Інституціонально-інформаційна економіка - Чухно А. А. - 11.1. Параметри, обмеження і розподіл прав власності

Розділ 11 ПРАВА ВЛАСНОСТІ
11.1. Параметри, обмеження і розподіл прав власності

Використовувати будь-яке благо, яким володіє індивід, можна різними способами, тобто, його корисність для власника може виявлятися по-різному. Наприклад, персональний комп'ютер, персональний автомобіль, інструменти застосовують для індивідуального задоволення або професійної діяльності. Права індивіда використовувати ресурси називають правами власності.

Система прав власності - сукупність методів надання індивідам, які конкурують, "повноважень" вибирати будь-який спосіб використання конкретних благ із розряду незаборонених способів використання цих благ.

В інституціональній економічній теорії поняттю прав власності надають більшого змісту. У праві це поняття ширше, ніж юридична концепція прав власності. Крім того, як зазначає А. Алчіан, воно охоплює соціальні норми. "У будь-якому суспільстві права індивідів використовувати ресурси (тобто права власності) підтверджуються правилами поведінки, соціальним звичаєм, загрозою остракізму, а також правовими нормами, діяльність яких, у свою чергу, підкріплюється карною силою держави. Рівень шуму, види одягу, втручання у приватне життя інших людей - усе це обмежено не лише законами, що підтримуються поліцейськими силами, але й спадковістю для суспільства, взаємною згодою і добровільним суспільним остракізмом щодо порушників загальноприйнятих норм поведінки".

У марксистській теорії власність як економічні відносини існує об'єктивно, тобто незалежно від волі та свідомості людей. Витоки такого підходу знаходимо ще у законах Солона (694 р. до н. е.) і Клісфена (509 р. до н. е.), в яких особлива увага зверталася на те, що закони не сприяють виникненню нових відносин власності, вони закріплюють відносини, що фактично склалися у суспільстві. Отже, слід розрізняти економічні та юридичні відносини власності, відповідно економічну й юридичну категорії власності.

Згідно з марксистською теорією власність як економічна категорія виражає відносини привласнення (відчуження) насамперед засобів виробництва і створюваних з їх допомогою матеріальних благ у процесі їх виробництва, розподілу, обміну та споживання, всередині і за допомогою певної суспільної форми.

Як юридична категорія, власність - це суб'єктивне тлумачення об'єктивних відносин привласнення, що склалися, вияв суспільної потреби закріпити те, що вже функціонує на практиці, у специфічні регулятивні форми суспільної свідомості.

Відносини власності (ширше узагальнене розуміння) - об'єктивно-суб'єктивні відносини, в яких об'єктом є матеріальні, духовні й екологічні умови виробництва і життя людини (природа, засоби виробництва та робоча сила), а також його результати (матеріальні блага і послуги), а суб'єктами вважаються людина, товариства, асоціації, трудові колективи, представники держави та працівники державного апарату. В центрі аналізу сучасного інституціоналізму перебуває дослідження низки підсистем соціальних і економічних відносин між людьми щодо привласнення об'єктів власності в усіх сферах суспільного відтворення.

Загалом відносини власності охоплюють процеси привласнення, відчуження, володіння, користування і розпорядження факторами виробництва та продуктами праці, стратегію й тактику розвитку виробництва, напрям використання засобів економічних ресурсів, вибору форм організації праці та виробництва, а також контроль за ними. Власність найчастіше пов'язана з економічною владою. Тобто управління виробництвом є функцією власності, одним з її обов'язкових аспектів. В економіці безпосередньо або опосередковано виробництвом керує той, хто є власником засобів виробництва. Власність вважається одним із ключових (хоча і не єдиним) елементів економічної влади - її джерелом.

Головне, визначальне у змісті власності - привласнення, відчуження об'єкта власності суб'єктом від інших суб'єктів, яке здійснюється разом з економічними також насильницькими та юридичними методами. Під час аналізу категорії привласнення вирізняють привласнення за допомогою праці, обігу і як акт, здійснений в самому процесі виробництва, в момент виробництва.

