Козацькі вожді України - Сушинський Богдан - РОЗДІЛ СЬОМИЙ

"Тільки людина, здатна пожертвувати своїм життям задля свободи і незалежності народу, гідна цього життя і цього народу".

Богдан Сушинський

Кирик Ружинський, князь, гетьман запорізького козацтва, командир польсько-українських ополченців.

Князівський рід Ружинських дав українському козацтву кількох гетьманів та відомих полководців: Богдана, Михайла, Романа, Остафія, і нарешті - Кирика Ружинського. Доля князя Кирика здається найсуперечливішою, хоч і схожа на долю багатьох інших українсько-польських аристократів, які то пов'язували своє лицарство з козацтвом, то мусили - з різних обставин - командувати військом, яке виступало проти повстанців та козацтва.

На Січ Кирик Ружинський прибув разом зі своїм рідним братом князем Михайлом, якого 1585 року обрали гетьманом. Того ж таки року в ролі гетьмана виступив і сам князь Кирик. Як це могло статися? Очевидно, так, як завжди ставалося за подібних ситуацій. Коли Кирик вів військо в похід, його призначали наказним гетьманом. Так само він залишався наказним (або й гетьманом), коли на Січі не було його брата Михайла. Якщо ж брати рушали в похід разом, то командували окремими загонами, але загальне керівництво належало, мабуть, Михайлові.

Принаймні добре відомо, що в листі московітського царя Федора Івановича до кримського хана Кази-Гірея, в якому названо обох князів Ружинських, Кирик фігурує першим:

4...Та й на Дніпро, за пороги, до князя Кирика Ружинського, до отаманів і черкасів, послали ми голів Лихарева й Хрущова, і звеліли їм іти з усіма черкасами на Крим...".

Разом з князем Михайлом Кирик Ружинський брав участь у поході на Перекоп. Набував козацького гарту під час розширення січових володінь до річок Кальміус і Берди.

Одначе обставини складалися так, що Кирик Ружинський не міг присвятити все своє життя козацтву. Мав маєтки, що потребували хазяйського ока, мав сім'ю. А коли навесні 1595 року польський король послав війська під командуванням коронного гетьмана Яна Замойського до Молдавії - з наказом скинути з престолу протурецьки настроєного господаря Розвана і поставити замість нього на чолі держави Єремію Могилу, князь К. Ружинський, уже як офіцер польського королівського війська, опинився в корпусі коронного гетьмана Станіслава Жолкевського, де командував полком.

Хроністи не донесли до нас відомостей про те, як складалася його солдатська доля під час цього походу. Зате маємо певні відомості щодо його дій після повернення в Україну, коли військо Жолкевського виступило проти повстанців Северина Наливайка. За наказом головнокомандувача польськими військами, князь Кирик, маючи під рукою 500 кіннотників, увійшов до містечка Паволоч на Поділлі, де повинен був чекати основних сил поляків і, водночас, у міру можливостей, протистояти місцевим загонам повстанців.

Князь виконував це завдання охоче, оскільки наливайківці зазіхнули й на його володіння, завдавши його местностям чималої шкоди. Гетьман Саула, який командував тоді повстанцями, дізнався про передислокацію Ружинського і послав загін під командування полковника Саська, що мав не тільки розгромити невеличкий полк Ружинського, а й захопити самого князя. Напевне, Саула вважав колишнього козацького гетьмана Ружинського зрадником і волів розправитися з ним особисто.

Проте князь був чоловіком досвідченим. Він сам напав на один із загонів полковника Саська, розгромив його в бою поблизу річки Кам'янки і 50 захоплених у полон повстанців одразу ж стратив. Така жорстокість у поводженні з полоненими обурила не лише повстанців, а й самого С. Жолкевського, що засвідчено його листом до князя. Проте на Ружинського невдоволення коронного гетьмана особливого враження не справило. Не зважив він і на листа Матвія Саули, в якому той просив його бути посередником у переговорах з командуванням польської армії. Слід зазначити, що гетьман повстанців обрав досить вдалу кандидатуру на посередника. З одного боку князь Кирик був офіцером польської армії, з другого - чимало козаків, що були тепер у повстанських лавах, ще пам'ятали його як козацького гетьмана. Одначе князь Ружинський не повірив Саулі, вважаючи, що переговори знадобилися повстанцям лише для того, щоб трохи перепочити, перегрупуватися та поповнити своє військо новими загонами. До того ж, як уже мовилося, він мав свої порахунки з повстанцями.

