Інституціонально-інформаційна економіка - Чухно А. А. - Відкрита корпорація

Корпорація - це колективна форма підприємств, котра функціонує у формі акціонерних товариств відкритого та закритого типів.

Акціонерне товариство - форма організації підприємств, капітал яких утворюється в результаті об'єднання багатьох індивідуальних капіталів шляхом випуску і продажу акцій і облігацій. Власники акцій є пайовиками акціонерного товариства, а власники облігацій - його кредиторами.

Для закритої корпорації характерне те, що акції розподіляються між засновниками або особами, які перебувають в особливих стосунках із засновниками, та їх не можна поширювати шляхом підписки, купувати та продавати на біржі.

У закритих корпораціях контракти, за якими визначають права на залишковий дохід, мають менш обмежений характер, ніж у приватних (одноосібних) фірмах і товариствах. Специфіка акціонерів такого типу фірми - це інсайдери (особа, яка має доступ до конфіденційної інформації підприємства завдяки своїй посаді керівника або родинним зв'язкам) або особи, котрі наближені до власників-керівників (друзі та родичі), вони "пом'якшують" проблеми агентських відносин. Адже вибір акціонерів обмежений особами, які є прийнятними для всіх власників-керівників і перебувають з ними у неформальних відносинах. Вони мають право на залишковий дохід, що не ставить так гостро проблеми, пов'язаної з відокремленням власності від контролю у порівнянні з товариствами, де право на залишковий дохід мають тільки власники-керівники. Претенденти на залишковий дохід закритих корпорацій мають обмежену відповідальність, що зменшує витрати прийняття ризику (за них відповідають зовнішні боржники). Проте такі операції не використовують у повній мірі вигоди від наданих індивідам можливостей альтернативного вибору між прийняттям ризику й участю в управлінні. Проблема загальної власності зростає в міру збільшення чисельності власників-керівників.

Особливість контракту на залишковий дохід закритих корпорацій, який обмежує переміщення акцій, знімає проблему їх оцінювання і вони не можуть бути предметом торгівлі на організованих фінансових ринках. Проте, оскільки фірму не можна оцінити на фондовій біржі, то трансакційні витрати припинення прав власності будь-кого на закриту корпорацію шляхом продажу акцій цієї особи будуть високими. Такий факт вважають визначальним підчас прийняття інвестиційних рішень, він може стати причиною утримання від інвестицій, які могли б збільшити "ринкову вартість" (термін вживається в теоретичному розумінні) фірми. Саме це дало підставу окремим економістам зробити висновок, що інвестиції у підприємства, які перебувають у власності однієї особи, товариства і закриті корпорації в загальному не грунтуються на правилі ринку. Ці організації виживають, не зважаючи на таку свою неефективність, якщо витрати агентських відносин, котрих вдається запобігти завдяки тому, що усі претенденти на залишковий дохід є одночасно агентами, які приймають рішення, перевищують витрати, спричинені відмовою від інвестицій і неефективністю, що виникла внаслідок ризику втрати залишкового доходу.

Відкрита корпорація

Відкрита корпорація - акціонерне товариство, акції якого можуть поширюватися шляхом відкритої підписки та купівлі-продажу на біржах.

Відкрита корпорація - найпоширеніша форма організації великомасштабного виробництва у розвинутих індустріальних країнах. П відносні переваги містяться у схемі прав на залишковий дохід, що сприяє великомасштабним ризикованим інвестиціям. Найменш обмежені та загальнодоступні права на залишковий дохід, які дають звичайні акції відкритої корпорації, мінімізують суперечності між максимізацією корисності власниками (акціонерами) і максимізацією ринкової вартості фірми. Спрощений варіант оцінювання акцій і можливість торгівлі ними на фінансовому ринку (фондовій біржі) з низькими витратами дає змогу власникам корпорації обмінювати акції на права й інші фінансові потреби з метою їх використання відповідно до структурних потреб. Тому ці власники заінтересовані у максимізації вартості акцій.

Вирішальним чинником зменшення витрат на торгівлю акціями таких фірм є обмежена відповідальність. У разі необмеженої відповідальності головним предметом турботи під час передачі акцій був би фінансовий статус їх власників, що призвело б до різкого підвищення витрат трансакційного процесу. При цьому анонімний обмін акцій був би неможливий. Саме обмежена відповідальність гарантує безперервне функціонування фірми, не зважаючи на зміну прав власності на неї і дає змогу більше втілювати очікування майбутніх результатів у поточному акціонерному капіталі корпорації та управлінських рішеннях.