Від власності як повного привласнення і відчуження слід відрізняти володіння, користування і розпорядження.

Володіння - це неповне, часткове привласнення. Власник є представником засобів виробництва, персоніфікованим представником власності. Володіння вважається функціонуючою власністю в умовах, що визначає власник. Наприклад, оренда і кредит передбачають терміновість, платність, повернення, а також привласнення частини доходу.

Дохід - грошові засоби, отримані в результаті господарської діяльності за визначений проміжок часу.

Користування - фактичне застосування блага, фактора виробництва, ресурсу залежно від їх призначення; воно становить форму реалізації володіння і власності. Отже, якщо володіння є функцією власності, то користування - функцією володіння.

Розпорядження - це прийняття рішень власником або іншими особами щодо функціонування об'єкта власності, яке грунтується на праві підприємця передавити у користування майно у дозволених власником межах.

Отже, підприємець у ринковій економіці не обов'язково може бути власником, але він повинен обов'язково мати права володіння, користування і розпорядження - тріаду повноважень власності. У Законі України "Про підприємництво" від 7 лютого 1991 р. це положення трактується таким чином: власник не має права втручатися в діяльність підприємства після укладання договору з керуючим, за винятком випадків, передбачених договором, статутом підприємства і законодавством України.

Отже, власність - єдине ціле, а її елементами (частинами цілого) є володіння, користування і розпорядження. Зв'язок між ними такий: розпорядження визначається користуванням, користування - володінням, а володіння - формами власності.

Згідно з економічною теорією прав власності, не ресурс (засоби виробництва або робоча сила) сам по собі є власністю, а "пучок" або частка прав з використання ресурсу.

На думку Р. Коуза, різні суб'єкти, придбавши права власності, комбінують їх так, щоб передбачувана цими правами діяльність у результаті прийняття найефективніших рішень давала дохід з найвищою ринковою цінністю. У свою чергу, прийняття ефективних рішень і наявність сильних стимулів до господарювання у суб'єкта щодо співвідношення вигод і збитків його рішення для іншого суб'єкта залежить від повноти визначення прав власності. Завдяки цьому, на думку західних учених, відбувається оптимальний та ефективний розподіл обмежених ресурсів. Основними елементами прав власності (або "пучками прав", за визначенням Р. Коуза, А. Алчіана та ін.) є:

1) право володіння (або виняткового фізичного контролю за матеріальними та нематеріальними благами);

2) право використання (право користування корисними властивостями матеріальних і нематеріальних благ для себе);

3) право управління (право вирішувати, хто забезпечить ефективне використання таких благ і механізм такого використання);

4) право на дохід (право на користування результатами від використання матеріальних і нематеріальних благ);

5) право на відчуження, споживання, зміну або знищення таких благ, яке називається "право принципала";

6) право на безпеку (право на захист від експропріації та можливих збитків від зовнішнього середовища);

7) право на передачу благ у спадок;

8) право на безтерміновість володіння благом;

9) заборона використовувати блага у такий спосіб, що завдає шкоди довкіллю;

10) право на відповідальність у формі стягнення (можливість вилучення блага для сплати боргу);

11) право на існування інститутів і процедур, за допомогою яких можна відновити порушені повноваження, що має назву "право на залишковий характер".

Права власності розглядають як санкціоновані суспільством (законами держави, традиціями, звичаями, розпорядженнями адміністрації та ін.) поведінкові відносини між людьми, які виникають у зв'язку з благами і стосуються їх використання. Тому права власності інколи ще називають "правилами гри" (зокрема так вважає П. Хейне).

Відносини власності в економічній теорії прав власності випливають із обмеженості (рідкісності) ресурсів, без якої беззмістовно говорити про власність. Тому відносини власності - система виключень із доступу до матеріальних і нематеріальних ресурсів. Відсутність виключення з доступу до ресурсів означає, що вони нікому не належать, або, що одне і те ж саме, належать усім, хто має вільний доступ до них. Згідно з цією теорією такі ресурси не є об'єктом власності.

