Історія України - Литвин В. М. - Розділ 14. ПІДНЕСЕННЯ І ПОЛІТИЗАЦІЯ НАЦІОНАЛЬНОГО РУХУ В УКРАЇНІ

Народництво в Україні

Народництво - це складне явище, притаманне суспільно-громадському життю України та Росії другої половини XIX ст. Причина його виникнення крилась у кризі агарного суспільства, переході до національної і політичної форм суспільної свідомості. Носієм ідеології та рушієм руху виступала інтелігенція, переважно світська, що перебувала в цей час на стадії формування.

Термін "народництво" походив від слова "народ", під яким народники розуміли селянські маси, що, на їх думку, були носієм традиційних культурних та національних цінностей.

Програма російських народників була більш радикальна за методами і утопічна за змістом. Кінцеву мету своєї діяльності вони вбачали в організації селянської революції, підставою для якої мали бути "комуністичні інстинкти" селянства. Для досягнення цієї мети використовувалися засоби підбурення селянства на виступи, створення "таємних дружин" - конспіративних організацій серед селян, та перехід до революційного терору.

Програма українських народників була поміркованішою і мала прагматичну спрямованість. Вона передбачала підготовку селян до аграрної реформи і формування національної свідомості шляхом розвитку народної освіти та поширення знань. Звідси особлива увага українських народників до організації недільних шкіл, підготовки підручників, популярних видань, словників, фольклорних збірників, концертів, вистав, інтерес до проблем української мови, історії, етнофафії, фольклористики тощо.

Перші народницькі гуртки "чайковців" і "жебуністів" в Росії почали виникати наприкінці 1860 - початку 1870-х рр. їх відділення діяли в Києві, Одесі, Херсоні. Активними учасниками народницьких гуртків були П. Аксельрод і брати Левенталі у Києві, А. Желябов, А. Франжолі й Ф. Васховський в Одесі.

Члени народницьких гуртків займалися пропагандою соціалістичних ідей серед молоді, робітників поширенням знань серед селян. З появою закордонної "вільної преси" народники займалися перевезенням через кордон заборонених книг.

Протягом 1873-1874 рр. народники змінюють тактику і від пропаганди соціалістичних ідеалів і популярних знань переходять до т. зв. ходіння в народ. Тактика "ходіння в народ" мала за мету підготовку селянства до народної революції. Щоб підняти народ до повстання, вважали народники, спочатку треба було "ознайомитись з умовами життя народу, придивитись до місцевих звичаїв, вдач, світогляду і потім уже, на підставі реальних даних, виробити практичну програму дій". Російські народники, що діяли в Україні, покладали особливі надії саме на революційність українського селянства, вважаючи доказом цієї революційності поведінку українських селян під час польського повстання 1863 р., переслідування ними польських "панів-повстанців", і ту ненависть, з якою вони ставилися тоді взагалі до панів. Члени гуртка "чайковців" розгорнули активну діяльність серед селян Правобережжя та Півдня України. "Жебуністи" діяли на Чернігівщині. Центром підготовки "ходіння в народ" в Києві стає т. зв. Київська комуна (1873-1874). Серед її членів були Я. Стефанович, В. Дебагорій-Мокриєвич, В. Фішер, П. Аксельрод, В. Брешковська, брати Левенталі. "Київська комуна" поєднувала в собі риси братства, земляцтва та політичної організації.

Тактика "ходіння в народ", що набула масового характеру навесні і влітку 1874 р., не виправдала сподівань російських народників на селянський бунт - селяни не сприймали соціалістичні ідеї. Восени 1874 р. близько 1000 учасників "ходіння в народ" були заарештовані. Активні діячі народницького руху були заслані на каторгу та поселення до Сибіру.

Вищим виявом народницького руху в Україні була спроба групи Я. Стефановича створити таємну селянську революційну організацію - т. зв. Чигиринську змову. Використовуючи наївний монархізм селян, члени групи почали поширювати серед них в Чигиринському повіті політичну містифікацію - "Височайшу таємну грамоту" Олександра II, в якій закликали селян до боротьби проти дворян і чиновників, за переділ землі і підготовку збройного повстання.

В результаті діяльності групи Я. Стефановича в колишніх державних селах Чигиринського повіту була створена нелегальна організація "Таємна дружина", яка налічувала близько 1000 членів. Селянське повстання народники готували на жовтень 1877 р., але їх організація була викрита поліцією. Із заарештованих близько 700 членів таємного товариства Я. Стефановича, Л. Дейча, І. Бохановського було засуджено на смертну кару (щоправда, їх урятував народник М. Фроленко, який організував їм втечу з київської в'язниці). Селянських ватажків Ю. Олійника, Л. Тененика, М. Гудзя, К. Прудкого та ін. було засуджено на заслання.

