Основи менеджменту - Федоренко В. Г. - 6.13. Основні аспекти державної інноваційної політики на сучасному етапі

Необхідність державного управління і регулювання інноваційними процесами зумовлюється як загальнонаціональним їх значенням, так і економічним змістом інновацій. У наш час інновації виявились основним засобом збільшення прибутку між суб'єктами. Однак за відсутності належ­ного державного регулювання багато нововведень не мають можливості швидко впроваджуватися у практику. Економічна та соціальна роль держави й відповідних державних органів при регулюванні інноваційними процесами зосереджена на декількох основних функціях:

1) акумулюванні засобів на наукові дослідження й інновації шляхом концентрації ресурсів і механізмів перерозподілу бюджету, а також за рахунок формування спеціальних фондів;

2) координації інноваційної діяльності шляхом визначення загальних стратегічних орієнтирів інноваційної політики. З цією метою держава сприяє кооперації і взаємодії різних інститутів у здійсненні інновацій. Державні структури формують єдиний технологічний простір, що забезпечує сумісність нововведень. Актуальною є також синхронізація нововведень за технологічними ланцюжками і стадіями інноваційного циклу;

3) стимулюванні інновацій шляхом заохочення конкуренції та фінансових субсидій і пільг учасникам інноваційної політики (державного страхування інноваційного ризику, а також "іннова­ційного тиску" на суб'єкти, що господарюють, за рахунок введення санкцій за випуск застарілої продукції і технології);

4) створенні правової бази для інноваційної політики (шляхом формування необхідного законодавства і реально діючих механізмів його функціонування);

5) кадровому забезпеченні інноваційної політики шляхом створення програм навчання в державних й недержавних вищих навчальних закладах, що сприяють розвитку генераторів нововведень і поширенню в економіці організаційних структур, які впроваджують інновації (корпорацій, груп, фірм);

6) регіональному регулюванні інноваційної політики шляхом подат­кових пільг і раціонального розміщення інноваційного потенціалу, а також прагненні вирівняти умови поширення інновацій на території країни;

7) регулюванні міжнародного співробітництва у проведенні інно­ваційної політики через вироблену інноваційну стратегію і кооперацію.

Інноваційна політика держави тісно пов'язана з її інвестиційною політикою, яка має бути спрямована на стимулювання капіталовкладень у ту частину інновації, де інвестиції є базою для матеріалізації нововведень. Важливі шляхи державного впливу у напрямку стимулювання високотехнологічних (наукомістких) галузей, заохочення традиційних галузей на новій технічній базі, згортання стагнуючих виробництв. Інноваційна політика невіддільна від промислової, яка і створює попит на інновації. Окрім того, підтримувати мінімально необхідний рівень обороноздатності країни неможливо без сталих інновацій.

Заходи державної інноваційної політики повинні створювати сприятливий клімат для впровадження інновацій у соціально-економічне середовище, ініціювати і регулювати ІП. Механізми реалізації державної інноваційної політики України ще не використовуються повною мірою. Якщо вихідні правові передумови цієї політики містяться у Конституції України, то законодавча база ще тільки починає створюватися.

Програмою економічних досліджень в Україні передбачено підтримку досліджень, які спрямовані на вирішення проблем економіки перехідного періоду. Такі проекти фінансуються у формі індивідуальних грантів для українських та іноземних економістів для:

- підтримки і поширення нових наукових методів та ідей;

- заохочення прикладних досліджень, пов'язаних з вирішенням проблем економіки перехідного періоду;

- розвитку дослідницького потенціалу шляхом створення умов ДЛЯ наукової роботи молодих фахівців;

- сприяння зміцненню зв'язків усередині наукового економічного співтовариства на території України;

- створення умов для включення українських дослідників у світове економічне співтовариство.

Центральне місце в державній інноваційній політиці займає фінансування НДЦКР і інноваційних проектів з бюджетних засобів. Важливо також підтримувати раціональне співвідношення при фінансуванні організацій, що постійно здійснюють НДДКР та інноваційну діяльність (базове фінансування), і при виділенні засобів на разові конкретні інноваційні проекти (цільове фінансування). Велике значення для створення початкового попиту на інновації мають державні контракти на виконання НДДКР і державні замовлення на інноваційну продукцію. Ефективність інноваційної політики зростає при організації конкурсів у розподілі бюджетних засобів. Для цього створюють спеціальні бюджетні чи частково бюджетні (змішані) фонди.

Винятковою прерогативою держави є правове регулювання інноваційної політики шляхом законодавчої фіксації статусу наукової й інноваційної діяльності, захисту прав науковців, розробки механізмів реалізації інноваційної політики. Захист прав суб'єктів інноваційної діяльності грунтується на законодавчих актах з питань інтелектуальної власності і державної патентно-ліцензійної системи. Механізми санкцій і процедури банкрутства для інноваційних суб'єктів мають бути пом'якшені, а дія антимонопольних механізмів щодо найважливіших інноваційних проектів - обмежена.

