Інституціонально-інформаційна економіка - Чухно А. А. - 12.4. Витрати інституціональної трансформації

Для перехідних економік характерні витрати інституціональної трансформації (інституціональні пастки). Сутність їх полягає в тому, що зі зміною якого-небудь інституту, не зважаючи на зв'язок із трансформацією правил за іншими інститутами, створюється глухий кут у вирішенні поточних завдань, тобто порушується необхідна узгодженість макроекономічних регуляторів. Стійкість інституціональних пасток означає, що за малих обурень система залишається в інституціональній пастці, лише трохи змінюючи свої параметри, і повертається у попередній стан, якщо усунути джерела обурення.

Досвід України свідчить, що у широкомасштабних реформах витрати інституціональної трансформації несуть як державний бюджет, так і окремі фірми. Трансакційні витрати несуть тільки юридичні та фізичні особи, які здійснюють економічну діяльність у межах інститутів, що виникли. У цьому одна із головних відмінностей двох видів витрат. Інша важлива відмінність полягає в тому, що перший вид належить до категорії поточних невиробничих витрат, а другий - до категорії одночасних (капітальних). Тобто, трансакційні витрати мають змінний характер і вони завжди є у діяльності підприємств, а трансформаційні витрати виникають лише періодично - у момент зміни взаємодії фірми із зовнішнім світом. Будь-яка трансформація, особливо широкомасштабна, призводить до дезорганізації системи, що збільшує витрати адаптації.

Втілення основних принципів неоліберальної теорії в Україні, яка ігнорувала витрати інституціональної трансформації, показало, що створення нової господарської системи потребує величезних засобів. Наприклад, після 8-10 років реформування, до 1998 р. тільки дві країни з 25 (Польща і Словенія) досягли дореформеного рівня ВВП. При цьому в більшості країн СНД падіння ВВП перевищило 40 %. Лише в Узбекистані, де реформи були найменш радикальними, цей показник становив 15 %

Дослідники проблем трансформаційного спаду зазначають велику кількість причин цього явища: розпад СЕВ, помилкова макроекономічна політика, втрати капіталу та ін. Загалом розрізняють три узагальнювальні чинники, що зумовлюють трансформаційний спад:

1) відволікання ресурсів із традиційних сфер інвестування на створення нових інститутів;

2) витрати дезорганізації. Передбачалося, що після лібералізації цін вони стають рівноважними (тобто відображають рівність попиту і пропозиції) за досить короткий час, отже, втратами від нерівноваги в перехідному процесі можна знехтувати. Як показав досвід пострадянських країн, час перехідного періоду рахується десятиріччями;

3) витрати перерозподілу перехідної ренти.

Досвід реформування економік ще раз підтвердив залежність темпу зростання (або спаду) ВВП від початкових умов. Аналіз витрат інституціональної трансформації дає змогу пояснити механізм цієї залежності. Чим гірша висхідна якість інститутів, тим більше інвестицій відволікається на їх заміну чи удосконалення; чим більше віддалена система від рівноваги, тим довший перехідний процес і більше втрат від дезорганізації. Віддаленість від рівноваги означає більші масштаби перерозподілу перехідної ренти, а отже, більші втрати унаслідок боротьби за неї.

До важливих помилок політики реформ також належить і брак детального зіставлення відповідних витрат і очікуваних вигод від реалізації безальтернативної неоліберальної формули: "створити ринкові інститути і забезпечити їх ефективне функціонування". Період відсутності ефективної діяльності нових інститутів і зумовив виникнення низки інституціональних пасток в економіці України.