Виключення інших суб'єктів із вільного доступу до ресурсів передбачає специфікування права власності на них. Термін "специфікувати" дослівно означає перерахування дрібниць, на які потрібно звернути увагу. Зміст і мета процесу специфікування полягає у створенні сприятливих умов для придбання прав власності тими, хто цінить їх вище, хто спроможний вилучити із них більше користі. Реалізація таких умов передбачає купівлю і продаж прав власності на певні дії щодо можливості отримання найбільшої корисності з благ суб'єктами, які найвище цінують можливості виробництва або відпочинку, що надаються цими правами. У різних національних економіках такі умови неоднакові. Інституціональне середовище України нині ще не має специфічних характеристик, що можуть сприяти формуванню основ глобальної економіки, наприклад, фінансово-промислових груп і можливостей подальшої трансформації їх у транснаціональні фінансово-промислові групи (табл. 11.1.)

Таблиця 11.1. Зв'язок між специфічними правами володіння та специфічними характеристиками інституціонального середовища України

Переваги за специфічними правами володіння

Характерні особливості інституціонального середовища країни (90-ті роки XX ст.)

Розмір фірми

- Невеликі, стандартизовані ринки;

- значна концентрація виробництва;

- відсутність законодавства про злиття і фрагментарні положення про концентрацію, а також брак системного сучасного законодавства про корпоративне управління

Спеціальні управлінські знання

- Первинне формування банку спеціальних управлінських знань;

- перевага надається "сімейним" зв'язкам

Переваги базових технологій

- Декларативна підтримка інновацій урядом;

- зруйновані зв'язки між науковою та технічною працею;

- переважання третього і четвертого технологічних укладів

Висококваліфікована праця, інтенсивні технології

- Великі об'єднання праці (включаючи технічну працю);

- розмивання людського капіталу;

- слаборозвинуті консалтингові послуги

Диференційоване виробництво

- Стагнаційні національні ринки

Ринкові економіки

- Низькодохідний нееластичний попит;

- прихований дефіцит;

- низький рівень монетизації;

- слаборозвинуті маркетингові рекламні системи;

- суспільство, орієнтоване на споживача

Доступ до ринків (вітчизняних)

- Національний ринок незначних розмірів;

- значні обмеження на імпорт;

- протекціонізм

Ліквідність капіталу і спеціальні фінансові знання

- Слаборозвинуті, ненадійні ринки капіталів;

- брак без ризикових фінансових активів, відповідно до псих формуються ціни на інші фінансові інструменти;

- інститут неплатежу;

- нестача відповідних професійних консультацій

Джерело: Волошенюк В. В., Литвиненко Н. І. Сучасна організація ФПГ в Україні та перспективи її розвитку // Наук, праці Донецького нац. техн. ун-ту. - Сер.: Економіка. - Вип. 31-3 (117). - Донецьк: ДОННТУ, 2007. - С. 36.

Фінансово-промислова група - форма організації бізнесу, що утворює диверсифіковану багатофункціональну структуру шляхом об'єднання організацій промислової та фінансової сфери та співпраці держави.

У сучасній економічній літературі розрізняють три категорії прав власності:

1) права на використання активу (права користування), що визначають, які варіанти потенційного використання (застосування) активу індивіда є законними (сюди може належати право фізично трансформувати або навіть знищувати актив). Обмеження прав, що зменшують множинність допустимих варіантів використання активу, знижують його економічну цінність. Це особливо помітно, якщо виключені ті види використання, які мають високу цінність;

2) право на отримання доходу від використання активу й укладання з іншими індивідами контрактів про умови одержання доходу;

3) не обмежене часом право передавати права власності на актив іншій стороні, тобто право відчужувати або продавати актив.