До переваг відкритої корпорації належить і можливість акціонерів ди-версифікувати свої портфелі цінних паперів, будучи власниками будь-якої кількості акцій однієї чи декількох корпорацій поряд з іншими фінансовими активами. Диверсифікація активів зменшує витрати прийняття ризику для їх власників, у зв'язку з чим їх більше приваблюють ризикові підприємства, що в свою чергу дає корпорації перевагу у сфері виробництва, яке потребує великомасштабних ризикових інвестицій.

Відкрита корпорація надає індивідам можливість обмежитися прийняттям ризику, з одного боку, і участю в управлінні - з іншого. В умовах розподілу цих функцій контингент головних управлінців уже не вичерпується багачами, які готові до ризику. Відокремлення функції прийняття ризику призвело до виникнення ефективного ринку претензій на залишковий дохід. Під час функціонування ринкових механізмів на цьому ринку здійснюється безперервне оцінювання фірми і (непрямо) результатів діяльності управлінців. Аналогічним чином процес відокремлення функцій прийняття рішень від функцій ризику спричинив розвиток ринку професійних менеджерів, що є стимулювальним чинником поведінки управлінців.

До основних недоліків діяльності відкритих корпорацій належить збільшення витрат координації. Це зумовлено зростанням обсягів виробництва

(розширення діяльності) фірми завдяки намаганням отримати переваги з економії від масштабу, навіть якщо в усіх членів виробничої бригади корпорації однакові функції корисності і жоден із них не ухиляється виконувати свої обов'язки. Серед головних недоліків акціонерної форми організації розрізняють і сукупність проблем, що виникають усередині корпорації внаслідок конфлікту інтересів власників-аутсайдерів і професійних менеджерів.

На думку окремих економістів, усі організації, в яких функції, пов'язані з прийняттям ризику, відокремлені від функції ухвалення рішень, характеризуються розгалуженою системою контролю на всіх рівнях ієрархії. На практиці розгалужена система контролю має місце в усіх організаціях, де права делегуються, наприклад, одноосібним власником його агентам. Аргументом цього висновку є те, що у ситуації прав власності аутсайдерів контроль здійснюють на всіх рівнях організації, в тому числі й на найвищому рівні ієрархії.

Е. Фама і М. Дженсен функцію прийняття і виконання рішень у фірмі поділяють на чотири етапи: 1) висунення пропозицій; 2) санкціонування; 3) здійснення; 4) контроль. Першу і третю вони об'єднають у функцію управління рішеннями, другу і четверту - у функцію контролю над ними. На думку дослідників, в організаціях, в яких функції власників полягають у прийнятті ризику, функції управління рішеннями завжди відокремлені від функцій контролю над ними. Одна особа може брати участь і в управлінні, і в контролі, але це означає, що вона зайнята одночасно у двох окремих сферах всередині фірми.

У такій організації, яка є "сплетінням контрактів" (М. Дженсен і У. Меклінг), моніторинг членів команди здійснюють менеджери, функції яких відокремлені від функції власників. У такому разі важливого значення набувають агентські витрати. Відокремлення прав власності на цінні папери від контролю за підприємством вважають ефективною формою економічної організації та водночас механізмом ринкової економіки, що усуває надмірну експлуатацію принципалів агентами. У першій половині 80-х років XX ст. зарубіжні вчені Е. Фама і М. Дженсен дійшли висновку, що відокремлення власності від контролю шляхом акціонування зумовило відокремлення прийняття ризику від виконання функцій пов'язаних з ухваленням рішень у бізнесі. Більше того, таке інституціональне середовище кваліфікувалося як бажане з погляду ефективності. Воно виживає частково, за рахунок переваг, властивих спеціалізації. При цьому менеджери спеціалізуються на прийнятті рішень (і моніторингу), а власники зосереджують увагу на прийнятті ризику.

На думку Е. Фама і М. Дженсена структура правління організації відображає тип суб'єктивного ризику, якому піддаються аутсайдери-претенденти на залишковий дохід. У випадку відкритих корпорацій опортуністична поведінка управлінців у значній мірі стримується за допомогою ринків капіталу і професійних менеджерів. Тому директори корпорацій, даючи поради, більше зосереджують увагу на оцінюванні пропозицій, ніж на контролі управлінців. Члени ради директорів часто відіграють роль внутрішніх і зовнішніх експертів з оцінювання проекту.

