Історія України - Литвин В. М. - Розгортання національно-визвольного руху

Національно-визвольний рух в Україні починався з культурництва і просвітництва. 20 червня 1987 р. О. Гончар звернувся з листом до М. Горбачова, в якому пропонував терміново здійснити заходи "конституційного захисту" української мови, ввести її обов'язкове вивчення в усіх школах з російською мовою навчання на території України. За вказівкою з Москви в ЦК Компартії України для вивчення питання була створена комісія, яка висловилась проти впровадження державної мови як юридичної норми, оскільки це не дасть жодних результатів, крім сплеску націоналістичних настроїв. Тоді мовне питання взяла в свої руки громадськість. Влітку 1988 р. у Львові виникло Товариство рідної мови ім. Т. Шевченка. Услід за цим почали виникати такі організації в інших регіонах республіки: клуб "Рідна мова" у Полтаві, Товариство ім. Д. Яворницького у Дніпропетровську, Клуб шанувальників української мови при Спілці письменників України. В грудні цього року представники перелічених організацій зібралися на нараду, в ході якої був утворений оргкомітет на чолі з поетом Д. Павличком з підготовки Всеукраїнської установчої конференції Товариства рідної мови ім. Т. Шевченка. 11-12 лютого 1989 р. в Києві відбулася Всеукраїнська конференція Товариства. Кількість членів ТУМ у жовтні 1990 р. зросла до 150 тис.

Восени 1987 р. у Києві виник Український культурологічний клуб (УКК). Члени клубу на чолі з С. Набокою, Л. Мілявським, О. Шевченком та О. Матусевич влаштовували вечори, присвячені актуальним проблемам екології, стану культури, "білим плямам" історії. Проте УКК відрізнявся від інших історико-просвітніх і культурних неформальних об'єднань, які в ці часи тисячами виникали по всій Україні. Він завжди діяв на межі дозволеного: одним з перших порушив питання про голодомор 1932-1933 pp., висунув вимогу звільнення всіх політичних в'язнів, а 9 березня 1988 р. уперше після 1971 р. відзначив несанкціонованим мітингом шевченківські дні біля пам'ятника Кобзарю напроти університету.

У жовтні 1987 р. було офіційно утворене львівське "Товариство Лева", Українознавчий клуб "Спадщина", студентське об'єднання "Громада". На травень 1989 р. таких "екстремістських", за визначенням властей, організацій в усій Україні налічувалося близько п'ятнадцяти. Як правило, їхніми лідерами були колишні політичні в'язні.

Влітку 1987 р. відновилася діяльність Української Гельсінської групи (УГГ). Головну роль в її відродженні відіграли дисиденти, які першими вийшли з таборів - В. Чорновіл, Б. Горинь, М. Горинь та ін. Незабаром почав виходити, вже на легальних підставах, перший опозиційний друкований орган - "Український вісник". У липні 1988 р. УГГ була перейменована в Українську Гельсінську спілку (УГС). В цей час вона вже була не стільки правозахисною, скільки загальнополітичною організацією. Обласні відділення УГС існували в дев'яти областях. Була оприлюднена "Декларація принципів", на базі якої провадилося партійне будівництво по всій Україні. Цей програмний документ передбачав перетворення СРСР в конфедерацію незалежних держав, конституційне визнання державного статусу української мови, ліквідацію монополії КПРС на владу, передачу всієї влади демократично обраним радам, відновлення права України на повноцінну дипломатичну діяльність, запровадження республіканського госпрозрахунку, сприяння держави розвиткові ринкових відносин, припинення будівництва АЕС на території республіки, усунення з КК УРСР статті 62 ("антирадянська пропаганда і агітація"), утворення республіканських збройних сил, проходження громадянами УРСР військової служби тільки на території України, відновлення у правах Української автокефальної православної церкви і Української греко-католицької церкви.

