Історія України - Литвин В. М. - Конституційна реформа та її наслідки

На кінець 1987 р. більшість членів політбюро ЦК складалася вже з діячів, рекомендованих в цей орган влади Горбачовим. Утім, саме в їхньому середовищі формувалася опозиція курсу на продовження і поглиблення реформ. Горбачов розумів, що у недалекому майбутньому може опинитися в меншості, і тоді більшість членів політбюро, спираючись на основний склад ЦК КПРС, поставить питання про заміну генерального секретаря. Спиратися за цих умов у реформаторській діяльності на керівну верхівку партії ставало небезпечним. Потрібно було розширити політичну базу перебудовного курсу. Так Горбачов і його радники підійшли до ідеї конституційної реформи.

Групу радикалів в політбюро ЦК очолював О. Яковлєв, групу консерваторів - ЄЛигачов. До консервативного крила реформаторів відносилися В. Воротников, В. Чебриков, Л. Зайков, до реформаторі в-радикал і в - Е. Шеварднадзе і М. Рижков. Інші члени політбюро ЦК не мали чітко окресленої позиції.

На лютневому (1988 р.) пленумі ЦК КПРС на перший план висунулися ідеологічні аспекти політики перебудови. Пленум ЦК зробив спробу дати відповідь на питання: чи не відбувається відступ від соціалізму? Відповідь була нібито переконливою: від того, що було завойоване і створене, ми не відступаємо ані на крок, а відмовляємося лише від догматичної, бюрократичної і волюнтаристської спадщини, прагнемо відродити ленінське обличчя соціалізму. Тим часом за ініціативи Є. Лигачова редакція газети "Советская Россия" опублікувала статтю викладача одного з ленінградських вузів, хіміка за фахом Ніни Андреєвої "Не можу поступитися принципами". Приводом до написання статті були п'єси М. Шатрова, які, на думку Андреєвої, очорнювали постать ВЛеніна. Фактично ж стаття була спробою сформулювати ідеологічну платформу персбудовної політики. Не відмовляючись від цієї політики, Андреева і ті, хто стояв за нею, пропонували звіряти її курс з цінностями соціалізму і покласти край очорненню радянської історії в центральних газетах та журналах.

З великим запізненням, 5 квітня, "Правда" надрукувала програмну статтю від редакції - "Принципи перебудови: революційне мислення в дії". Автори її, передусім О. Яковлєв, відмовлялися виправдовувати політичні деформації 30-х рр. посиланнями на екстремальні умови. Виступ "Советской России" розглядався як "маніфест антиперебудовних сил". Після цього інциденту вплив Є. Лигачова на державну політику послабився. Відповідно зріс вплив О. Яковлева. У кінцевому підсумку стаття Н. Андреєвої створила сприятливу ситуацію для прийняття XIX партконференцією радикальних рішень з реформування політичної системи.

Попередня, XVIII партконференція відбулася в лютому 1941 р., тобто майже за півстоліття до цієї. Горбачов згадав напівзабуту форму партійної діяльності, щоб не збирати позачергового з'їзду й тим уникнути елементів сенсаційності. Йшлося про те, щоб із максимально широким залученням компартійних керівників усіх рангів обговорити й ухвалити задумані командою реформаторів зміни в політичному житті країни. Політична реформа конституційного масштабу, як сподівався генеральний секретар ЦК КПРС, повинна була дати "новий потужний імпульс процесу демократизації радянського суспільства". Йшлося про те, щоб перетворити органи радянської влади в справді владні структури, прямо не залежні від компартійних комітетів та їхніх апаратів. "Керівна і спрямовуюча" роль КПРС повинна була реалізовуватися відтепер інакше - шляхом виборів партійних функціонерів у ради та їхньої роботи у виконавчих комітетах рад. Щоправда, для функціонерів, які боялися зустрічі з виборцями, зробили лазівку: депутатом можна було стати не тільки у виборчому окрузі, але Й через висування в організаціях - партії, профспілках, громадських об'єднаннях. Всі вони мали певну квоту, формуючи разом з виборцями в округах депутатські корпуси всіх рівнів.

Таким чином, політична реформа М. Горбачова не порушувала влади номенклатурників, які завжди залишалися тими ж, де б вони не працювали-в партії, радах, профспілках тощо. Вона не запроваджувала багатопартійності: люди, які пересідали з партійних крісел в радянські, залишалися членами тієї ж "внутрішньої партії". Але вона знищувала диктатуру державної партії. Це означало, що нащадки більшовиків повертали народу узурповане у 1917 р. право наділяти владою своїх керівників.

Реформа виявилася вибухівкою, закладеною під підвалини комуністичної диктатури. Попри деякі антидемократичні відхилення від загальновизнаних у цивілізованому світі виборчих процедур, горбачовська реформа, втім, забезпечила народне волевиявлення. Замість єдиного кандидата від "блоку комуністів і безпартійних" виборці могли обирати одного з багатьох. Реформатори сподівалися, що КПРС, залишаючись монопольною владною структурою, витримає випробування виборами, збагатиться новими керівними працівниками, висунутими самим народом, і це ще більше посилить її вплив на суспільство.

У побудові центральних органів влади реформатори горбачовської команди відновлювали політичні інститути ленінських часів. Було запропоновано відновити як вищий орган представницької влади З'їзд народних депутатів (з'їзди рад були скасовані Конституцією СРСР 1936 p.). Передбачалося, що дві третини депутатів (1500) обиратимуться на засадах прямих альтернативних виборів, а одна третина (750) висуватиметься офіційно зареєстрованими громадськими організаціями КПРС, комсомолом, профспілками, науковими товариствами, творчими спілками, аматорськими об'єднаннями. Всі ці організації конструювалися на засадах "демократичного централізму" і перебували під цілковитим контролем КПРС.

З'їзд народних депутатів СРСР повинен був збиратися кілька разів на рік, щоб розв'язувати найбільш важливі питання державного життя. У вільний час народні депутати могли займатися своїми професійними справами. З числа народних депутатів обиралася Верховна Рада СРСР чисельністю в 400 осіб. Члени парламенту повинні були займатися законотворчою діяльністю на постійній основі, тобто відмовитися від професійної діяльності. Кожного року повинна була відбуватися ротація: певна частина депутатів Верховної Ради поверталася до своєї професійної діяльності, а їм на зміну до складу парламенту включалися інші народні депутати. Конституційна реформа робила першою особою в державі не генерального секретаря ЦК КПРС, а Голову Верховної Ради СРСР. Президія Верховної Ради СРСР, яку очолював А. Громико, ліквідувалася у зв'язку з переходом парламенту на постійну роботу.

Наприкінці березня 1989 р. відбулися вибори народних депутатів СРСР. В Україні було висунуто по 175 територіальних і національно-територіальних округах 650 кандидатів у депутати. Увесь депутатський корпус України, разом із депутатами від громадських організацій, налічував 231 особу. У складі депутатів від України налічувалося майже 88 % комуністів. Відносна кількість робітників проти попередніх виборів скоротилася з 34 до 16 %, а питома вага інтелігенції зросла з 7 до 20 %. Депутатами стали деякі активісти національного табору, які стояли на антирадянських позиціях, журналісти, викладачі Витих учбових закладів, письменники. Водночас, виборці "провалили" багатьох функціонерів, які обіймали високі посади.

Схожі статті




Історія України - Литвин В. М. - Конституційна реформа та її наслідки

Предыдущая | Следующая