У сучасній економічній літературі термін "інституціональні пастки" фіксує стійкі негативні інституціональні наслідки тих чи інших макроекономічних рішень. Виходячи з обгрунтування неоінституціоналістів, що деякі "інституціональні пастки" пояснюються труднощами із находженням рівноцінної заміни учасникам угоди на мікрорівні, можна пояснити, наприклад, той же бартер. Будь-яке підприємство України в структурі радянської економіки не мало особливих альтернатив у виборі постачальника і покупця. Після відміни директивного планування підприємства, які знаходилися у середині виробничого ланцюжка, перетворилися у заручників тих, які знаходилися ближче до споживача. У такий стан економіка потрапляє в трансформаційні періоди і в капіталістичних країнах. Враховуючи безвихідність ситуації, покупець потенційно міг знизити ціну на продукт, який виробляло дане підприємство, навіть нижче собівартості. При збереженні попередніх виробничих зв'язків обмежити опортунізм покупця давав можливість тільки перехід на бартерні розрахунки. Як показав досвід України, такий стан існує до появи інфраструктури посередників.

Виявленню обмежень щодо застосування моделей економічного розвитку, які виникають на мікрорівні, допомагає аналіз формальних і неформальних інститутів. До перших належать закони, писані правила, до других - звичаї, неписані норми і загальноприйняті умовності. Працювати з формальними інститутами досить легко: інформація про них доступна і можливі швидкі зміни за допомогою вольових рішень. Як уже зазначалося, розуміння пріоритетності змін у формальних інститутах відображає зміщення акцентів під час реалізації другої хвилі реформ у колишніх соціалістичних країнах на основі "поствашингтонського консенсусу". Варто зазначити тільки найголовнішу зміну підходів у реформуванні першого і другого етапів. На відміну від реформ першої хвилі, що грунтувалися на копіюванні абстрактних моделей із попередньо відомим наслідком - досконало конкурентний ринок, реформи другої хвилі спрямовані на досягнення цього результату за допомогою зміни формування інститутів.

Разом із тим, як свідчить досвід України, "інституціональні пастки" виникають і в нових умовах, і не лише унаслідок неадекватності формальних інститутів і механізмів примусу до виконання їх вимог, але і в результаті обмежень, які створюють неформальні інститути. На практиці процес їх врахування вважають більш складним, тому неформальні межі діяльності за неоінституціонального підходу практично не беруть до уваги. Саме неформальні інститути найменше піддаються вольовим впливам, їх зміна має вкрай інерційний характер, на що зважав ще Т. Веблен. їх дослідженню, на думку Т. Еггертссона, за допомогою неоінституціональної теорії перешкоджає переважно теологічний характер неокласичного підходу, прихильниками якого залишаються неоінституціоналісти, брак невластивих для економічної теорії методів аналізу.

Не менш важливим для успішного втілення реформ є врахування обмежень, котрі виникають у зв'язку з трансакціями реалізації владних відносин. Більшість сучасних економістів зводять вивчення влади до питань примусу до виконання зафіксованих у законах розпоряджень, що означає ставити владу в контекст формальних інститутів державності. Власне, така постановка є продовженням підходу до цієї проблеми М. Вебера.

Проте розуміння сутності поняття влади значно ширше, оскільки воно охоплює неформальні відносини, на які не зважали економісти. Разом із тим, це один із найважливіших механізмів інертності та правонаступництва в інституціональних змінах, що особливо виявляється у трансформаційній системі України.

Вирізняють таку характерну ознаку неоінституціоналізму як посилання на різні, іноді протилежні теорії. Але враховуючи те, що жоден із напрямів інституціонального аналізу не дає змоги охопити весь комплекс обмежень - від неформальних і формальних інститутів до специфіки мікроекономічних умов, - такий підхід виправданий. На думку окремих економістів, посилання на підходи, що конкурують, - важливий крок в напрямі розвитку наукового діалогу, надаючи науці "поліфонічного" вимірювання. Різноплановий характер інституціональних обмежень особливо стимулює поліфонічний аналіз.

У сучасній економічній літературі до "інституціональних пасток", які виникли внаслідок ігнорування інституціональних обмежень, належать: поширення бартеру, неплатежів, ухиляння від податків і корупція (табл. 12.4).

Таблиця 12.4. Класифікація "інституціональних пасток"

Ранг пастки

Види пасток

Системний

Пастка адаптаційної економіки.

Тіньова економіка.

Корупція

Структурний

Адміністративні бар'єри.

Давальництво.

Пастка заниженої оцінки основних фондів, що приватизуються.

Ресурсно-інституціональна.

