Психотерапія - Каліна Н. Ф. - Класифікація тілесно орієнтованих методів

У більшості методів тілесно орієнтованої психотерапії домінує розвивальний аспект використовуваних прийомів - розвиток тілесного потенціалу особи, функціональних ресурсів організму та усвідомлення психосоматичних процесів. Тілесний розвиток особистості забезпечується моделюванням різних функціональних процесів. Такі процеси можливі в міру зниження проявів патернів (моделей) захисної, дезадаптивної або явно патогенної поведінки.

За спрямованістю роботи підходи тілесної психотерапії об'єднують у такі групи:

1. Аналітичні напрями, орієнтовані на використання в практичних цілях, крім роботи-з тілом, аналізу несвідомих (витіснених) компонентів тілесного і соціального досвіду: вегетоаналітична терапія характеру (В. Райх), біоенергетичний аналіз (А. Лоуен), біосинтез (Д. Боаделла), психосоматична терапія (Г. Аммона), хакомі-терапія (Р. Курц).

2. Структурно-функціональні напрями, переважно зосереджені на активній роботі з тілом та інтеграції одержуваного в її процесі нового тілесного досвіду: веге-тотерапія (О. Ракнес), техніка Ф. Александера, структурна інтеграція (І. Рольф), сенсорне усвідомлення (Ш. Сельвер, Ч. Брукс), функціональна інтеграція (М. Фельденкрайз), біодинаміка (Г. Бойсен).

3. Культурологічний напрям,, що, крім тілесних компонентів, зважає також на етико-естетичні, культу-ральні та екзистенційні особливості особистості: пла-стико-когнітивний підхід (В. Нікітін), танатотерапія (В. Баскаков), а також підходи, що грунтуються на театральній і танцювально-руховій техніці.

4. Духовно-тілесні напрями, які використовують у практичній ррботі нетрадиційні для західної культури технології тілесного розвитку: підходи на основі адаптації індійських, тибетських і китайських психофізичних систем (хатха-йога, янтра-йога, ці-гун, у-шу), технології етнічних (переважно шаманських) практик, акупунктура і акупресура, тілесні практики духовних традицій (чань-буддизм, буддизм Тибету, бон-по, суфізм, ісихазм тощо).

Ця класифікація не вичерпує всього розмаїття підходів, багато з яких важко співвіднести лише з одним напрямом.

Мішенями психотерапевтичної дії є прояви, що порушують природну динаміку і гармонію тілесного функціонування в процесі досягнення суб'єктом поставлених цілей і завдань на певному етапі життя. Крім цього, тілесна психотерапія спрямована на стимуляцію механізмів автокорекції суб'єктивних станів, усвідомленого пошуку компенсаторних ефектів щодо психосоматичного дисбалансу.

Серед методів тілесної психотерапії виокремлюють такі основні види технік:

1) когнітивно-аналітичні техніки. Орієнтовані на аналітичне дослідження джерел і психосоматичних наслідків психотравматичних переживань та усвідомлення особливостей актуальних тілесних процесів, потребують аналізу ранніх дитячих травм та їх фіксації в соматичних структурах;

2) дихальні техніки. Спрямовані на зняття напруги з респіраторних м'язів (діафрагма, міжреберні м'язи та ін.), пропонують аналіз дихального патерну, контроль респіраторного циклу, а також підвищення або "релвисування" енергетики тіла за допомогою посилення (гіпервентиляції) або гальмування (гіповентиляції) дихальної активності;

3) техніки релаксації. Пов'язані з автокорекцією психосоматичної напруги і орієнтуються на досягнення аутогенного трансу (релаксація) через зниження м'язового тонусу;

4) постізометрична і масажні техніки. Використовують додаткові зовнішні гетеро - або аутотактильні дії, спрямовані на активізацію оновлювальних і коригувальних процесів в організмі; формально прийоми пов'язані з розминкою, розтяганням, тонічною напругою і розслабленням, відповідно, м'язів, зв'язок, сухожиль, суглобів, шкірних покривів і тканин органів черевної порожнини;

5) театральні техніки. Спрямовані на досягнення психоемоційної свободи, відреагування і подолання внутрішніх переживань та комплексів у театральній дії (драматичні етюди, психодраматичні постановки); також підтримують освоєння нового досвіду тілесної активності через творче самовираження в постановочній дії;

6) експресивні техніки. Пов'язані зі спонтанною руховою активністю, руховим і мовним посиленням станів, що допомагають катарсичному відреагуванню емоційних комплексів і пригнічених афективних станів;

7) танцювально-рухові техніки. Спрямовані на формування навичок спонтанності і вільного самовираження, здатності до диференціації елементів тілесного сприйняття; забезпечують можливість емоційного самовираження, подолання рухових стереотипів за допомогою танцювальних па, рухів та дій (класичних, сучасних, спонтанних або трансових);

8) тактильно-комунікативні техніки. Пов'язані з використанням тактильної комунікації; дотики здійснює терапевт до тіла клієнта, якщо це терапевтично виправдано, доцільно, етично і коректно, або в груповій роботі - учасники один до одного. Ці прийоми спрямовані на подолання внутрішніх комунікативних бар'єрів у досягненні особистої відвертості, розвиток тілесної сенситивності і поглиблення розуміння іншої людини;

