікт може вирішитися лише шляхом нав'язування однією із сторін своєї позиції через обмеження інтересів іншої. Це збільшує масштаб проблем у конфлікті, веде до його ескалації, що, своєю чергою, посилює мотиваційне значення та емоційність сприймання ситуації для учасників, оскільки існує велика ймовірність того, що у відповідь на погрози та примус інша сторона вживатиме аналогічних заходів. Але дуже часто люди застосовують примусові засоби при найменшій можливості навіть тоді, коли це шкодить їхнім власним інтересам.

Результати співробітництва та змагання можна також пояснити за допомогою поняття винагороди, оскільки будь-яке змагання може означати виклик та можливість перевірити нас: наші конкуренти погрожують залишити нас без бажаної винагороди. Така погроза може бути неприємною та викликати обурення. З іншого боку, ті, хто співпрацює з нами, допомагають нам отримати винагороду, і це стимулює нас до співпраці з такими людьми.

Щодо розв'язання конфлікту, то М. Дойч вважає, що це можна зробити швидше, якщо усі спірні питання розглядати в сукупності, а не послідовно. До ліквідації конфлікту можна застосувати два підходи:

1) зробивши низку послідовних кроків, дій та взаємних поступок у напрямі зменшення конфлікту;

2) провівши принципові переговори.

У тому випадку, коли сторони-учасники конфлікту не можуть самостійно знайти вирішення проблем, бажано звернутися по допомогу до третьої особи-посередника, вплив якого повинен спрямовуватися на вироблення норм чесності, соціальної відповідальності, рівності поступок та пошук альтернативних позицій.



Схожі статті




Психологія конфлікту - Долинська Л. В. - 2.2. Вивчення конфліктів у другій пол. ХХ ст

Предыдущая | Следующая