Пастка деградації інститутів державного управління.

Пастка консервативних форм регулювання соціально-трудових відносин.

Постприватизаційна.

Пастка моделі соціального контакту під час організації виробництва освітніх послуг

Фінансовий

Бартер.

Неплатежі.

Ухиляння від податків.

Пастка відсоткових ставок.

Валютна.

Пастка низької оплати праці.

Інфляційна спіраль непродуктивної економіки.

Пастка низької норми нагромадження.

Стагнаційна.

Пастка тіньових виплат заробітної плати.

Пастка неефективного зростання банківського сектору

Джерело: Попов Е., Лесных В, Трансакционные издержки в переходной экономике // Мировая экономика и международные отношения. - 2006. - № 3. - С. 76.

Така класифікація "інституціональних пасток" дає змогу детальніше з'ясувати сутність пасток за їх значущістю у суспільстві. З метою їх комплексного вивчення скористаємося матрицею дослідження "інституціональних пасток", яка може бути інструментом, що дає можливість в єдиному форматі розглядати найрізноманітніші їх види незалежно від джерел виникнення і специфічних особливостей функціонування. У табл. 12.5 наведено ключові параметри "інституціональних пасток" та запропоновані способи для характеристики більшості відомих "інституціональних пасток", котрі виникли в Україні у трансформаційний період.

За допомогою аналізу матриці на прикладі України можна виявити низку закономірностей: 1) простежується взаємозв'язок між макроекономічною політикою та інституціональною структурою, в тому числі між макроекономічним управлінням і економічними інститутами: макроекономічні впливи можуть спричинити суттєві зміни в інституціональній структурі; 2) провідну роль відіграють підготовленість або послідовність реформ, оскільки їх успіх багато в чому залежить від початкового стану економічної системи.

"Інституціональні пастки" в економіці України свідчать про брак будь-якого підготовчого етапу у здійсненні реформ першої хвилі.

За оцінками дослідників трансформаційної економіки постсоціалістичних країн, величина трансакційних витрат для великих державних промислових підприємств у 90-ті роки XX ст, у процесі інституціональної трансформації їх економік, тобто з урахуванням відповідних "інституціональних пасток" становила понад 80 % . Якщо точкою підрахунку вважати "технологічно необхідну" собівартість, то трансакційні витрати такого підприємства можна розподілити таким чином: витрати, пов'язані з корупцією, становили до 10 %; витрати бартерних розрахунків у порівнянні з грошовим обігом - до 30 %; витрати, пов'язані з адміністративними бар'єрами - 3 %; витрати, пов'язані з тіньовою частиною робочого часу, - більше 10 %; витрати, спрямовані на урядові взаєморозрахунки (держава розраховувалась з великими підприємствами у значній мірі грошовими заліками, дисконт за якими становив майже 30 % ) -- до 30 %. Тому можна стверджувати, що в процесі інституціональної трансформації значна частина українських підприємств працювала в режимі "проїдання" раніше нагромаджених активів. У такій ситуації забезпечення конкурентоспроможності вітчизняної економіки є головним завданням сучасної економічної політики, а оцінки трансакційних витрат потрібно враховувати для формування відповідних умов її реалізації.

Особливістю сучасного сформованого українського інституціонального середовища, на яке часто не зважають економісти під час аналізу, слід визнати відсутність чітких меж між політикою, економікою, наукою та іншими суспільними сферами

Таблиця 12.5. Матриця дослідження "інституціональних пасток" в Україні в перехідний період

матриця дослідження

Тому, як справедливо зазначають окремі дослідники, не виключено, що критерії справедливості, які значущі для однієї сфери, застосовуються за її межами. Це зумовлено тим, що у вітчизняній економічній літературі у процесі оцінювання результатів, наприклад приватизації в Україні, зокрема, використовують і традиційні, і політичні, і власне економічні критерії справедливості. Детальніше проаналізуємо наявність цього чинника в економіці України.

