Історія вчень про державу і право - Мироненко О. М. - Михайло Рейснер (1868-1928)

Фундатор радянської ідеї пролетарського інтуїтивного права як революційної правосвідомості. Своє вчення він виклав у таких працях: "Християнська держава" (1898), "Нариси з історії права вільного віросповідання" (1899), "Мораль, право і релігія за російським законом" (1900), "Що таке правова держава" (1903), "Суспільне благо і абсолютизм" (1904), "Боротьба в Росії за права і свободи" (1905), "Занепад абсолютизму" (1905), "Виборче право" (1905), "Держава і віруюча особистість" (1906), "Російський абсолютизм і європейська реакція" (1907), "Головні риси представництва" (1908), "Держава" (у 2-х т., 1911-1912), "До громадської думки" (1913), "Пролетаріат і міщанство" (1917), "Російські Установчі збори та їх завдання" (1917), "Чи потрібно нам вірити в бога" (1919), "Держава буржуазії і РСФРР" (у 3-х ч., 1919-1920), "Право, наше право, чуже право, загальне право" (1925) та ін.

У молоді роки Рейснер обстоював позиції слов'янофільства, а згодом захопився західним конституціоналізмом і одним із перших на теренах Російської імперії (разом з М. Василенком, В. Гессеном і Б. Нольде) видав серію брошур з текстами новітніх конституцій. На межі XIX-XX ст. Рейснер еволюціонував від слов'янофільства через викриття "поліцейського характеру російського церковного права" до "марксистського лібералізму" і став переконаним прихильником конституційної, правової держави у її суто позитивістському баченні. Держава, на його думку, повинна добровільно пов'язувати себе нею ж створеними нормами права, які можуть бути сформульовані як "індивідуальні веління, односторонні і двосторонні норми". Відсутність або слабкість такого обмеження державної влади підсилює можливість опору з боку індивіда чи народу, який може знищити цю владу. Верховенство народу, захищеність його прав, обов'язковість сильного органу народного представництва, підпорядкованість (не верховенство!) особи самообмеженій державній владі, в уявленні Рейснера, є найважливішими ознаками правової держави. Він розглядав народ як суб'єкт права, а не об'єкт власності чи володіння, людей - як членів держави, а не кріпаків чи холопів, був переконаний, що народ, держава і державний народ - це одне й те саме.

Рейснер одним із перших порушив проблеми правової і політичної ідеології, ідеологічної природи права, держави і політичних учень, що зумовило появу у багатьох радянських нормативних актах категорій "революційна правосвідомість", "революційна совість", "революційна доцільність" тощо. Цей готовий уже концептуальний багаж, особливо про революційне значення права і держави, він використав саме в період 1917-1920 рр.

У контексті свого праворозуміння, власного бачення основ радянського конституціоналізму і під впливом психологічної школи Л. Петражицького Рейснер сформулював нову правову ідеологію, яка, на його думку, визначається економічними процесами, класовою боротьбою. Основними її засадами є те, що: 1) громадське життя організується за допомогою ідеологічних форм, які грунтуються на різних типах ідеологій та їх діалектиці; 2) ідеологічні викривлення і фальсифікації підпорядковуються певним закономірностям, які проявляються в особливих соціальних методах сприйняття (способах уявлення); 3) методи сприйняття та ідеологічної побудови є результатами соціальної психології; 4) соціальна (групова, класова) психологія зумовлена економічним буттям та способом виробництва; 5) кожний клас у певну епоху і за наявності певних умов виробляє власний метод ідеологічної побудови, за допомогою якого і створює ідеологічні форми релігії, моралі, права, держави тощо; 6) історично можна виокремити три основні типи класового методу ідеологічних побудов - містичні, естетико-романтичні та раціональні; 7) історичні форми класових держав, з точки зору діалектики, є складною надбудовою за типом відомого синтезу, де ідеологія панівного класу переважає не лише за змістом, а й за своїм методом; 8) під час революції класові ідеології перебудовуються відповідно до економічної дійсності і класових інтересів.

Спираючись на таку теоретичну основу, Рейснер слідом за А. Луначарським, який запровадив поняття "інтуїтивне право трудящих", розвинув ідею "революційної правосвідомості", сформулював низку статей Конституції РСФРР1918 р. і став першим теоретиком "пролетарського інтуїтивного права" та фундатором доктрини класового права, яке виробляється природним способом "у лавах пригніченої і експлуатованої маси" відповідно до її психіки та стає складовою її панування після повалення експлуататорів. Саме тому Рейснер ототожнив поняття "пролетарське інтуїтивне право" і "право революційних мас". Уже на початку 20-х років він запровадив поняття "соціалістичне право" та "соціалістичний правопорядок".

Доводячи неправомірність Установчих зборів у тій формі, в якій їх скликали у 1918 р., Рейснер обгрунтовував важливість установчої влади в ініціюванні, обговоренні, підготовці "потрібної конституції" та її затвердженні. При цьому він акцентував на тому, що російська демократія має бути не тільки республіканською, а й союзною, оскільки під її крилом створюється союз братніх народів. Рейснеру належать тези: закон - об'єднавча сила; "загальний закон стоїть вище від усіх"; місцеві закони "поступаються законам всієї Росії"; акти адміністративної влади не можуть суперечити законам тощо. Він наголошував, що закон має охоронятися судом, однак це залишилось поза увагою більшовицьких лідерів. Прогресивними для того часу були і його заклики ухвалювати першу конституцію шляхом всенародного голосування, розглядати народ, а не самі Установчі збори, як найвищу владу, встановити "надійний порядок" охорони конституції та ін.

Одним із перших у радянському правознавстві Рейснер обгрунтував поняття "влада народу" як забезпечення державного "поширення всезагального, рівного, таємного і прямого голосування на всі народні вибори" і аргументував необхідність запровадження системи пропорційних виборів і обов'язкового представництва меншості. Він був упевнений, що республіка без самоуправління і автономії її частин "не заслуговує навіть імені демократії". На його погляд, реальне існування у єдиній державі України й Сибіру доводить сутність радянської демократії як "демократії союзної", а отже, виникає нагальна потреба у створенні "маленьких демократичних республік Естонії і Латвії, України і Литви, Кавказу і Сибіру" з єдиним громадянством. Радянська конституція, за Рейснером, має бути конституцією народу. Записані у ній права є лише відображенням прав народу, а воля творців конституції - відображенням волі народу. Не визнавав він і принципу жорсткості конституційних норм, вважаючи, що основний закон слугує народу і може ним змінюватись, якщо цього вимагають обставини.

Останні роки життя Рейснер присвятив дослідженням сутності радянського права, розглядаючи його як "складний правопорядок, у якому панівне ієрархічне місце належить класовому пролетарському праву, за ним іде класове селянське право, втілене у земельному кодексі, і на останній сходинці перебуває класове буржуазне право з його цивільним кодексом". На думку Рейснера, це є свідченням того, що радянське право не може уникнути певних ознак "буржуазного індивідуалістичного права". Таке "міжкласове право" народилось із первісного, докласового "міжродового правопорядку".

Схожі статті




Історія вчень про державу і право - Мироненко О. М. - Михайло Рейснер (1868-1928)

Предыдущая | Следующая