Історія України - Литвин В. М. - Сталінська диктатура повоєнної доби

Авторитет Сталіна у післявоєнному радянському суспільстві не мав меж. Ставлення до Сталіна, яке після його смерті почали характеризувати спеціально винайденим терміном "культ особи", являло собою дивну суміш всенародної любові, ненависті і страху. Та Сталін не заспокоювався на досягнутому. Найбільше його турбували настрої інтелігенції, яка могла у майбутньому кинути виклик його владі. Тому у перші повоєнні роки у центрі суспільно-політичного життя опинилися ідеологічні кампанії, спрямовані проти діячів науки, літератури і мистецтва. Особливою увагою компартійних ідеологів користувалися гуманітарні і суспільні науки.

В Україні ідеологічні кампанії здебільшого мали характер боротьби з націоналізмом. Тон задала доповідь М. Хрущова на пленумі ЦК КП(б)У, що відбувся 15-17 серпня 1946 р. Хрущов закликав розгорнути в республіці викриття буржуазно-націоналістичної ідеології. Після цього науковців Інституту історії України АН УРСР почали звинувачувати в ідеологічних помилках. Апарат ЦК КП(б)У провів з ними три настановчі наради, на яких історики звинувачувалися як пропагандисти реакційних ідей М. Гру шевського і М. Скрипника. Найбільша нарада за участю Л. Кагановича, М. Хрущова і Д. Мануїльського мала місце у травні 1947 р. Перед ученими поставили завдання відмовитися від схеми історичного процесу, розробленої у працях М. Грушсвського, і взяти на озброєння ідеї "короткого курсу історії ВКП(б)". 29 серпня 1947 р. ЦК КП(б)У видав постанову "Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР". У ній стверджувалося, що за 13 років існування інститут не розробив і не видав марксистсько-ленінського курсу історії України. Вказувалося на те, що праці інституту, надруковані як перед війною, так і в роки війни, містили грубі політичні помилки та перекручення буржуазно-націоналістичного характеру. До них були віднесені практично всі узагальнюючі праці: "Короткий курс історії України" під редакцією С. Білоусова, К. Гуслистого, М. Петровського, М. Супруненка і Ф. Ястребова, однотомний "Нарис історії України" під редакцією К. Гуслистого, М. Славіна, Ф. Ястребова, перший том чотиритомної "Історії України" під редакцією М. Петровського. Історики звинувачувалися у відродженні "реакційних вигадок" В. Антоновича і М. Грушевського.

Принципові претензії до істориків виникли у зв'язку з відчутними змінами національної політики державної партії. В останні роки війни ця політика змінилася передусім у бік надання особливої ваги показу месіанської ролі російського народу, його вирішального вкладу у перемогу над ворогом.

Ідеологічні кампанії були розгорнуті навіть щодо технічних і природничих наук. Безсумнівно, найбільш серйозне значення мала кампанія з розвінчування "реакційного вейсманізму-менделізму-морганізму" в генетиці, її організатором і натхненником став академік Т Лисенко, який користувався безпосередньою підтримкою Й. Сталіна.

Лисенківщина народилася ще у довоєнні роки. Політично активний працівник Одеського селекційно-генетичного інституту Т. Лисенко за допомогою партапарату став у 1934 р. академіком ВУАН, не маючи жодних творчих досягнень. Через рік на Всесоюзному з'їзді колгоспників-ударників цей "народний академік" заявив, що сільськогосподарська мічурінська наука забезпечить країні достаток продовольства, якщо їй не заважатимуть "куркулі від науки", тобто спеціалісти з дореволюційними дипломами. Під акомпанемент таких демагогічних заяв Лисенко у 1938 р. став президентом Всесоюзної академії сільськогосподарських наук ім. Леніна (ВАСГНІЛ) і почав переслідувати генетику як "лженауку". Переслідування почалися ще напередодні війни, коли був заарештований дійсний член АН УРСР і АН СРСР, вчений-біолог світового значення М. Вавилов (помер у тюрмі в 1943 р.). Одразу після війни в СРСР розгорнулося цькування тих біологів, які у проблемах генетики стояли на науковій платформі. Лисенко називав ген міфічною частинкою, вигадкою буржуазних вчених, оскільки в його часи ще не можна було побачити на власні очі цю елементарну одиницю спадковості. У серпні 1948 р. він організував сесію ВАСГНІЛ і домігся за безпосередньої участі Сталіна погрому всіх, хто не визнавав "народну агробіологію" наукою.