Суттєвим елементом прямої підтримки інновацій є формування державної інноваційної інфраструктури шляхом створення мережі центрів поширення нововведень і консультацій. Держава сприяє також формуванню ринку інновацій шляхом інформації в державних виданнях про виставки, біржі, ярмарки, конференції тощо. Держава сама може виступати як агент ринку, наприклад, здійснюючи купівлю або продаж ліцензій.

Державні органи мають здійснювати моніторинг і прогнозування інноваційної політики у країні і за її межами, а також пошук ефективних технологій для широкого впровадження через свої представництва. Моральна підтримка нововведень має здійснюватися у вигляді присвоєння почесних звань і нагород, відвідування державними керівниками провідних інноваційних організацій.

Серед заходів непрямого впливу застосовується пільгове оподат­кування. У світовій практиці використовуються такі види податкових пільг, що стимулюють інноваційну діяльність:

- надання дослідницького й інвестиційного податкового кредиту, тобто відкладання податкових платежів у частині витрат з прибутку на інноваційні цілі;

- зменшення податку на приріст інноваційних витрат;

- пільгове оподаткування дивідендів юридичних і фізичних осіб, отриманих за акціями інноваційних підприємств;

- пільгове оподаткування прибутку, який отримано в результаті використання патентів, ліцензій, ноу-хау і т. ін., нематеріальних активів, що входять до складу інтелектуальної власності;

- зменшення оподатковуваного прибутку на суму вартості приладів й устаткування, які передано вищим навчальним закладам, науково-дослідним та іншим інноваційним організаціям;

- вирахування з оподатковуваного прибутку внесків у благодійні фонди, діяльність яких пов'язана фінансуванням інновацій;

- зарахування частини прибутку від інновацій на спеціальні рахунки з подальшим пільговим оподаткуванням у випадку використання на інноваційні цілі.

У зв'язку зі значними масштабами багатьох інноваційних проектів і відносно низькою швидкістю обігу засобів у період здійснення нововведень актуальними стають механізми пільгового кредитування. Держава може стимулювати інновації пільговими (за термінами погашення й процентними ставками) кредитами державних банків або наданням преференції комерційним банкам, що кредитують інноваційну діяльність (пільгове оподаткування, пом'якшення резервних вимог і т. ін.). Проте комерційні банки найчастіше не зацікавлені у кредитуванні довгострокових інноваційних проектів. Тому важливо стимулювати інноваційні вкладення фінансових структур, орієнтованих на тривале "заморожування" засобів, наприклад, для таких структур, як страхові компанії, пенсійні фонди, позико-заощаджувальні асоціації і т. ін.

Додаткове джерело засобів на інноваційний розвиток підприємства одержують при проведенні державою політики прискореної амортизації основних фондів. У світовій практиці склалися дві основні моделі прискореної амортизації:

- зниження терміну перенесення вартості устаткування;

- встановлення підвищених норм амортизаційних відрахувань у перші роки експлуатації устаткування і знижених у наступні роки.

В умовах високої інфляції необхідна також системна переоцінка вартості основних фондів, щоб уникнути знецінювання і втрати стимулюючих функцій амортизаційних відрахувань.

Доступу до передових інноваційних технологій сприяє державна підтримка фінансового лізингу, який здійснюється у вигляді посередницької операції. Така операція полягає в асигнуванні засобів для викупу машин і устаткування у виробника з подальшою їхньою передачею юридичним і фізичним особам у тимчасове користування за встановлену плату.

У ряді держав застосовуються також заходи для стимулювання франчайзингу як ефективного способу поширення інновацій на підприємствах, яким надаються нововведення на визначений період, що фіксується договором.

Сильним важелем інноваційної політики держави є підтримка малого і середнього інноваційного підприємництва. Для малого наукоємного бізнесу особливе значення має пошук потенційних інвесторів і замовників, а також інформаційне забезпечення, тому що засобів на самостійний інноваційний маркетинг у цих структур недостатньо. Широко застосовується також субсидування державними структурами венчурних фірм в обмін на частину акцій, що можуть забезпечити прибуток держави у випадку успіху проекту. Передбачаються також спеціальні дотації на наймання науково-технічного персоналу в інноваційні структури.

Багатоаспектність і динамічність сучасної інноваційної політики вимагає координації дій всіх учасників науково-інноваційного циклу: науково-технічних і підприємницьких структур, споживачів інноваційної продукції і громадських організацій, державних органів і політичної опозиції. З цією метою у світовій практиці створюються консультативні ради, комісії, асоціації, круглі столи і т. ін. У багатьох країнах поширене співробітництво державних університетів і промислових компаній, а також спільне фінансування неприбуткових інноваційних організацій. У цьому випадку приватний бізнес одержує швидкий і безпосередній доступ до передових технологій, а вищі навчальні заклади від цього мають фінансування своєї матеріально-технічної бази для навчання студентів. Ефективним засобом координації і регулювання дій різних суб'єктів інноваційного процесу є створення умовного механізму генерування і поширення нововведень у вигляді державного стимулювання трансферу технологій у різних формах: предметній, інформаційній, за рахунок мобільності кадрів і т. ін.

