Історія України - Коваль М. В. - Незалежність радянської України: форма і суть

Радянські війська, що переслідували денікінців, приходили в Україну визволителями. Маючи позаду негативний політичний досвід двох воєн з УНР, партія більшовиків прагнула зробити все, щоб в очах українського народу прихід Червоної армії цього разу виглядав визвольним походом, а не черговою окупацією. Більшовицька преса довела до загального відома оголошений по армії наказ Реввійськради РСФРР від 30 листопада 1919 р., в якому Л. Д. Троцький нагадував:

"Україна - це земля українських робітників і трудящих селян. Тільки вони мають право господарювати на Україні, управляти нею і будувати на ній нове життя... Коли денікінські банди будуть розбиті вщент, тоді трудове населення визволеної України саме вирішить, як йому жити з Радянською Росією. Ми всі віримо і знаємо, що трудящий український народ висловиться за самий тісний братерський союз з нами".

Заява Троцького не була його особистою думкою. Йшлося про партійну лінію. Кількома днями пізніше VII Всеросійський з'їзд Рад проголосив "виключне право українських робітників і трудящих селян вирішити питання про остаточну форму союзу з трудящими масами інших радянських республік".

У попередні роки партія уникала подібних заяв, хоча й змушена була за умовами Брестського миру визнати самостійність України. Навпаки, мали місце заяви протилежного змісту. Коли В. П. Затонський серйозно сприйняв довірену йому партією посади голови ЦВК Рад України і з висоти цієї посади розмовляв з більшовицьким центром у Москві, Сталін роздратовано зауважив "Досить гратися в уряд і республіку, здається, вистачить, пора кинути гру".

Позиція більшовицького керівництва щодо незалежного статусу України була визначена з ініціативи X. Г. Раковського. У червні 1919 р., як уже вказувалося, комісія ВЦВК готова була прийняти рішення про "автономізацію" незалежних республік, тобто включення їх до складу радянської Росії на правах автономних. Раковський тоді пішов проти одностайної думки інших членів комісії й дістав підтримку Леніна. 19 листопада цього ж року, коли вже визначилася поразка Денікіна й постало питання про те, в яких формах організовувати державну владу в Україні, Раковський звернувся до Леніна з документом, названим "Тезами з українського питання". У ньому йшлося про необхідність дальшого існування УСРР як формально незалежного від Росії державного утворення. Водночас Раковський висловлювався за об'єднання оборонного і господарсько-економічного апарату, за "централізацію обліку і розподілу як живих сил, так і матеріальних багатств Росії і України".

Ленін серйозно поставився до пропозицій Раковського. Через два дні він вніс тези з українського питання від свого імені на політбюро ЦК РКП (б). Пізніше документ пройшов обговорення на пленумі ЦК і 4 грудня був затверджений як резолюція VIII Всеросійської партконференції "Про радянську владу на Україні".

У першому пункті резолюції урочисто проголошувалося: "РКП стоїть на точці зору визнання самостійності УСРР". Підкреслювалося, що відносини між УСРР і РСФРР визначаються федеративним зв'язком на грунті рішення ВЦВК від 1 червня 1919 р., а надалі форми союзу будуть остаточно вирішені самими українськими робітниками і трудящими селянами. "Члени РКП на території України,- вказувалося далі,- повинні на ділі проводити право трудящих мас учитися і розмовляти в усіх радянських установах рідною мовою, всіляко протидіючи спробам штучними засобами відтіснити українську мову на другий план".

Резолюція партконференції та інші офіційні документи РКП (б) щодо державної самостійності України зробили свою справу. Більшовики дістали можливість зайнятися організацією влади в Україні, зустрічаючи найчастіше замість опору співробітництво з боку найбільш популярної серед українського селянства партії боротьбистів, а також інших впливових політичних сил. В. К. Винниченко, який на початку 1920 р. організував у Відні "Закордонну групу українських комуністів", гаряче вітав резолюцію VIII партконференції. Завершуючи свою мемуарно-публіцистичну працю "Відродження нації", він наводив її повний текст і робив висновок про те, що російські комуністи стали на грунт фактичного визнання ваги національного питання, бо в ній "чується плоть і кров живого переконання, а також бажання ті переконання здійснити реальними, конкретними, активними заходами".

Одначе національні сили України, що зважилися на співробітництво з більшовиками, приймали за суть радянської державності її словесне оздоблення. "Незалежність" УСРР насправді була декларативною, тому що контроль за всіма виявами суспільного життя в республіці належав тоталітарній партії та її допоміжним, зокрема каральним органам. Ця партія була максимально централізованою, з повним підпорядкуванням обласних організацій єдиному московському центру.

На початку квітня 1920 р. Винниченко здійснив переліт з Відня до Києва на одномоторному військовому літаку, щоб запропонувати свої послуги урядові УСРР. Він зустрічався з Троцьким, Каменевим, Зінов'євим, Сталіним, партійно-державним керівництвом України на чолі з Раковським. Йому пропонували ввійти до ЦК КП(б)У й працювати одночасно на трьох посадах - заступника голови Раднаркому УСРР, наркома іноземних справ і члена Реввійськради Південно-Західного фронту. Та ознайомившись з реальним політичним життям в Україні і в Росії, Винниченко вжахнувся її знову поїхав на чужину. В листі до ЦК РКП (б) він так пояснював мотиви від'їзду:

Схожі статті




Історія України - Коваль М. В. - Незалежність радянської України: форма і суть

Предыдущая | Следующая