В Україні до погрому активно прилучився М. Хрущов. У жовтні 1948 р. відбулося триденне розширене засідання президії АН УРСР, присвячене розглядові становища в біологічній науці. Паралельно ЦК КП(б)У влаштував республіканську нараду працівників біологічних, сільськогосподарських і медичних наук разом із практиками-мічурінцями. Голови відділів біологічних і сільськогосподарських наук АН УРСР Д. Третьяков і М. Гришко змушені були залишити свої посади одразу після цих "форумів''. Третьякова зняли із посади директора Інституту зоології АН УРСР. Разом з ним інститут змушений був залишити колишній директор, біолог зі світовим іменем І. Шмальгаузен. Постраждали й інші видатні вчені - М. Холодний, С. Гершснзон, {.Поляков, Л. Делоне. Чистка торкнулася й працівників дослідних станцій та лабораторій, вузівських викладачів.

Було видано цілу низку компартійно-радянських постанов репресивного характеру, що стосувалися літераторів та митців. З ініціативи Й. Сталіна і А. Жданова були ухвалені постанови "Про журнали "Звезда" і "Ленинград"" (від 14 серпня 1946 р.), "Про репертуар драматичних театрів і заходи щодо його поліпшення" (від 26 серпня 1946 р.), "Про кінофільм "Большая жизнь"" (від 4 вересня 1946 р.), "Про оперу "Великая дружба" В. Мураделі" (від 10 жовтня 1948 р.) та ін.

Ідучи слідами Кремля, ЦК КП(б)У теж ухвалив низку репресивних постанов: "Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури" (від 24 серпня 1946 р.), "Про журнал сатири і гумору "Перець"" (від 19 вересня 1946 р.), "Про журнал "Вітчизна"" (від 1 жовтня 1946 р.), "Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР і заходи щодо його поліпшення'' (від 20 жовтня 1946 р.) та "Про стан і заходи щодо поліпшення музичного мистецтва на Україні у зв'язку з постановою ЦК ВКП(б) "Про оперу "Большая дружба" В. Мураделі" (від 22 травня 1948 р.).

У серпні 1947 р. до першого секретаря ЦК КП(б)У Л. Кагановича надійшов лист-донос від членів Спілки письменників України, занепокоєних, як вони заявляли, "небезпечними поглядами серед деякої групи українських письменників". У листі фігурували А. Малишко, П. Панч, Д. Косарик, С. Крижанівський. І. Нехода та інші письменники, з якими автори бажали звести рахунки. Негайно після цього було організоване цькування найбільш талановитих українських письменників. Переслідування досягли апогею 2 липня 1951 р., коли газета "Правда" опублікувала редакційну статтю "Проти ідеологічних перекручень в літературі". На вістрі розносних інвектив опинився вірш одного з найбільш талановитих поетів В. Сосюри "Любіть Україну". Вірш був написаний у 1944 р., багатократно видавався в Україні і по справедливості вважався одним із вершинних у творчості Володимира Сосюри. До вірша було важко "причепитися": в ньому фігурували і братні народи, і багряний шум стягів. Однак "Правда" писала: "Не таку Україну оспівує у своєму вірші В. Сосюра. Під такою творчістю підпишеться будь-який недруг українського народу з націоналістичного табору, скажімо, Петлюра, Бандера... У вірші В. Сосюри немає образу, безмірно дорогого для кожного справжнього патріота, образу нашої соціалістичної Батьківщини, Радянської України".

У листопаді 1951 р. відбувся пленум ЦК КП(б)У, який затаврував й інші "ідейно шкідливі" твори українських письменників: оповідання "На ярмарку" К Х Яновського, "Артистка" І. Вільде, повісті "Софія" і "Золоті ворота" Л. Смілянського, вірші "Україно, рідний краю" С. Воскрекасенка,

"Канадській українці" Л. Забашти, "Оксано, мрійнице" П. Воронька. Проявляючи підвищену пильність, компартійні чиновники від науки скерували прицільний вогонь на М. Рильського.

