Історія України - Литвин В. М. - Спроби подолання системної кризи

Спроби подолання системної кризи

Прихід до влади після смерті Л. Брежнєва у 1983 р. Ю. Андропова розпочав хвилю реформ, спрямованих на подолання глибокої системної кризи, існування якої в СРСР ставало дедалі очевиднішим. Одразу після обрання на посаду генсека КПРС у програмній статті "Карл Маркс і деякі питання соціалістичного будівництва в СРСР", він заперечив можливість швидкої побудови комунізму і заявив, що СРСР повинен довго вдосконалювати розвинутий соціалізм, який об'єктивно є окремим історичним етапом.

Запроваджувати у життя заходи реформаторського характеру Андропов починав вельми обережно. Обережність проявлялася в тому, що для реформаторських експериментів генсек вважав достатнім найнижчий рівень - підприємство. Зокрема, вважалося потрібним активізувати роботу виробничих нарад на підприємствах. В червні 1983 р. з'явився закон про трудові колективи. їм було дозволено брати участь в обговоренні планів і визначенні принципів витрачання фондів оплати праці. Однак рекомендації виробничих нарад здійснювали вже існуючі управлінські структури - адміністрація, партком, профком і комсомольська організація. Ці структури діяли на засадах "демократичного централізму". Закон не створив інститутів самоуправління і залишився мертвонародженим.

У липні 1983 р. була прийнята урядова постанова "Про додаткові заходи щодо розширення прав виробничих об'єднань (підприємств) промисловості у плануванні і господарській діяльності і щодо посилення їх відповідальності за результати роботи". Цією постановою розширялися права керівників підприємств у витрачанні фондів, що існували з часів косигінської реформи - передусім фонду розвитку виробництва і фонду розвитку техніки. У серпні ЦК КПРС і Рада міністрів СРСР прийняли постанову "Про заходи щодо прискорення науково-технічного прогресу в народному господарстві". Було визнано необхідним (не відразу, а за 1985-1987 рр.) здійснити переведення підприємств, об'єднань і організацій сільського господарства, будівництва, транспорту і матеріально-технічного постачання на госпрозрахункову систему організації робіт щодо створення, освоєння і запровадження нової техніки. Вважалося, що промисловість в середині 80-х рр. налагодить виробництво продукції, яка за своїми показниками "відповідатиме кращим світовим зразкам".

Проте "команда реформаторів" Андропова, до якої входив і М. Горбачов, не встигла відразу утвердитися на партійному Олімпі. 9 лютого 1984 р. Ю. Андропов помер, а наступного дня відбулося засідання політбюро ЦК, на якому за пропозицією М. Тихонова, підтриманою іншими членами брежнєвського клану, наступним генеральним секретарем став противник реформ К. Черненко. Щоправда, уже 10 березня 1985 р. К. Черненка не стало, а розстановка сил в політбюро ЦК робила єдиним реальним претендентом на владу Михайла Горбачова.

У доповіді на Пленумі ЦК КПРС М. Горбачов звернувся до партії і народу з програмою реформ. Зокрема, він ставив завдання добиватися прискорення темпів економічного розвитку з таким розрахунком, щоб до 2000 р. наздогнати США за рівнем промислового виробництва. Резервами прискорення називалися зміцнення дисципліни на виробництві і розширення участі трудящих в його управлінні. Визначальною умовою економічного ривка вважалася науково-технічна революція: перехід до принципово нових технологічних систем, використання техніки останнього покоління, яка давала найбільшу ефективність.

З подачі нового генсека квітневий пленум ЦК кадрово зміцнив своє реформаторське крило. Членами політбюро стали В. Чебриков, Є. Л игачов, М. Рижков, згодом Е. Шеварднадзе. На початку квітня у Москві опинився і перший секретар Свердловського обкому КПРС Б. Єльцин. Лютневий (1986 р.) пленум ЦК КПРС обрав Б. Єльцина кандидатом у члени політбюро.