У перехідний період економіки України велику роль в інноваційній політиці відіграють промислово-фінансові групи (ПФГ), що здатні об'єднати в один комплекс науково-технічні структури Національної академії наук України і вищі навчальні заклади, фінансові і виробничі ресурси. Відповідно до Указу Президента "Про промислово-фінансові групи" статус ПФГ одержують об'єднання, створені з метою технологічної та економічної інтеграції для реалізації інвестиційних проектів і програм, спрямованих на підвищення конкурентоспроможності і розширення ринків збуту товарів і послуг, підвищення ефективності виробництва, створення нових робочих місць.

Для регіональної економіки важливими факторами інноваційного розвитку є специфіка науково-технічного і виробничого потенціалу регіону, кадрове забезпечення, соціальні й екологічні проблеми інновацій, формування інноваційної інфраструктури, характер малого інноваційного підприємництва.

Провідне місце у державній підтримці структур, що забезпечують самовідтворення інноваційних механізмів, займають спеціальні формування - інноваційні соціотеми. До таких формувань відносять інкубатори інноваційного бізнесу (бізнеси-інкубатори), наукогради, технопарки, технополіси, які створюються із залученням засобів організацій різних форм власності. Такі формування забезпечують проходження нововведень через усі стадії - від ідеї до впровадження.

Найбільш передовою формою інтеграції науки і виробництва є створення технополісів. У Японії технополіси узаконені ще в 1980 р. В Україні йдеться про створення таких структур, але, на жаль, законотворчість у цьому питанні сильно відстає від вимог, які ставлять глобальні інноваційні процеси. Японський уряд оприлюднив досить жорсткі вимоги до здобувачів (префектур), які зацікавлені у створенні "міст техніки". Кожний технополіс має складатися з трьох основних компонентів:

- великих, як мінімум 2-3-х підприємств з передових галузей промисловості, таких як виробництво оптичних волокон, інтегральних мікросхем, інформаційних систем і т. ін.;

- потужної групи державних або приватних університетів, науково-дослідних інститутів і лабораторій;

- житлової зони із сучасними будинками, з розвинутою мережею шляхів, зі школами, спортивними, торговельними і культурними центрами.

Окрім цих вимог, технополіс має бути розташованим біля міста з населенням не менш як 200 тис. осіб, поруч з крупним аеропортом або залізничним вузлом, з якого впродовж одного дня можна здійснити поїздку в Токіо і назад. Дев'ять префектур після конкурсу отримали дозвіл на реалізацію своїх проектів з допомогою уряду. Створення кожного технополісу коштувало 2-3 млрд. доларів. Управління економічною діяльністю технополіса повністю належатиме місцевим органам^ влади. В Японії вважають, що технополіси відіграють роль "перепустки" у XXI століття.

Державне регулювання міжнародних зв'язків в інноваційній сфері базується на загальних принципах взаємної вигоди, недопущення дискримінації та еквівалентної технологічної залежності сторін. При такому регулюванні використовують прямі і непрямі методи. До прямих методів належать безпосереднє державне ініціювання і фінансування з бюджету міжнародних інноваційних програм і проектів, спільних підприємств, діяльність міжнародних дослідницьких організацій і технологічних центрів, створення спеціалізованих фондів і т. ін. До непрямих методів зараховують податкові і кредитні пільги учасникам співробітництва, митне регулювання, експортні й імпортні квоти, міжнародні патентно-ліцензійні угоди і механізми їхньої реалізації.

Перелічимо основні інструменти державного регулювання міжнародних зв'язків, які ефективно впливають на розвиток бізнесових інноваційних структур в Україні:

- швидке підключення до світових систем науково-технічної інформації;

- вступ у світовий технологічний простір шляхом введення у країні міжнародних стандартів і норм в усіх галузях народного господарства;

- підтримка міжнародних контактів малого і середнього інноваційного бізнесу;

- державне стимулювання закордонних інвестицій в інноваційну сферу й аналогічні вкладення вітчизняних інвесторів за кордоном;

- закордонне патентування за державний рахунок і регулярне придбання світової науково-технічної літератури.

Прикладами масштабного державного регулювання науково-технічної інтеграції в країнах Західної Європи, здійснюваних як на національному, так і на наднаціональному рівнях, можуть бути цільові проекти "ESPRIT", "COST", "COPERNICUS", а також програми "Еврика" і "TAGS". Ці проекти орієнтовані на підвищення інноваційної активності приватного бізнесу і надання допомоги вченим та інноваторам країн СНД і Східної Європи.

Важливим елементом системи державного регулювання є експортний контроль, спрямований на запобігання витоку з країни інноваційних розробок.

Ринків інноваційної організацій інноваційного профілю, таких як ЮНЕСКО, ОЗСР, ІОНКТАД, ЮНІДО, МАГАТЕ й ін.

Таким чином, функціонування інноваційного менеджменту забезпечує сприйнятливість підприємства до всього нового, до досягнень науково-технічної думки. Основою для інноваційного менеджменту на підприємстві є створення відповідного організаційного клімату, ініціативності співробітників та її стимулювання.

Схожі статті




Основи менеджменту - Федоренко В. Г. - 6.13. Основні аспекти державної інноваційної політики на сучасному етапі

Предыдущая | Следующая