Ідея створення масової громадсько-політичної організації республіканського масштабу народилася влітку 1988 р. на несанкціонованих мітингах У Львові, Києві та Вінниці. 30 жовтня в конференц-залі СПУ (Спілки письменників України) з ініціативи безпартійних письменників П. Мовчала і В. Терена були скликані збори, в яких взяли участь півтори сотні письменників і науковців Інституту літератури АН УРСР. На цьому зібранні було вирішено ініціювати створення в республіці Народного фронту за перебудову.

13 листопада у Києві відбувся багатотисячний екологічний мітинг, уперше санкціонований місцевою владою. На ньому Д. Павличко привселюдно озвучив ідею створення Народного руху за перебудову. На пленумі правління СПУ ініціативній групі письменників на чолі з І. Драчем було доручено розробити проект програми нової організації. До цієї справи долучилася й група науковців Інституту літератури АН УРСР на чолі з В. Брюховецьким. 16 лютого 1989 р. проект програми був опублікований в газеті "Літературна Україна".

М. Горбачов не бажав загострювати ситуацію в Україні так, як вона вже загострилася в республіках Балтії. Крім того, він був переконаний, що команді В. Щербицького вдасться притлумити письменницькі ініціативи за допомогою організованої громадськості. Тим часом виявилося, що галаслива антирухівська кампанія почала давати зворотний результат. Громадська думка схилялася до визнання права на існування масової суспільно-політичної організації на підтримку перебудовному курсу партії. Процес обговорення проекту програми органічно перейшов у розбудову структур НРУ на місцях. Наприкінці березня 1989 р. утворилася перша крайова організація Руху Тернопільська. На нараді представників ініціативних груп Руху Києва і Київської області було обрано Координаційну раду на чолі зі співробітником Інституту філософії АН УРСР Мирославом Поповичем. У травні 1989 р. відбулася установча конференція Львівської регіональної організації НРУ. її документи були істотно радикальніші, ніж розроблений київськими письменниками і науковцями проект програми. Керівна роль КПРС у декларації львів'ян зовсім не згадувалася, а монополія державної партії на владу прямо заперечувалася. В документі порушувалися й інші важливі питання: про необхідність укладення нового союзного договору при відповідному перегляді Конституції СРСР, створення незалежних профспілок, відновлення прав національної символіки, легалізацію УАПЦ та УГКЦ.

8-10 вересня 1989 р. у Києві відбувся установчий з'їзд Руху. На ньому було представлено 1109 делегатів, які репрезентували 1247 первинних груп. Близько половини учасників представляли західні, більше третини - центральні області республіки. Кількість членів Руху від східних та південних областей була мізерною. Робітничий клас майже не брав участі у творенні нової організації.

З'їзд продемонстрував, що в рамках Руху об'єдналися дві суспільно-політичні течії - помірковані і радикали. В. Яворівський, І. Драч, Д. Павличко та ін. виступали за суверенну Україну в рамках реорганізованої союзної федерації і за лібералізацію порядків в КПРС. В. Чорновіл, Л. Лукашенко, М. Горинь, С. Хмара наполягали на виході України зі складу СРСР, на утвердженні в суспільстві повноцінного плюралізму. Установчий з'їзд прийняв програму і статут, затвердив друкований орган Руху - "Народну газету", обрав керівні органи. Головою Руху став І. Драч, його заступником - народний депутат СРСР С. Конєв, керівником секретаріату - один з лідерів УГС М. Горинь.

Під час роботи з'їзду група запрошених на нього народних депутатів СРСР звернулася до президії Верховної Ради СРСР і М. Горбачова з відкритим листом. У цьому документі говорилося, що авторитет вищих представників влади в республіці впав до нуля, на численних зборах і мітингах трудових колективів схвалено резолюції, в яких міститься вимога відставки В. Щербицького й Голови Президії Верховної Ради УРСР В. Шевченко.

Схожі статті




Історія України - Литвин В. М. - Розгортання національно-визвольного руху

Предыдущая | Следующая