У Радянському Союзі дедалі чіткіше стала проявляти себе антисемітська кампанія "боротьби з космополітизмом". Вона мала послужити запальною свічкою для розгортання нового витка масових репресій, які можна було співставити хіба що з Великим терором 1937-1938 рр. Найпершим проявом державного антисемітизму стала доповідь секретаря ЦК ВКП(б) А. Жданова про журнали "Звезда" і "Ленинград" у вересні 1946 р. "Чи ли-чить нам, - говорив Жданов, - представникам передової радянської культури, радянським патріотам, роль схиляння перед буржуазною культурою або роль учнів? Звичайно, наша література, яка відображає лад вищий, ніж будь-який буржуазно-демократичний лад, культуру в багато разів вищу, ніж буржуазна культура, має право на те, щоб навчати інших нової загальнолюдської моралі". Відразу після цього було знайдено слово-пароль "космополітизм", за допомогою якого стали розгортатися антисемітські кампанії. Було знайдено й перший об'єкт для переслідувань. У жовтні 1946 р. МДБ СРСР звернулося до ЦК ВКП(б) і Ради міністрів СРСР зі службовою запискою "Про націоналістичні прояви деяких працівників Єврейського антифашистського комітету".

"Боротьба з космополітизмом" набула масштабів політичної кампанії після публікації редакційної статті в газеті "Правда" "Про одну антипатріотичну групу театральних критиків" (28 січня 1949 р.). Серед театральних критиків, яким судилося виконувати роль "хлопчиків для биття", було немало українських євреїв. Тому за сигналом з ЦК КП(б)У шпальти республіканських газет і журналів зарясніли закликами "до кінця розтрощити безрідних космополітів". У березні 1949 р. відбувся пленум правління Спілки письменників України з порядком денним "Остаточно розгромити космополітів-антипатріотів". "Антипатріотів" звільняли з роботи, засуджували, висилали у віддалені регіони країни. У формулі звинувачення завжди фігурували єврейський націоналізм (сіонізм) і шпигунство на користь закордонних розвідок.

Останнім епізодом сталінського терору стала так звана справа лікарів. 13 січня 1953 р. газети опублікували повідомлення ТАРС про арешт групи лікарів, які працювали в Кремлівській лікарні. їх звинувачували в організації шкідницького лікування з метою вкоротити життя "активним діячам Радянського Союзу". Серед жертв згадувалися А. Жданов. О. Щербаков, група найвищих воєначальників. Повідомлялося, що більшість учасників "контрреволюційної зграї підлих шпигунів та вбивць" пов'язана з "міжнародною єврейською буржуазно-націоналістичною організацією "Джойит", створеною американською розвідкою". "Справа лікарів" замислювалася як широкомасштабна провокація, покликана поширити антисемітські настрої. У повітрі вже носилася ідея про депортацію євреїв на береги Амуру, в Єврейську автономну область.

За задумом виконавців сталінської волі "Справа лікарів" повинна була з'єднатися зі справою Єврейського антифашистського комітету (ЄАК) в один великий публічний процес. ЄАК був утворений навесні 1942 р. з метою збирання коштів на допомогу Радянському Союзу. Він складався з відомих у світі літераторів, лікарів, акторів, євреїв-військовиків. які зробили в Червоній армії стрімку кар'єру. Очолював його художній керівник і актор Московського державного єврейського театру С. Міхоелс (брат заарештованого у "справі лікарів" М. Вовсі). В лютому 1948 р. чекісти вбили Міхоелса у Мінську за безпосередньою вказівкою Сталіна. Після цього почалися арешти членів ЄАК. У серпні 1952 р. 13 членів ЄАК - С. Лозовський, І. Фефер, П. Маркіш, Л. Квітко, Д. Гофтейн та інші були розстріляні. Одночасно відбулися суди над учасниками так званих організацій єврейських буржуазних націоналістів у промисловості, у засобах масової інформації, в органах охорони здоров'я. Почалися арешти євреїв - співробітників міністерства закордонних справ і державної безпеки СРСР (було сфабриковано понад 70 справ).