Основним інститутом забезпечення виняткових прав власності є індивідуальні власники і держава. З метою функціонування та виконання таких прав варто виключити інших осіб із числа користувачів обмежених ресурсів. Вибір, визначення цінності й описання активів, що потребують виняткового права власності, а також і забезпечення власне цього права пов'язані з витратами. їх величина впливає на цінність виняткових прав власності (за інших рівних умов), тобто витрат виключення інших осіб, які в результаті грунтуються на примусі. Державне забезпечення прав підвищує цінність активів, що перебувають у приватній власності й утворюють один із наріжних каменів ринкового обміну. У тих сферах, де держава не сприяє укладанню контрактів або навіть забороняє володіння та обмів (наприклад, продаж - купівля наркотиків), високі трансакційні витрати звичайно обмежують або навіть запобігають обміну.

В умовах розвиненого ринку безпосередня заборона з боку держави на деякі форми обміну може призвести як до зниження, так і підвищення цін. їх рух залежатиме від того, як ця заборона впливає на попит, наскільки ефективний примус до її дотримання, наскільки законослухняні постачальники та ін. Проте з позиції економічної теорії обсяг торгівлі зменшиться.

У розвиненому ринковому суспільстві з усталеними нормами демократії, де громадяни дотримуються соціальних норм, структура яких збігається з тією структурою прав, що намагається підтримувати держава, витрати забезпечення прав власності зменшуються. Деградація соціальних норм може мати значні негативні економічні наслідки. Наприклад, відомо, що власники торговельних кіосків у районах із високим рівнем злочинності закривають їх, коли витрати забезпечення прав власності призводять до того, що чиста цінність цієї власності дорівнює нулю.

Взагалі високі трансакційні витрати обмежують забезпечення виняткових прав власності навіть з боку могутньої держави. За відсутності адекватних соціальних норм індивіди можуть встановлювати схеми прав власності, що конкурують з державними. Особливо це спостерігається у таких видах діяльності, в яких забезпечення дотримання правил, встановлених державою, коштує порівняно дорого. Наприклад, утворення мафіозних структур у пострадянських країнах перехідного періоду. Оцінюючи становище у цих країнах, П. Буайє зазначав: "Мафія зуміла витіснити ринок як механізм економічної координації, діяльність підприємців шумпетерівського зразка була припинена у зв'язку зі стратегією спекулянтів, рантьє почали домінувати над промисловцями, захоплення багатства, а не його створення стало безпосереднім наслідком руйнування попередніх юридичного й інституціонального режимів".

Розглядаючи такі феномени пострадянської (постсоціалістичної) дійсності з економічного погляду, виявляється парадоксальна ситуація. Схема незаконних прав власності настільки послідовна, як і узаконена, поведінка мафіозних груп багато в чому подібна до поведінки держави. Мафіозні у групування намагаються монополізувати як законну, так і незаконну економічну діяльність (ліквідація токсичних відходів або торгівля наркотиками), і навіть оподатковують своїх підлеглих, наприклад, вимагають від власника торговельної точки, кафе, ресторану тощо відкупну плату. Діяльність цих антидержавних структур має тіньовий характер, вона супроводжується високими трансакційними витратами (іноді за допомогою корумпованих або заляканих представників держави). У випадку легалізації, виходу із сектора тіньової економіки, така діяльність може спричинити громадянську війну, якщо держава не капітулює без бою. У разі перемоги антидержавних елементів над державою злочинці стають політичними лідерами, а їх організації - легальною державою.

Винятковими правами можуть користуватися індивіди в ситуації з приватною чи державною власністю, якщо товариство контролює доступ до ресурсу, не допускає до нього аутсайдерів і регулює його використання інсайдерами. Жоден не має виняткових прав за загальної власності. Останню (тобто відкритий доступ до якогось ресурсу) можуть зумовити непомірно високі, порівняно з цінністю цього ресурсу, трансакційні витрати, пов'язані зі встановленням і забезпеченням виняткових прав на нього, або відмова держави узаконити контракти у певній сфері та забезпечити їх виконання.