У зв'язку з тим, що А. Громико став Головою Президії Верховної Ради СРСР, звільнилася посада міністра закордонних справ, яку він займав з 1957 р., тобто після усунення В. Молотова М. Хрущовим. На цю посаду Горбачов порекомендував кандидатуру Е. Шеварднадзе, який не мав спеціальної освіти, зробив кар'єру в комсомольських органах Грузії, потім працював в МВС республіки. В 1972 р. він став першим секретарем ЦК Компартії Грузії, в 1978 р. - кандидатом в члени політбюро ЦК КПРС. Доручення людині з такою біографією обов'язків міністра закордонних справ означало лише одне: Горбачов сам бажав виконувати ці обов'язки і безпосередньо спілкуватися з лідерами інших країн.

На момент приходу Горбачова до влади витрати СРСР "на оборону" доходили до 52 % від валового суспільного продукту. За цих умов змагатися далі з американцями на Землі і в космосі було неможливо. Гонка озброєнь загнала Радянський Союз в глухий кут. Тим часом американці готувалися витратити десятки мільярдів доларів на програму "Стратегічної оборонної ініціативи" (СОІ), яка повинна була захистити США від атаки радянських міжконтинентальних ракет. Заснована на найновіших космічних технологіях, програма СОІ стала відомою під назвою програми "зоряні війни". За таких умов 24 березня М. Горбачов звернувся до Р. Рейгана з посланням, про яке не повідомлялося в радянській пресі: "Наші країни різні за своїм суспільним ладом, за пануючою в них ідеологією. Проте нам здається, що це - не причина для ворожнечі. Кожна суспільна система має право на життя, і свої переваги вона повинна доказувати не силою, не воєнним шляхом, а на ниві мирного змагання з іншою системою".

Після трьох зустрічей між Рейганом і Горбачовим упродовж 1985- 1987 рр. було укладено угоду про знищення ядерних ракет середньої і малої дальності. СРСР брав на себе зобов'язання демонтувати і знищити впродовж трьох років 1752 ракети, американці - 869. Обидві сторони домоглися порозуміння у проблемі взаємного контролю. Значення цієї угоди полягало в тому, що уперше розпочався реальний процес роззброєння. Реальне роззброєння відповідало інтересам обох сторін.

У і987 р. вийшла в світ книга М. Горбачова "Перебудова і нове мислення для нашої країни і для всього світу". Книга проголошувала пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими. Горбачов підкреслював, що три групи країн - капіталістичні, соціалістичні й ті, що розвиваються, належать нероздільному світові, в якому вже неможливо досягти переваги військовими засобами. Він закликав відмовитися від практики оцінки міжнародних подій крізь призму конфронтації між Сходом і Заходом. Щоб розв'язати реально існуючі глобальні проблеми людства, треба було відмовлятися від конфронтації воєнно-політичних блоків, згладжувати суперечності між класами і політичними партіями. "Нове мислення" стало теоретичним обгрунтуванням для тих вимушених кроків, які робив Радянський Союз на світовій арені, щоб зменшити тягар зобов'язань наддержави. Услід за розв'язанням проблеми ядерних ракет середньої і малої дальності керівники КПРС покінчили з безперспективною війною в Афганістані. У травні 1988 р. розпочалося виведення радянських військ з цієї країни.

"Нове мислення" не узгоджувалося з силовими методами утримування країн Центрально-Східної Європи в рамках радянської імперії. Якщо раніше Кремль не зупинявся перед застосуванням сили, щоб зміцнити при владі насаджені в цих країнах тоталітарні режими, то в ситуації, що склалася в другій половині 80-х рр., зробити це було неможливо. Національно-визвольний рух, який охопив Центрально-Східну Європу, призвів до розпаду Організації Варшавського Договору і Ради Економічної Взаємодопомоги. Улітку 1990 р. Кремль дав вимушену згоду на об'єднання Німеччини. Стара, ялтинська, Європа зникала в ході стрімких змін, названих "оксамитовими революціями".

Задумана владою реформа зазнавала істотних змін в ході свого здійснення. Фундаментальність змін призвела до втрати первинного змісту здійснюваної державою політики. Перебудовна політика М. Горбачова була задумана як "революція зверху". Найголовніша особливість такої революції полягала в тому, що вона здійснювалася бюрократичними засобами. Та вже через півтора-два роки бюрократична "революція зверху" перетворилася на народну революцію.