Одним з характерних проявів сталінського терору повоєнної доби стали також репресії діячів церкви. У листопаді 1944 р. помер митрополит Української греко-католицької церкви (УГКЦ) А. Шептицький, який користувався безмежним авторитетом серед віруючих західних областей. Це полегшило владі боротьбу з УГКЦ, що підпорядковувалася Ватикану. Паства УГКЦ сягала 4,3 млн віруючих. Це була потужна церква, в якій налічувалося 3040 парафій. У 1939 р. вона об'єднувала 2950 священиків, 1610 ченців і черниць, 520 богословів, утримувала 10 336 різних шкіл, серед них 56 вищих. Кампанія проти УГКЦ розгорнулася за безпосереднім наказом Сталіна у березні 1945 р. Вона почалася із звинувачень її священиків у пособництві гітлерівцям і "українським буржуазним націоналістам". 8 квітня у львівській обласній газеті "Вільна Україна" з'явилася написана під псевдонімом стаття Я. Галана "З хрестом чи ножем", в якій висувалися саме такі звинувачення. Статтю одразу передрукували обласні газети всієї Західної України.

Знаряддям для знищення УГКЦ була обрана Московська патріархія. Сталін створив раду у справах РПЦ при уряді СРСР, на чолі якої поставив полковника державної безпеки Г. Карпова. Реалізуючи вказівки на розгром УГКЦ, Карпов запропонував у листі до Сталіна від 15 березня 1945 р. такий план дій: а) утворити у Львові православну єпархію; б) надати єпископу цієї єпархії і всім священнослужителям право проводити місіонерську діяльність; в) організувати всередині уніатської церкви ініціативну групу, яка повинна була б продекларувати розрив з Ватиканом і закликати уніатське духовенство до переходу у православ'я.

Новий глава УГКЦ митрополит Йосип Сліпий під тиском влади розпочав переговори з адміністрацією патріарха Алексія. У ході переговорів з'ясувалося, однак, що ніхто з архієреїв не бажає переходити у православ'я. У квітні 1945 р. священнослужителі УГКЦ найвищого рангу були заарештовані. Це надало певну свободу дій для створеної чекістами ініціативної групи, її очолив настоятель Преображенської церкви Львова Г. Костельник. На священиків почали тиснути, щоб вони приєднувалися до Костельника. Навесні 1946 р. 997 з 1270 священиків УГКЦ підписали заяви про приєднання до ініціативної групи. Ті, хто не підписував такі заяви, висипалися з краю. 8-10 березня 1946 р. у Львові під контролем органів державної безпеки відбувся собор греко-католицького духовенства. Він ухвалив рішення про возз'єднання з РПЦ і скасування Берестейської унії 1596 р.

Після ліквідації УГКЦ (насправді церква пішла в підпілля) в Галичині підручні Карпова взялися за греко-католиків Закарпаття. Проте створити у Мукачівській єпархії ініціативну групу не вдавалося через протидію єпископа Т. Ромжі. На пропозицію М. Хрущова, яку підтримав Сталін, Міністерство державної безпеки УРСР організувало вбивство єпископа. Приєднання греко-католиків Закарпаття до РПЦ остаточно завершилося у 1949 р.

Була ліквідована також Українська Автокефальна Православна Церква (вона відродилася в роки окупації). Ієрархів УАПЦ відправили на заслання за стандартним звинуваченням у пособництві гітлерівцям. Священики римо-католицької церкви теж були поголовно репресовані, внаслідок чого віруючі позбавилися можливості відправляти релігійні обряди.

Із другої половини 1948 р. відновився наступ на РПЦ. Тепер не задовольнялося жодне клопотання віруючих про відкриття храму. Були заборонені служби за межами храмів, скасовані хресні ходи, крім пасхальних. Знімалися з реєстрації храми, у яких через відсутність священика тривалий час не проводилися служби. За 1948-1950 рр. у східних областях України було закрито понад 500 храмів. Найчастіше як мотив для закриття висувалися інспіровані прохання віруючих.

Схожі статті




Історія України - Литвин В. М. - Сталінська диктатура повоєнної доби

Предыдущая | Следующая