Економічна неефективність і соціальна нелегітимність структури прав власності, що виникли в Україні на початку XXI ст., - основні причини розбудувати українську державність, підняти до політичного рівня питання про можливість перегляду підсумків приватизації та їх корегування шляхом активнішого втручання держави. Про таку змогу застерігав Дж. Стігліц. Проте, не змінюючи існуючі інституціональні обмеження в нашій країні, втручання представників уряду і держави в процес перерозподілу власності призведе до ще більш незадовільних в економічному і соціальному планах наслідків.

Потрібно з'ясувати, що є підгрунтям такого твердження. По-перше, навіть за умови правильних в теоретичному і соціальному плані заяв українського уряду (максимізація суспільного добробуту) намагання переглядати підсумки приватизації наштовхуються на обмеження, пов'язані з асиметрією інформації. Нечіткість і заплутаність структури власності - тільки окремі українські компанії оприлюднили своїх дійсних власників і точну величину пакетів акцій, що їм належать - ускладнюють прийняття аутсайдерами будь-яких рішень стосовно оптимізації структури власності. Такі причини у структурі власності в Україні не в останню чергу пояснюють нав'язаним характером владних відносин, оскільки стратегія дає змогу мінімізувати податкові відрахування реальних власників.

По-друге, не здійснюючи ліквідації інституціональних обмежень, трансакційні витрати залишаються на високому рівні, отже, маловірогідне ефективне коригування можливих помилок під час адміністративного перерозподілу власності зумовлює прецедент для аналогічних дій у майбутньому. Дж. Стігліц з цього приводу зазначав, що "централізовані системи важко піддаються самообмеженню. Наприклад, якщо центральна влада має змогу втрутитися, вона навряд чи зобов'язуватиметься не робити цього".

По-третє, у зв'язку з тим, що немає чіткого розмежування між суспільними сферами, неможливо визначити єдиний критерій справедливості нової структури прав власності. Критерії, на які зважають представники уряду і держави, в інституціональному контексті України неминуче є окремим випадком, і завжди знайдуться незадоволені - ті, хто розцінює їх як помилкові. Якщо досягти високого ступеня автономії ринку стосовно інших суспільних сфер, справедливою і легітимною вважають власність, отриману виключно через ринкові механізми вільного обміну, без використання адміністративного ресурсу. Причому неоднаковий розподіл багатств і власності, сформований навіть на основі ринкових критеріїв, дає нерівну владу учасникам трансакцій, що не сприяє вільному обміну.

В Україні, як негативне явище, на практиці відчули недостатньо диференційовану інституціональну організацію суспільного життя. Брак кордонів між політичною сферою і ринком зумовив виникнення феномена влади-власності. Він, як свідчить досвід України, зменшує вірогідність використання у процесі розподілу або перерозподілу багатств і власності іманентних ринку критеріїв, що можуть забезпечити досягнення економічної ефективності.

Не менш важливою у намаганні перерозподілу є ще одна небезпека. Виправлення помилок потрібно здійснювати всезагально, це має стосуватися будь-якого економічного суб'єкта, в іншому разі такий процес перетвориться у вибірковий метод боротьби з небажаними представниками влади. Україна вже переконалася, що забезпечити не вибірковий характер правосуддя, не змінюючи моделі владних відносин, що є основою постсоціалістичної держави, неможливо.

Отже, "інституціональна пастка" постприватизаційного розвитку української економіки виникла у результаті того, що: з одного боку, є об'єктивна тенденція до адміністративного перерозподілу прав власності, що сформувалася внаслідок неефективності і соціальної нелегітимності їх структури; з іншого - намагання вольового перерозподілу прав власності, зберігаючи без змін формальні та неформальні інститути, не тільки не розв'язує проблем, але й призводить до їх загострення.