У роботі О. Вільямсона "Економічні інститути капіталізму" розглянуто, яким чином, створюючи нові форми організацій, трансформується структура корпорації. З періоду виникнення і до початку 30-х років XX ст. корпорації організовувалися відповідно до так званої У-структури - унітарної структури. її характерна властивість полягає в поділі за функціональною ознакою: фінанси, маркетинг, виробництво. Зростання значення проблем контролю над прийняттям і виконанням рішень в умовах збільшення величини корпорацій сприяло переходу до М-структури - мультидивізійної структури. Вона передбачала виникнення напівавтономних виробничих відділів (як правило, зі статусом "центрів прибутку", сформованими залежно від виду продукту, торгової марки або географічної ознаки). Функції управління і контролю над прийняттям і виконанням стратегічних рішень відокремлювали від відповідних функцій стосовно тактичних рішень, їх мало виконувати головне правління фірми.

0. Вільямсон наводить приклад втілення М-структури у двох корпораціях - "Дюпон" і "Дженерал моторе", у яких претенденти на залишковий дохід здійснювали і функцію управління. Дослідник робить висновок, що втілення М-структури було реакцією на збільшення витрат координації та внутрішніх агентських відносин у результаті зростання обсягів цих фірм, а не зумовлено конфліктом інтересів між менеджерами всередині підприємства і власниками-аутсайдерами. О. Вільямсон пояснює різке збільшення кількості корпорацій-конгломератів у середині 60-х років XX ст. тим, що керівники корпорацій досконало оволоділи М-структурою, яка має переваги над У-структурою і попереджує ще більший рівноважний розмір фірми.

Фінансова компанія на взаємних началах - організація, клієнти якої на взаємних началах одночасно є і претендентами на залишковий дохід. Наприклад, права на залишковий дохід мають власники полісів взаємних страхових компаній, пайовики взаємних фондів і засновники комерційних банків, за їх вимогою їм мають виплатити грошові суми, встановлені згідно із попередньо обговореними правилами. Претензії на залишковий дохід, що потрібно задовольнити, пов'язані з порівняно низькими витратами, - засіб поширення контролю. Тому компанію на взаємних началах вважають життєздатною організацією: вилучення ресурсів претендентами на залишковий дохід - це специфічна форма часткового поглинання або часткової ліквідації групи.

У компаніях такого типу управлінці відокремлені від носіїв ризику. Претензії, які потрібно задовольнити, можна трактувати як недорогий і ефективний засіб контролю тільки в тому разі, якщо в ситуації, коли претенденти на залишковий дохід вилучають свої ресурси, є можливість ліквідувати активи організації за відносно низьких витрат. Відповідно до такого погляду активи взаємних компаній не мають бути винятково специфічними і їх продаж не пов'язаний з високими трансакційними витратами. З цього випливає, що претензії, які потрібно задовольнити, - зручний механізм контролю для організацій, котрі спеціалізуються як утримувачі фінансових активів. Серед усієї сукупності фінансових організацій, на думку Е. Фами і М. Дженсена, фінансові організації акціонерного типу мають бути більше, ніж інші компанії, втягнуті в економічну діяльність, що відрізняється від управління фінансовими активами, і в цю діяльність залучено більше таких нефінансових активів, змінювати які можна тільки з великими витратами. Проте такі обмеження, більше характерні для портфелів взаємних компаній, не перешкоджають претендентам на залишковий дохід ухвалювати рішення на основі принципу максимізації багатства або ринкової вартості компанії.

Завдяки відносно ефективному механізму поширеного контролю, властивого фінансовим компаніям на взаємних началах, претенденти на залишковий дохід лише в обмеженій мірі заінтересовані у використанні правління компанії з метою контролю над прийняттям і виконанням рішень. Роль правління, особливо в не дуже складних компаніях, значно обмежується наглядом, що пов'язано з проблемами агентських відносин, від яких задоволення претензій на залишковий дохід захищає лише в малій мірі. Наприклад, обман або крадіжка активів агентами всередині фірми.

За визначенням А. Алчіана і С. Вудворда до організацій на взаємних началах належать, окрім фінансових компаній, платні будинки пристарілих, заміські клуби для вибраних та інші світські клуби. Ці автори вважають, що принцип взаємності дає змогу членам компанії: 1) попередити відчуження вартості фірми зовнішніми утримувачами акцій за допомогою зниження якості послуг; 2) зберегти для функціонерів компаній будь-який дохід від прийому нових членів. Члени світських клубів - взаємозалежні ресурси, що вони створюють один для іншого, специфічний капітал, який міг би відчужити незалежний власник клубу. Проте, якби люди могли без витрат змінювати один одного у світських відносинах, то не було б жодної суспільної цінності, яку можна відчужувати, подібно як немає її в тих фірмах, де у найманих працівників є досконалі субститути.



Схожі статті




Інституціонально-інформаційна економіка - Чухно А. А. - Відкрита корпорація

Предыдущая | Следующая