Слід зауважити, що така елементарна класифікація прав власності зумовила виникнення низки цікавих гіпотез (наприклад, щодо використання ресурсів, які перебувають у загальній власності). Проте для порівняльного дослідження економічних інститутів потрібна деталізованіша специфікація прав. Незважаючи на різноманітність сучасних економічних систем, для них характерний мішаний характер, у тому числі вони мають декілька базових форм власності. Наприклад, у західноєвропейських країнах з високим рівнем індустріалізації та ринкових умов співіснують різні форми власності: місця рибного промислу - в загальній власності, фармацевтичні компанії - приватній, а залізниці - державній. Більше того, права власності майже завжди обмежені або розподілені, наприклад шляхом державних розпоряджень, що регламентують вилов риби під час нересту і допустиме рибальське оснащення або торгівлю ліками, до складу яких входять наркотичні речовини.

На відміну від приватної власності багатозначним розумінням відрізняється державна власність. У демократичних суспільствах такій власності можуть бути характерні деякі ознаки загальної власності. Наприклад, громадяни не мають права продавати індивідуальні титули на суспільну власність. Водночас в умовах диктатури державна власність подібна до приватної, а вся економіка - до однієї величезної корпорації.

Окремі форми комунальної власності трапляються в первісних суспільствах. Для країн, кордони яких виходять, наприклад, до Чорного моря, нейтральні води є загальною власністю. У процесі панування системи державної власності радянського зразка трансакційні витрати оцінювання виробничих активів порівняно великі, особливо якщо оцінювати ці активи з позиції переваг мільйонів домогосподарств. На практиці розміщення ресурсів у такій системі частково грунтується на перевагах органів планування.

Найважливішою характеристикою системи ринкового обміну, що грунтується на приватній власності або співіснуванні її з іншими формами власності, є функціонування ринків виробничих активів. Про оптимальну величину виробничих витрат використаного активу з урахуванням можливих видів використання в майбутньому свідчить його ринкова ціна. Надання ринком цієї ключової інформації здійснюється на низькому, порівняно з іншими формами економічної організації, рівні витрат. Ринкова цінність засобів виробництва встановлюється, зважаючи на попит споживачів на товари і послуги, але залежить ще й від розподілу багатства і деталізованої структури прав приватної власності.

Якщо держава встановлює деякі межі, винятковим правом вважається стан обмеження прав власності (attenuation - часто як "розмивання", проте держава обмежує права власника).

Права власності - необмежені права за відсутності їх обмежень для індивіда використовувати активи, вилучати при цьому дохід та обмінювати активи з тією умовою" що індивід не має права завдавати матеріальних збитків ресурсам, що належать іншим особам.

Проте гарантоване державою законодавче закріплення вольових відносин власності між людьми у правових законах, актах і нормах, які є формою вияву відносин економічної власності, передбачає й обмеження. Держава не захищає ринкову цінність прав власності, оскільки вони необмежені: ніхто не має права підпалити завод конкурента, але можна відповідно до ринкових правил гри зробити його банкротом, імпортувавши із Сінгапуру, де найдешевші у світі товари, товар-замінник.

Багатозначність розуміння обмеження прав зумовлена непрямими ефектами під час використання індивідом прав. Наприклад, на фабриці застосовують "забруднювальний" виробничий процес, що отруює довкілля. Закон, який забороняє використання такої технології, обмежує права власника фабрики. Проте і закон, що дає змогу безкарно застосовувати цю технологію, обмежує права мешканців, які проживають на територіях, розташованих поряд із фабрикою. На перший погляд поняття необмежених приватних прав логічно безгрунтовне. Однак виникнення цієї проблеми спричинене тим, що права власності на цінний ресурс - права на повітря над фабрикою та її навколишньою територією визначені не досить чітко. Насправді всі суперечності між керівниками фабрики і жителями можна вважати боротьбою за доступ до ресурсу, що перебуває в загальній власності. Встановлення права власності на атмосферу призведе до того, що проблема розв'яжеться сама по собі.