9) рухові (локомоторні) техніки. Передбачають переміщення людини у просторі і водному середовищі у відповідних напрямах тілесної терапії, різні модифікації рухової активності, спрямованої на "занурення" людини в рух та усвідомлення структури і спрямованості. Діапазон інтенсивності - від гранично повільних до максимально швидких (за умови збереження усвідомлення в момент виконання), форма рухів будь-яка з актуально доступних для людини - від простих, лінійних і одиничних до складних, пластичних і різноспря-мованих;

10) альтернативні техніки. Орієнтовані на досягнення пластичності поведінки людини в соціальному контексті, формування гармонійності та врівноваженості психологічного стану за допомогою специфічних психофізичних технік, розроблених у різних етнокультурах (індійській, тибетській, китайській, африканській, латиноамериканській). Найчастіше в контексті тілесної психотерапії застосовують рухові (асани) і дихальні (пранаями) прийоми хатха-йоги, а також рухові і дихальні прийоми китайської пластичної гімнастики тайцзі-цюань.

Терапевтичне керування респіраторним циклом є одним із центральних прийомів тілесно орієнтованої психотерапії, який активно використовують поряд із біосинтезом у більшості інших орієнтованих на тіло підходах. Воно ефективне для зняття в клієнта психоемоційної чи м'язової напруги, збудженості і для досягнення певного трансового ефекту з метою реалізації, наприклад, імагі-нативних технік або глибшого фокусування на соматичних відчуттях, спричинених м'язовими блокадами.

Керування респіраторним циклом починається з того, що клієнтові пропонують розташуватися зручно, відкинувшись на спинку крісла, і послідовно розслабити м'язи спини, плечей, рук, ніг, обличчя. Фоновероз-слаблення є важливим підготовчим етапом, що надалі забезпечує пильну увагу клієнта до свого дихання і виключає відволікання на відчуття м'язових гіпертону-сів у різних ділянках тіла (які, у свою чергу, можуть бути пов'язані з почуттям тривоги або необхідністю компульсивного над контролю за Своїм тілом).

Після досягнення фонового розслаблення можна переходити до роботи з диханням, що припускає фокусування уваги клієнта на фазах дихального циклу. Йому пропонується, не напружуючись, простежити за своїм вдихом, за тим, як повітря повільно втягується в легені, рівномірно наповнює їх і виникає відчуття внутрішнього розширення. Увага концентрується на цьому відчутті. Наприкінці вдиху відбувається коротка природна пауза, після якої починається плавний видих. Видихати потрібно не поспішаючи, розтягуючи повітря. Після видиху також може виникнути природна коротка пауза, за якою знову відбувається перехід до фази вдиху. З кожним вдихом і видихом дихання ставатиме дедалі тихішим, глибшим і рівномірнішим. Тривалість дихального циклу збільшиться.

Подібну, можливо в розширеному й деталізованому варіанті, своєрідну "гіпнотичну пісню" терапевт проговорює, формуючи й утримуючи фокус уваги клієнта на власному диханні. "Занурення" людини у своє дихання дає більш стійкий і генералізований релаксувальний ефект, ніж спроба розслабитися зусиллям волі. Досягнення подовженості дихання є важливою діагностичною ознакою того стану, у якому перебуває клієнт.

Таку дихальну процедуру можна здійснювати і самостійно, однак доцільніше її проводити в контексті інших прийомів, поступово підключаючи до подиху процес імагінації - формування перед внутрішнім зором клієнта почуттєво або візуально сприйманих асоціативних образів, що мають як діагностичне, так і катарсичне значення, яке забезпечує процес сам о відновлення внутрішнього порядку душі.

Отже, саме дихання здатне забезпечити або відновити в разі порушення зв'язок між органічною природою тіла і психічним рівнем рефлексії процесів, детермінованих тілесною природою людини.

Більшість названих технік є специфічними для тілесно орієнтованої терапії. Однак деякі з них можуть бути використані в межах інших лікувальних стратегій. Це пов'язано із загальною тенденцією в сучасній психотерапевтичній практиці до інтеграції різних підходів і методів, наприклад у психоаналітичній терапії, коли порушується проблема соматизації симптому і виникає необхідність розгляду питань тілесності. Це стосується і гештальттерапії, когнітивно-поведінкової та екзистенціальної терапії. Зокрема, широко використовуються в різних напрямах психотерапії когнітивно-аналітичні тілесні техніки, спрямовані на виявлення подій, відносин, а також психічних механізмів, що спричинили перехід переживань на соматичний рівень; дихальні і релаксаційні техніки. їх застосування зумовлене потребою зняти ситуативну або стійку психоемоційну напругу чи створити гіпнотичне тло для терапевтичних інтервенцій. Тактильно-комунікативні прийоми часто використовують у гуманістично орієнтованих та екзистенціальних підходах, щоб за допомогою дотику налагодити більш довірчі, значущі й відкриті відносини.

Освоєння фахівцем навичок роботи з тілесністю клієнта може значно підсилити його терапевтичну продуктивність, оскільки, як правило, саме тілесність людини виявляється тим перехрестям, де перетинаються лінії напруги симптомів, патологічних відносин і пережитих травматичних ситуацій.



Схожі статті




Психотерапія - Каліна Н. Ф. - Класифікація тілесно орієнтованих методів

Предыдущая | Следующая