Наявність "інституціональних пасток" у трансформаційній економіці зобов'язує реформаторів враховувати їх наслідки у процесі поглиблення реформ в Україні. Постприватизаційна пастка, в яку потрапила економіка України, - приклад цього явища. Варто визначити, які є найбільш прогнозовані виходи з такої "інституціональної пастки". Адже і оптимізм і песимізм, як зазначає Я. Корнаї, мають потенціал самореалізації. Тому з теоретичного погляду найдоцільнішим є:

1) вихід з "інституціональної пастки", пов'язаний із наслідками приватизації, шляхом перерозподілу прав власності на локальному рівні не на відкритому ринку і не в результаті рішень чиновників, а в межах бізнес-груп, або вертикально інтегрованих компаній. Трансакційні витрати у процесі реконфігурації сукупності прав власності всередині бізнес-груп суттєво менші, ніж на відкритому ринку, а саме їх права ліпше захищені у зв'язку з можливістю звернутися у разі виникнення конфлікту не до суду, а представників вищого менеджменту, котрі виконують квазісудівські функції. Взагалі, на думку О. Вільямсона, фірма - це судова система в мініатюрі. Не менш важливий той факт, що інтеграційні процеси полегшують внутрішню передачу клімату, що також здійснюється з меншими витратами, ніж на фінансовому ринку. Внутрішній ринок капіталу означає, що фальшиві потоки з різних джерел концентруються і направляються менеджерами за вигіднішими варіантами їх використання.

Перерозподіл прав власності на локальному рівні зменшує вплив формальних і неформальних обмежень на макрорівні. Проте зміна структури власності за таким підходом відбувається шляхом зміцнення складових мережевого капіталу;

2) завдяки відходу від моделі нав'язаних владних відносин можна впливати на інституціональні обмеження на макрорівні. Наприклад, процедури внутріфірмового управління хоча і не безпосередньо, але взаємопов'язані з інститутами, які забезпечують участь громадян у прийнятті політичних і економічних рішень. Як зауважує Л. Путтермен, "як правило, індивід повинен мати досвід демократичного самоуправління у повсякденному житті, якщо від нього очікується свідома участь у демократичному управлінні громадянським суспільством ".

Зміна владних відносин передбачає пріоритет політичних змін, як передумови низки інших інституціональних реформ. Якщо дотримуватися теорії Я. Корнаї, то в Україні їх послідовність має бути такою: трансформація політичної структури, інституціональні зміни, приведення до відповідності сукупного попиту і пропозиції. В Україні не тільки не збережена послідовність їх проведення, але й ще не завершились демократичні реформи щодо зміни основ владних інститутів.

Основою, яка може сприяти виходу з "інституціональної пастки" в умовах зміни владних відносин, є:

1) саме держава, яка відіграє роль агента, котрий здатний забезпечити чітку диференціацію сфер суспільного життя і верховенство в межах кожної з них особливих, характерних тільки їй принципів справедливості;

2) зміна нав'язаних владних відносин під тиском суспільства створює механізм відповідальності представників держави та їх зворотного зв'язку з пересічними громадянами України, що потребує участі інституціональних обмежень, значущих у повсякденному житті, навіть якщо вони і мають неформальний характер. У цих умовах політики орієнтуються на цілі, важливі насамперед для рядових економічних і соціальних суб'єктів, з урахуванням широкого спектра інституціональних обмежень. Абстрактний ідеал не влаштовує громадян, що примушує владні структури зобов'язуватися розв'язувати конкретні проблеми, в тому числі ті, що виникли унаслідок приватизації в період 90-х років XX ст.

Пом'якшити в майбутньому прояв "інституціональних пасток" постпри-ватизаційного періоду в Україні можливо, але для цього потрібно забезпечити погоджувальні владні відносини і стимули представників влади. З такого приводу Ф. Хайєк зазначав: "легко контролювати і планувати нескладну ситуацію, коли одна людина або невелика установа може врахувати всі наявні чинники. Проте, якщо таких факторів стає настільки багато, що їх неможливо ні врахувати, ні інтегрувати в єдину картину, то виходом стає децентралізація". Тому не можна гарантувати уникнення "інституціональних пасток" навіть в умовах діяльності ідеального уряду. У неоінституціональній теорії увагу звертають на максимально широке коло формальних і неформальних обмежень. Щодо дій представників держави: у них має бути мотивація для практичного врахування обмежень у процесі розробки і реалізації економічної політики.



Схожі статті




Інституціонально-інформаційна економіка - Чухно А. А. - 12.4. Витрати інституціональної трансформації

Предыдущая | Следующая