Базова неокласична модель грунтується на двох принципах:

1) усі права, які мають цінність, у тому числі право на повітряні потоки, простір і сонячні промені, перебувають у приватній власності;

2) ці права не обмежуються з боку держави.

Доповнюючи принципи припущенням про повну інформацію, виникає ситуація, коли, за Р. Коузом, цінні права завжди використовуватимуться найбільше.

В економічних відносинах права на цінні ресурси часто визначені недосить чітко. Основними причинами цього вважаються: 1) слабкість держави; 2) витрати виміру, які перевищують цінність активу; 3) швидкі економічні зміни; 4) боротьба за розподіл багатства. Наприклад, втілення нових технічних засобів - комп'ютерів - зумовлює невизначеність стосовно прав власності. В результаті цього права, що мають цінність, залишаються у громадянському "секторові власності". Може пройти тривалий період, доки держава чітко встановить право власності у цих галузях.

Насправді найчастіше права власності на ресурси розділені (розщеплені). Розглянемо приклад розщеплення прав власності А. Алчіана. Учений характеризує розподіл прав власності на земельну ділянку таким чином: "Кожна із декількох осіб може водночас тимчасово володіти певною частиною прав на використання землі: А - може вирощувати на ній пшеницю, В - мати право перетинати цю ділянку пішки, С - скидати на землю попіл від цигарок, X) - може володіти правом літати над нею на літаку, Е - правом викликати вібрацію унаслідок використання розміщеного поблизу оснащення. Причому кожне із цих прав може переміщуватися. У результаті права приватної власності на розподілені способи використання землі належать різним особам".

Первинний розподіл прав власності згідно з теоремою Р. Коуза не має значення для розміщення ресурсів, якщо всі права вільно можуть переміщатися за нульових витрат обміну: після початкового розподілу прав, що здійснює держава, вони за допомогою добровільних трансакцій, які виконують їх індивідуальні власники, агрегуються в кластери, що максимізують загальну цінність ресурсів. Проте, за умови включення у розгляд трансакційних витрат, стає очевидним, що держава може відіграти вирішальну роль під час розміщення ресурсів. Перешкодити призначенню прав можуть витрати ведення переговорів та інші трансакційні витрати. Тому початковий розподіл прав державою може мати значні наслідки для обсягу випуску економіки, що визначається за допомогою традиційних методів за системою національних рахунків. Слід враховувати і можливість заборони державою певних кластерів прав власності (деякі права не будуть предметом ринкового торгу).

З погляду права власності важливо врахувати таку обставину: недостатньо розпізнавальні зміни у змісті прав власності можуть спричинити зміни у функціонуванні економічної системи на макрорівні та призвести до економічного зростання або стагнації. Внесення державою змін у схему прав власності відображається на багатстві як тих, хто виграє внаслідок цих змін, так і тих, хто програє. Цей процес потрібно розглядати з двох позицій: теорії прав власності та теорії держави.

Під час реалізації прав власності необхідно виокремити її різноманітні форми, серед яких найбільше значення мають державна і приватна власність. Класифікацію форм власності подано на рис. 11.1.

Світовий досвід свідчить, що державна власність може бути порівняно ефективною. Вона має деякі переваги у зіставленні з іншими формами власності, зумовленими функціями держави: спроможність здійснювати макро-регулювання, формувати стратегію економічного розвитку суспільства в цілому, оптимізувати структуру національної економіки за критерієм досягнення найвищої ефективності, орієнтованої на людину.