Перемігши загін Саська, князь повів полк у Білу Церкву, де взяв під команду також гарнізон місцевої фортеці та загін угорських найманців. Незабаром туди ж таки, під Білу Церкву, прибули й основні загони повстанців. Кілька днів минуло в позиційному протистоянні. Повстанці готувалися до штурму міста. Проте князь і цього разу не став чекати нападу, а напав сам. Однієї ночі він повів усе своє військо на штурм козацького табору. Та, напевне, в місті вже активно діяла повстанська розвідка. Дізнавшись про намір вилазки, через яку в стінах фортеці залишиться тільки невеличкий загін угорців та слуг князя, Наливайко обійшов фортецю і напав на неї з тилу саме тоді, коли Ружинський штурмував табір із возів, у якому тримав оборону Матвій Саула.

Сталося, отже, так, що полк Ружинського опинився в оточенні. Але князь усе ж пробився назад до фортеці, хоч і зазнав при цьому значних втрат. А незабаром до урочища Гострий Камінь, де був табір повстанців, підійшли основні сили поляків на чолі з Жолкевським. Князь Ружинський брав участь у штурмі табору, під час якого полковник Сасько загинув, Саулі відірвало руку, а Наливайка було поранено.

Як відомо, останній свій табір повстанці заклали на річці Солониці. Так само відомо й те, що князь Кирик Ружинський командував одним із загонів, які брали участь в облозі цього табору.

Та, як не дивно, запорізькі козаки не вбачали в князеві Ружинському свого запеклого ворога. І ось з чого це видно.

Після розгрому повстання низове козацтво поділилося. Одні підтримували кошового отамана Полоуса, який не схильний був до дальшої козацько-польської війни, а волів діяти проти татар і турків, другі - отамана Байбузу. Скінчилося на тому, що ватаги почали ворогувати між собою. Дійшлося навіть до збройних сутичок. Відчуваючи, що це може призвести до загибелі всього запорізького козацтва, поміркована частина реєстрових козаків та їхній отаман Тихін Байбуза звернулися до князя Кирика Ружинського з проханням не тільки підказати, що їм чинити далі, а й із закликом втрутитись у колотнечу та дати лад Січі, згадавши своє колишнє гетьманування.

Князь не наважився на безпосереднє втручання: мав підозру, що його повернення на Січ може скінчитися для нього трагічно. І підстави для неї були: козаки, що діяли в складі військ Наливайка й Лободи, навряд чи простили б йому Білу Церкву та Солоницький табір.

І з усім цим князь не крився. Коли граф Я. Потоцький, який теж брав участь у придушенні повстання Наливайка, спитав Ружинського, якої він думки про події на Січі і чи не час польському урядові та армії втрутитись у справи, князь відповів: "...То краще, коли вони самі себе поїдають".

Важко сказати, чи була в цих словах ненависть до козацтва як такого. Схоже, що ні. Вони більше здаються відлунням боротьби, що точилася під час повстання С. Наливайка.

Але, може, такою відповіддю він і врятував Січ від нападу поляків.

По тому, як повстання остаточно згасло, князь Кирик Ружинський відійшов від активної участі у військово-політичних справах, і його ймення дослідники української історії та хроністи козацтва більше не згадують. Та все ж свій слід в історії козацтва та історії України він залишив. Ну, а звинувачувати його в тому, що він брав участь у придушенні повстання С. Наливайка? Можна, звичайно. Але хто винен у тому, що так криваво і братовбивче складалася наша історія?

Схожі статті




Козацькі вожді України - Сушинський Богдан - РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Предыдущая | Следующая