Чигиринська змова викликала суперечності між народниками. Г. Плеханов вважав неприпустимим використовувати царистські ілюзії та ім'я царя в революційній боротьбі, інші ж розчарувалися в тактиці "ходіння в народ" і прагнули більш рішучих заходів, зміни тактики боротьби. У 1878 р. замість розпорошених гуртків було створено централізовану організацію "Земля і воля". Це була одна з перших добре законспірованих і дисциплінованих організацій революціонерів. Вона поділялася на територіальні групи з центром у Петербурзі та спеціальні групи відповідно до напряму та характеру діяльності - "сільська", "робітнича", "інтелігентська", "дезорганізаторська" та ін. Вищим органом "Землі і волі" був з'їзд представників усіх територіальних та спеціальних груп. Основною програмовою вимогою організації була передача всієї землі до рук "сільського робочого стану і рівномірного її розподілу".

В Києві діяв гурток, який очолював член "Землі і волі" ВЛ. Осинський. З гуртком В. Осинського підтримував зв'язки одеський гурток, на чолі з І. Ковальським. З одеським гуртком був тісно пов'язаний гурток С. Віттенберга у Миколаєві, члени якого вели пропаганду серед матросів чорноморського флоту.

Починаючи з 1878 р. народники стали переходити до терористичних актів як засобу боротьби. Одним з перших народницьких терористичних актів в Україні був замах В. Осинського на заступника прокурора Київського окружного суду Котляревського (лютий 1878). В травні 1878 р. Г. Попко в Києві смертельно поранив жандармського офіцера Гейкінга. В лютому 1879 р. народники вбили Харківського губернатора Кропоткіна.

Упродовж 1878-1879 рр. поліція розгромила більшість народницьких гуртків в Україні. Багатьох керівників та учасників терористичних актів було засуджено на смерть, серед них {.Ковальський, Л. Брандтнер, В. Осинський, С. Віттенберг, В. Малинка, І. Дроб'язгін, П. Горський та ін. Решту заслано на каторгу до Сибіру.

У 1879 р. на з'їзді у Воронежі відбувся розкол "Землі і волі" на дві організації "Чорний переділ" та "Народна воля". До першої увійшли Г. Плеханов, колишні "чайківці", активні організатори "Чигиринської змови" Я. Стефанович, Л. Дейч, В. Засулич, П. Аксельрод. Усі вони відстоювали тактику революційної пропаганди. Чорнопередільці вели пропаганду в народницьких гуртках України: Я. Стефанович - в Одесі, Л. Дейч - Харкові, М. Попов, Є. Ковальська - Києві.

"Народну волю" очолили такі відомі діячі народницького руху, як А. Желябов, О. Михайлов, В. Фігнер, С. Перовеька, М. Фроленко, М. Кибальчич, які, побачивши безперспективність і безуспішність тактики "революційної пропаганди", "ходіння в народ", остаточно перейшли до засобів революційного терору. Регіональні групи народовольців існували в Києві, Харкові, Ніжині, Одесі. До одеського гуртка був причетний представник династії українських підприємців Левко Симиренко.

Апогей активної терористичної діяльності народовольців припадає на початок 1880-х рр. 1 березня 1881 р., вдень, коли Олександр II мав підписати проект першої конституції Російської імперії, він був убитий народовольцями. Організаторами і виконавцями вбивства царя були А. Желябов, С. Перовська (дочка петербурзького губернатора та правнучка останнього українського гетьмана Кирила Розумовського), М. Кибальчич.

Прямим наслідком тактики революційного терору була організаційна та ідейна криза революційного народництва. Народницькі гуртки, які збереглися після хвилі арештів, продовжували ще пропагандистську діяльність до середини 1880-х рр. У 1889 р. в Катеринославі відбувся нелегальний з'їзд народницьких організацій загальноросійського масштабу, але обрані на з'їзді керівники руху були заарештовані, народницькі гуртки припинили свою діяльність на місцях. Народники втратили провідну роль у визвольному русі. Остаточний крах російського народництва був пов'язаний з поширенням ідей марксизму.

Схожі статті




Історія України - Литвин В. М. - Розділ 14. ПІДНЕСЕННЯ І ПОЛІТИЗАЦІЯ НАЦІОНАЛЬНОГО РУХУ В УКРАЇНІ

Предыдущая | Следующая