Водночас, незалежно від економічного та соціального устроїв, державна власність у більшості випадків функціонує з меншою ефективністю, ніж інші форми. З одного боку, це пов'язано з розвитком державної власності у сферах, де можливості ринку обмежені та знижена мотивація до праці; з іншого - ефективність державної власності може зменшуватися у галузях з ринком, що нормально функціонує, у зв'язку із знеособленістю власника та втратою підприємством ринкової орієнтації.

Рис.11.1.Класифікація форм власності на основі різних критеріїв

Переважання державної форми власності в економіці країни спричинює виникнення державної монополії, небезпечної для розвитку економіки, споживача, населення загалом і надзвичайно вигідної для виробника. Державні підприємства є монополістами, що призводить до "вимивання дешевого асортименту", зниження якості товарів і послуг, порушення термінів та обсягів постачання, відмови від укладання договорів поставок, скорочення виробництва, виникнення дефіциту продукції, незадоволеного масового попиту.

Отже, в умовах досконалих прав власності й ринкової економіки йдеться не про ліквідацію державної власності, а про відміну її монопольного становища. Зокрема, різко зменшившись (в Україні більше ніж у два рази), державна власність у загальнонаціональній і муніципальній формах відіграватиме суттєву роль в економіці.

Історично виникнення терміна "приватна власність" відбулося з метою виокремлення державного (казенного) майна від іншого. Усе недержавне вважалося приватним. Така думка підтримується і в економічній літературі: будь-яка недержавна форма власності є приватною власністю. Держава виступає як представник і захисник інтересів усього суспільства, а інші суб'єкти власності є лише його приватними особами, тому правомірно їх вважати володарями приватної власності.

Приватна власність - безподільна, нічим необмежена (крім волі господаря ) власність.

Справді, приватний власник має повне право робити з об'єктом своєї власності всі операції, які вважатиме потрібними, аби тільки вони не вторгалися у сферу приватної власності інших осіб. У цивілізованому суспільстві вироблені певні правила поведінки власника (правила гри), що забезпечені правами власності.

До приватної власності належать:

- домогосподарства як економічні одиниці, що виробляють продукцію та надають послуги для власних потреб;

- легальні приватні підприємства, котрі діють відповідно до законодавства. До них належать підприємства будь-якого розміру (від дрібних індивідуально-кустарного виробництва до великих);

- нелегальні приватні підприємства у складі тіньової економіки. Вони охоплюють усю діяльність у сфері виробництва товарів і надання послуг, яку приватні особи здійснюють без спеціального дозволу влади;

- будь-який вид використання приватного майна або особистих вкладів - від здачі квартири до грошових операцій між приватними особами.

Інститути приватного сектора розвиваються спонтанно без жодних інструкцій із центру, що свідчить про більшу спонукальну силу до дії приватної власності.

Серед основних умов розвитку приватного сектора розрізняють:

- наявність повної свободи організації підприємства і вибору будь-якої виробничої діяльності. Приватному сектору не повинні перешкоджати різні заборони й обмеження. Має бути необмежене право здавати в оренду майно, що перебуває у приватній власності, на основі вільного договору між орендодавцем та орендатором, а також нагромаджувати, продавати і купувати будь-які цінні предмети. Вільні ціни, що грунтуються на вільному договорі продавця і покупця, вільна зовнішньоторговельна діяльність, свобода купівлі-продажу житла чи майна, яке перебуває у приватній власності, свобода кредитування із сплатою відсотка, наймання робочої сили, вкладення фінансових інвестицій у будь-яке приватне підприємство - умови, необхідні для успішного розвитку приватного сектора, які забезпечуються правами власності;

- забезпечення законами гарантії виконання приватних договірних зобов'язань. У разі порушення приватного договору особа, котра постраждала, повинна мати право звернутися до суду, щоб примусити порушника виконати взяті зобов'язання. Забезпечення системи примусу в таких випадках бере на себе держава;

- абсолютна безпека приватної власності. Гарантії її недоторканності мають передбачатися у законах, програмах партій, заявах провідних державних діячів і політиків. Потрібні гарантії про неможливість конфіскації в будь-якому разі за умови законності набуття власності;

