Історія вчень про державу і право - Мироненко О. М. - Ленін і ленінізм

Більшовизм як російський різновид марксизму від початку XX ст. поступово сформувався в ідеологію, яка "озброїла" пролетаріат стратегією і тактикою боротьби проти панівних класів та існуючого державного ладу. Після революції 1917 р. більшовицька ідеологія спрямувала зусилля на обгрунтування диктатури пролетаріату, а також місця і ролі більшовицької партії в процесі утвердження соціалістичного ладу. Погляди Леніна на проблеми влади, політики, держави і права справили вирішальний вплив не тільки на ідеологів-послідовників, а й на специфіку праворозуміння загалом, яке за роки радянської влади сформувалось у цілісну систему обгрунтування принципово нових держави і права, необхідних для побудови комуністичного ладу.

Ленін і ленінізм

Засновником політичної течії ленінізму був Володимир Ленін (справжнє прізвище - Ульянов; 1870-1924) - російський політичний мислитель, радянський державний діяч, вождь більшовицької партії і світового комуністичного руху XX ст. До його основних праць належать: "Що таке "друзі народу" і як вони воюють проти соціал-демократів" (1894), "Розвиток капіталізму в Росії" (1899), "Що робити?" (1902), "Крок вперед, два кроки назад" (1904), "Дві тактики соціал-демократії в демократичній революції" (1905), "Матеріалізм і емпіріокритицизм" (1909), "Про право націй на самовизначення" (1914), "Імперіалізм як вища стадія капіталізму" (1916), "Держава і революція" (1917), "Чергові завдання Радянської влади" (1918), "Дитяча хвороба "лівизни" в комунізмі" (1920)та ін.

Першоджерелами формування ленінізму стали марксизм і народництво. Марксизм Ленін співвідносив із політичними реаліями деспотичного режиму станової російської поліцейської імперії з пережитками кріпаччини, національного гноблення, жорстоким утиском прав і свобод людини, консервативними традиціями тощо. Від народників Ленін успадкував ознаки суто національної політичної культури, ідеї російського колективізму, створення організації професійних революціонерів, розкріпачення особистості для активної соціальної діяльності, важливості боротьби "критично мислячих індивідів" проти існуючого ладу, методи підпільної діяльності і створення централізованих, основаних на суворій дисципліні організацій і партій тощо.

Ленінізм відрізняється від класичного марксизму середини і кінця XIX ст. Провідною ідеєю революційної боротьби він вважав значно доповнену доктрину диктатури пролетаріату і жорстко централізовану, дисципліновану політичну партію авангардистського типу, основною метою якої є встановлення такої диктатури. Згідно з цією політичною течією найбідніші верстви селянства належать до спролетаризованого класу. Ленін теоретично обгрунтував ідею союзу робітників і селян під керівництвом міських пролетарів, чіткіше визначив шляхи і засоби боротьби за владу, надаючи пріоритет збройному повстанню. У межах ленінізму створено теорію революційної ситуації, перетворення буржуазно-демократичної революції на соціалістичну, зроблено висновок про нерівномірність економічного і політичного розвитку капіталізму в умовах імперіалізму та можливість перемоги соціалізму в одній окремо взятій країні.

В. Ленін обгрунтував завдання і програму діяльності тимчасового революційного уряду у формі рад як органів революційно-демократичної диктатури пролетаріату і селянства, створив нові політичні гасла, особливо тактичного плану, які слід використовувати напередодні революції, на її початку, у збройному повстанні серед селян, які потрібно постійно змінювати залежно від обставин, застосовуючи методи діалектики. Він не сприймав концепцій національно-культурної автономії, багатонаціональних автономних союзів і довів, з одного боку, необхідність надання націям права на самовизначення від створення федерацій до повного відокремлення як національних держав, а також необхідність боротьби за усунення національних перепон і побудову життя на принципах пролетарського інтернаціоналізму, сформулював лозунг перетворення імперіалістичної міждержавної війни на війну громадянську, війну соціал-демократів двох чи більше країн проти власної буржуазії, теоретично узагальнив практику підривної підпільної революційної боротьби. При цьому теоретик лишив поза увагою філософію історичного детермінізму, доводячи, що не слід чекати на соціалістичну революцію як наслідок повного визрівання капіталізму, а треба вершити її якомога раніше. Він окреслив безпосередні завдання побудови соціалістичного суспільства, захисту країни від зовнішньої агресії і внутрішніх контрреволюційних заколотів, розробив тактику політичних компромісів, тимчасових відступів від стратегічних рубежів, довів можливість створення соціалістичної держави на будь-яких засадах: унітаризму, автономії, федералізму і навіть конфедералізму.

Ленін відмовився від висновку Маркса про придатність апарату деяких буржуазних держав для соціалістичних перетворень і запропонував як закон революції обов'язковість зламу будь-якої державної машини. Він висловив припущення, що перехід від капіталізму до соціалізму дасть змогу із різноманітних політичних форм обрати найпридатнішу. Ленінізм зробив внесок до концептуальної скарбниці світового конституціоналізму у вигляді його нових теоретичних засад, реалізованих у чотирьох введених у дію конституціях - РСФРР, УСРР, БСРР та ЗСФРР, Декларації прав трудящого і експлуатованого народу, Декларації прав народів Росії та ін. У цих актах акцент було зроблено не на проголошенні формальних прав та свобод людини і громадянина, а на матеріальних гарантіях їх реального забезпечення.

Політична практика довела помилковість багатьох теоретичних засад ленінізму, серед яких: штучне прискорення історичного процесу, гіперболізація класової боротьби; відмова від доктрини парламентської республіки, концепції поділу влади, теорій природних прав людини і суспільного договору; тлумачення пролетарської демократії як такої, що не може обмежувати себе старим правом; правосвідомість; повне підпорядкування особистого колективному, особи - державі, національного - соціальному; безпідставне очікування світової соціалістичної революції тощо. До того ж нищівного удару по ленінізму, починаючи з другої половини 20-х років, завдали Й. Сталін та інші провідники КПРС, канонізувавши це вчення, перетворивши його на релігійний культ. Під гаслами ленінізму, але за інших історичних обставин запроваджували політичний терор, у процесі якого було знищено більшість сподвижників Леніна.

Що стосується України, то Ленін навесні і влітку 1917 р. підтримував Центральну Раду; вже на початку грудня 1917 року визнав УНР як самостійну державу, але згодом оголосив їй війну. В останні роки життя він визнав незалежність УСРР, виступив проти сталінської політики автономізації.

Схожі статті




Історія вчень про державу і право - Мироненко О. М. - Ленін і ленінізм

Предыдущая | Следующая