У перебудовному процесі розрізняють три етапи. Перший з них характеризується як період порівняно оптимістичного бачення "революції зверху". Реформатори вважали тоді, що вони дістануть потрібні результати "малою кров'ю", не міняючи корінних засад і принципів організації суспільства. Цей етап охоплював два роки (1985-1986) і проходив під гаслом "Більше соціалізму!". Другий етап мав уже інший лейтмотив - "Більше демократії!" Він характеризувався провалом започаткованих Кремлем економічних реформ і пробудженням суспільства від політичної летаргії під впливом політики гласності (1987-1988). Другий етап теж контролювався ініціаторами реформ. Управління державою і контроль над суспільством цілком перебували в руках центру, тоталітарна природа якого не зазнала будь-яких істотних змін. Третій етап "перебудови" (1989-1991) можна назвати її крахом. "Ініціатива верхів" не зімкнулася, як сподівався на це М. Горбачов, з масовим рухом знизу. Не контрольовані компартійним апаратом вибори в органи державного управління змінили обличчя політичного режиму. В результаті розщеплення компартійно-радянської влади на владу компартійних комітетів і владу радянських органів диктатура почала зникати. Розщеплення влади спричинилося до повалення панування держави над суспільством, тобто до суверенізації суспільства. Тоталітарна влада стала переростати в демократичну.

Розпад тоталітарної держави призвів до вирішального послаблення централізованого державного управління, яке знайшло свій вияв у протистоянні між загальносоюзним центром і новими центрами радянської влади в союзних республіках (у тому числі - в Російській Федерації). Це протистояння в національних республіках набуло характеру національно-визвольного руху.

Головним гаслом перебудовної політики стала гласність. Гласність ще не означала повної свободи слова, але значною мірою вже наближалася до неї, особливо на останньому етапі "перебудови". Щоб забезпечити проведення політики гласності у засобах масової інформації, до керівництва газетами були залучені шістдесятники. Колосальну роль у розкріпаченні свідомості відіграли так звані "перебудовні видання" - "Московские новости", "Огонек", "Известия", "Аргументы и факты", "Комсомольская правда", "Юность" і "Новый мир" та ін. Вони друкували надзвичайно гострі матеріали і користувалися постійно зростаючим попитом, у тому числі в Україні.

На XIX конференції КПРС було висунуто ідею утворити загальносоюзне історико-просвітницьке товариство "Меморіал", покликане розібратися з "білими плямами" радянської історії. У серпні 1988 р. в Москві відбулося засідання оргкомітету товариства. Засновниками його стали творчі спілки кінематографістів, архітекторів, театральних діячів, художників, редакції журналу "Огонек" і "Літературної газети". Громадський комітет всесоюзного "Меморіалу" очолили письменники Г. Бакланов і В. Биков, академіки Д. Л іхачов і А. Сахаров, історики Ю. Афанасьев і Р. Медведев, драматург М. Шатров та ін.

Установча конференція Українського добровільного товариства "Меморіал" відбулася в Києві 4 березня 1989 р. Його фундаторами стали творчі спілки o - письменників, кінематографістів, художників, діячів театру, архітекторів, композиторів, редакції журналів "Пам'ятки України" та "Філософська і соціологічна думка", Інститут історії та Інститут літератури АН У PCP, українські відділення Філософського товариства СРСР і Соціологічного товариства СРСР. Місцеві організації "Меморіалу" розбудовувалися незалежно від центральної. Інколи на місцях виникали по дві організації - від владних і опозиційних структур. Найбільш радикальні позиції займав утворений у травні 1989 р. львівський "Меморіал" на чолі з акад. АН У PCP І. Юхновським.

У вересні 1987 р. була створена комісія политбюро ЦК КПРС для додаткового вивчення матеріалів, пов'язаних з репресіями ЗО-40-х і початку 50-х pp. Комісія продовжила роботу, розпочату в добу М. Хрущова (за 1954-1961 pp. було реабілітовано понад 700 тис. осіб). За 1988-1989 pp. і першу половину 1990 р. вона реабілітувала понад мільйон осіб. Майже одночасно з центральною почала діяти комісія політбюро ЦК Компартії України на чолі з другим секретарем ЦК В. І ваш ком.

Період активного повернення суспільству історичної правди був часом прозріння для значної частини української політичної і творчої еліти. Під впливом гласності мінялися люди, які входили до номенклатури, у тому числі до її вищих ешелонів.

Схожі статті




Історія України - Литвин В. М. - Спроби подолання системної кризи

Предыдущая | Следующая