- стимулювальна кредитна політика приватного капіталовкладення (створення рівних можливостей);

- наявність і зміцнення у суспільстві поваги до приватного сектора. Діяльність приватних власників слід розглядати як суспільно-корисну, оскільки вона під час розвитку та функціонування набуває окремих ознак суспільного характеру. Виявом цього є виплата обов'язкових внесків з соціального страхування, податків у державний і місцевий бюджети, ренти. Крім того, приватні власники подібно до державних і колективних підприємств також несуть економічну та правову відповідальність, задовольняють суспільні потреби.

У сучасному цивілізаційному суспільстві змінилося становище самої приватної власності. Більшість економістів визнає, що вона є нині не тільки в індивідуальній (трудовій і нетрудовій), але і в інших формах - колективній, груповій, акціонерній.

Кооперативна форма власності - це колективна форма власності, але як така, що не втратила індивідуалізму, який виявляється у зв'язку доходу з індивідуальним вкладом (паєм). Звідси її більший мотиваційний потенціал.

Акціонерна власність - найбільш досконала, гнучка, така, що відповідає великому суспільному виробництву. За способом виникнення і функціонування її розрізняють як специфічну суспільну форму власності, але одночасно вона є і в індивідуальній формі. У цьому полягають її переваги і поширеність у всьому світі.

Заінтересованість (мотивація) власників акцій є неповною, а частковою. Йдеться про відносну заінтересованість акціонерів у функціонуванні всього акціонерного капіталу, яка обмежена обсягом засобів індивідуального пакета акцій.

Отже, жодна із форм власності не може бути ідеальною, універсальною, всеохоплюючою. Кожна форма власності має свої сфери найефективнішого застосування. Державна власність успішно функціонує у сферах з обмеженими можливостями ринкового стимулювання. Акціонерна та кооперативна форми власності доцільні, якщо необхідна швидка концентрація засобів. Приватна власність використовується там, де не потрібно негайної великої концентрації засобів, де необхідні засоби для господарської діяльності можуть зароблятися і нагромаджуватися індивідуально.

У сучасній економічній літературі, крім основних форм власності, вирізняють і похідні: власність суспільних організацій, асоціацій, товариств, церкви, сімейна власність та ін. Особливе місце займає інтелектуальна форма власності, сутність якої полягає у привласненні знань, обміні науковою інформацією, культурою, мистецтвом, винаходами, що роблять можливою так звану "силу умів" ("brainpower").

Сучасний етап розвитку форм власності характеризується пришвидшеним процесом інтернаціоналізації відносин власності, внаслідок якого з'являються спільні, змішані підприємства, а також транснаціональні корпорації. Все це свідчить про складну, розгалужену систему форм власності.

Родовою ознакою будь-якої форми власності вважається її індивідуалізм, що є основою двох найважливіших функцій власності, як суттєвого досягнення економічної цивілізації:

1) власність визначає та фіксує виняткову приналежність окремих предметів тим чи іншим особам, групам (не має "нічийної" власності);

2) власність викликає не лише заінтересованість до активного використання засобів виробництва, а й відповідальність за їх розширене відтворення, ефективне використання з метою отримання прибутку.

Прибуток - головний мотив діяльності й основний показник ефективності будь-якого підприємства (фірми).

Величезне практичне значення мають економічні форми реалізації власності, до яких належать:

- доходи у вигляді прибутку, ренти, заробітної плати, відсотка;

- система економічних інтересів;

- кінцевий народногосподарський результат (задоволення потреб членів суспільства, зростання добробуту народу).

Остання функція трактується по-різному: в умовах тоталітарної економіки - як милість держави; в умовах ринкової економіки - як справа власних рук, знань, умінь, підприємливості.



Схожі статті




Інституціонально-інформаційна економіка - Чухно А. А. - 11.1. Параметри, обмеження і розподіл прав власності

Предыдущая | Следующая