Історія вчень про державу і право - Мироненко О. М. - Йосип Сталін (Джугашвілі) (1879-1953)

З його особистістю пов'язане те, що протягом майже 40 років

(до кінця 50-х років) уся радянська, у т. ч. і українська, юридична наука і практика державного будівництва та правозастосування розвивались у межах "сталінського вчення про державу і право", тобто у жорстких рамках, сформульованих ним у вигляді директивно-категоричних схем і дефініцій, обов'язкових для сприйняття і неухильного виконання приписів. Такі політико-правові погляди-директиви він виклав у працях "Анархізм чи соціалізм?" (1906), "Марксизм і національне питання" (1912-1913), "Три роки пролетарської диктатури " (1920), "Організація Російської федеративної республіки" (1921), "Про основи ленінізму" (1924), "Троцькізм чи ленінізм?" (1924), "Жовтнева революція і тактика російських комуністів" (1925), "До питань ленінізму" (1926), "Про деякі питання більшовизму" (1931), "Про проект Конституції Союзу PCP" (1936), "Короткий курс історії ВКП(б)" (1938), "Марксизм і питання мовознавства" (1950), "Економічні проблеми соціалізму в СРСР" (1952), а також у численних промовах, доповідях, звітах, виступах на партійних з'їздах та інших масових зібраннях.

Спираючись на власні ключові тези про те, що "ленінізм е теорія і практика пролетарської революції загалом, теорія і практика диктатури пролетаріату зокрема", що "основним питанням ленінізму, його відправним пунктом, його фундаментом є питання про диктатуру пролетаріату", тобто штучно спрощуючи і звужуючи це вчення, Сталін довільно тлумачив та інтерпретував формули, узяті з контексту та історичних реалій, залишаючись зовні його неухильним і ортодоксальним оборонцем. Саме диктатура пролетаріату, на його погляд, була основою всього вчення марксизму про державу і право. У розумінні Сталіна, диктатура пролетаріату - це жорстка тоталітарна влада, головним змістом якої є примус, придушення, насилля, тобто не обмежене жодним законом, повне панування робітничого класу над буржуазією. Це, на його думку, також "спеціальний орган", організаційна основа соціалістичної революції, побудови пролетарської держави, що охоплює за часом епоху аж до побудови "повного комунізму".

За допомогою диктатури пролетаріату держава перетворюється на машину "для придушення опору своїх класових супротивників", тримає їх "у вузді" (внутрішня функція держави), розширює межі свого панування (зовнішня функція). Сталін рішуче заперечував буржуазний парламентаризм, принцип поділу влади, наголошував на необхідності залучення широких мас із числа трудящих до управління державою на основі її єдності, тобто злиття законодавчої, виконавчої і судової влади у єдиному верховному органові. Саме це і є стрижнем пролетарської демократії, що приходить на заміну буржуазній, яку Сталін розумів як "дрібнобуржуазну стихію". Індивід для нього - це "гвинтик" велетенської державної машини, а потреби й інтереси окремої особи мають бути цілком підпорядковані загальним потребам та інтересам "маси". Однак державна машина диктатури пролетаріату (система рад), як і недержавні організації (кооперативні, профспілкові, комсомольські тощо), керується і спрямовується авангардом суспільства - жорстко дисциплінованою більшовицькою партією, яку Сталін називав "орденом мечоносців", "бойовим штабом", "ядром влади", розуміючи партійну структуру у військово-казарменому її варіанті.

Уперше в історії радянського конституціоналізму сталінську доктрину ролі партії як керівного ядра всіх державних і громадських організацій було закріплено в ст. 126 Конституції СРСР 1936 р. У той період партія вже була наддержавною структурою. Сталіну належить формула про відмирання держави у комуністичному суспільстві "через зміцнення її каральних органів". Офіційно сталінську концепцію праворозуміння було прийнято Нарадою з питань науки Радянської держави і права у липні 1938 року. Вона грунтувалась на ортодоксальних доктринах юридичного позитивізму. Ототожнювались поняття "право" і "закон"; єдиним джерелом права було визнано санкціоновану державною владою "волю панівного класу", єдиним засобом забезпечення правореалізації - "примусову силу держави ".

Суто прагматичне ставлення Сталіна до права стало однією з основних причин ревізування ним юридичного вчення В. Леніна, висновків про загострення класової боротьби на етапі просування до соціалізму, тлумачення федералізму лише як тимчасової форми радянської держави, перехідного етапу до "соціалістичного унітаризму", наполягання на необхідності повного "поховання двопалатної системи парламентаризму", різкої критики паризьких комунарів "за надмірну м'якість до версальців", відвертих зізнань, що в СРСР немає і не буде свободи слова і друку для опозиції, зокрема для меншовиків та есерів тощо.

Спираючись на таку політико-правову платформу в державному будівництві, Сталін припускався грубих помилок. Ще до Жовтневої революції він категорично заперечував програми культурно-національної автономії;

Згодом намагався провести власну лінію "автономізації", тобто включення усіх радянських республік до складу РСФРР на обмежених автономних правах; невиправдано швидко згорнув нову економічну політику тощо. Зосереджуючи у своїх руках владу, він так і не зміг мудро, обережно і виважено нею користуватись. Цьому сприяли як негативні якості його характеру (грубість, нетерпимість до інших думок, нелояльність до товаришів по партії, вередливість, надмірне себелюбство, схильність до переоцінювання своїх заслуг та ін.), так і формування оточення з підлабузників. Демократичні, колективні принципи керівництва державою відверто ігнорувались, а на передньому плані був культ особи самого Сталіна, ставка на право сили, а не на силу права.

Схожі статті




Історія вчень про державу і право - Мироненко О. М. - Йосип Сталін (Джугашвілі) (1879-1953)

Предыдущая | Следующая