Козацькі вожді України - Сушинський Богдан - Остафій Ружинський. Князь, гетьман українського козацтва

У творах більшості істориків ім'я Остафія Ружинського навіть не згадується. Нема його і в таблиці гетьманів, складеній М. Грушевським. Втім, Грушевський починав відлік від Д. Вишневецького, а князь Остафій Ружинський, судячи з усього, гетьманував перед ним, а почасти, може, і в одну пору з ним, оскільки Д. Вишневецький зосереджував владу тільки на своїх староствах та на Запоріжжі. Найдокладніші відомості про нього знаходимо в "Історії русів". Але там мовиться: "По смерті гетьмана князя Вишневецького року 1514-го обрали гетьманом князя Євстафія Ружинського". А ми знаємо, що Д. Вишневецький загинув значно пізніше. Водночас аналіз подій, позв'язуваних з О. Ружинським, засвідчує, що вони мали розгортатися саме в 1514-му на подальші роки.

Походив О. Ружинський з польсько-українського роду князів Ружинських. Відомо, що юнаком він чимало подорожував країнами Західної Європи, навчався і служив у Франції та Німеччині. Маємо всі підстави припускати, що найбільше він цікавився теорією та практикою військового мистецтва і, зокрема, організаційними засадами формування різних армій світу.

Повернувшись в Україну, він уважно вивчив стан організації тут військової справи і дійшов висновку, що вона перебуває в цілковитому безладді. Річ у тім, що існувало кілька військових формувань, які погано взаємодіяли між собою, а ще гірше корилися якомусь централізованому керівництву. Запорожці мали свої формування, городові козаки - свої. Кожен магнат створював власні загони. Крім того, були польські гарнізони. Діяли ватаги місцевих отаманів. На кордонах гуртувалися своєрідні партизанські загони, чи то загони ополчення, які намагалися самотужки захищати свої села і містечка від татар.

Ружинський добре розумів, що ні керувати таким військом, ні налагодити з ним дійову оборону України неможливо. І тоді він запропонував польському королеві свій план великої військової реформи в Україні, наслідки якої відчувалися потім щонайменше протягом двох століть. Саме на його пропозицію король Сигізмунд І поділив Україну на 20 військово-адміністративних округів, або козацьких полків. Кожен такий адмін-полк виставляв полк бойовий, чисельністю не меншою за 2 тисячі воїнів. Назви вони мали за назвами відомих українських міст: Київський, Чернігівський, Переяславський, Канівський, Черкаський, Чигиринський... Кожен полк ділився на сотні, що теж називалися за назвами містечок.

Згідно з цією реформою було чітко визначено види озброєння кінних та піших полків. Так, кіннотники мали списи, штуцери, пістолі та шаблі, а піхотинці - мушкети й кинджали; визначалися також кількість артилерії та кількість обозу. До бою піхота мала шикуватись у трикутники, або римську фалангу. Надзвичайно важливим елементом цієї реформи було те, що князь реально подбав про так званих "козаків-гультяїв", тобто про весь той зубожілий люд, що лишався поза реєстровим військом і вештався по прикордонних землях. Для цих козаків організовано п'ять "охочекомонних" полків, що мали справляти прикордонну службу по річках Самарі, Бугу, Дністру - одне слово, на найнебезпечніших малозаселених територіях. Загалом цим полкам приписувалось самозабезпечення, одначе щороку уряд видавав їм невеличку платню.

Створення таких полків значно оздоровило, кажучи сучасною мовою, соціальну ситуацію в українських окраїнах. І нарешті ще один важливий момент реформи: всім полкам ставилось за обов'язок регулярно проводити польові навчання та маневри, відшліфовувати прийоми атаки й захисту, основи яких було викладено в спеціальних інструкціях.

А незабаром самому великому реформаторові, яким, безумовно, був князь Ружинський, випало перевірити боєздатність армії, а отже, й дієвість своїх реформ, безпосередньо ва полі бою. Вступивши в союз із московським царем, який обіцяв йому підтримку, кримський хан Мелік-Гірей розпочав бойові дії. Об'єднавши українські і польські війська, князь Ружинський, який на той час, мабуть, уже був якщо не коронним, то принаймні польним гетьманом Польщі, за наказом короля вирушив йому назустріч.

Судячи з того, що кримську орду Остафію Ружинському довелося зустріти на Дінці, поблизу московітського Білгорода, кримчаки справді діяли в спілці з московітами, і цілком можливо, що в складі війська були також загони під командуванням ще якогось дяка. Та річ не в цьому. Сили кримчаків значно переважали, проте гетьман зумів дуже вдало вибрати місце для свого табору - на вигині річки, так що позаду, півмісяцем, його прикривали круті береги, не дозволяючи кримчакам оточити військо; крім того, один фланг полководець прикрив возами - традиційною козацькою "фортецею на колесах".

Пішовши в наступ, татари обступили українсько-польські війська півколом і, засипаючи їх стрілами, намагалися спровокувати кінноту на контратаку. Проте Ружинський наказав усій кавалерії спішитися і теж, як і піхоті, вишикуватись у римську фалангу. Завдяки цьому вдалося створити таку артилерійсько-мушкетну завісу, що татари, зазнаючи величезних втрат, так і не змогли підступитися до них. Тобто, по суті, князь Ружинський застосовував ту саму тактику, до якої згодом удавався Наполеон в Єгипті, витримуючи напади арабської кінноти.

Ще кілька разів кримчаки пробували розчленувати його фаланги, але. щоразу відходили, так нічого й не досягши. І жодного разу козаки не вдалися до контратаки. Таким чином князь зумів максимально уникнути втрат, і, не стомлюючи солдатів, створити в ординців враження, ніби сили його надто слабкі, щоб переходити до активніших дій. Певний того, що довго козакам не втриматися, Мелік-Гірей відвів свою орду далі в степ і розташувався табором, маючи намір уранці остаточно доконати українців та поляків.

Але він, мабуть, не знав, з яким досвідченим полководцем має справу. Козацькі загони пластунів зуміли винищити татарські роз'їзди, і все військо князя опівночі нечутно наблизилося до табору татар. Цікаво, хроністи згадують про те, що козаки застосовували паперові ракети - своєрідні петарди, які від згоряння порохових зарядів перескакували з місця на місце і робили до шести пострілів. Спеціальний загін козаків закидав цими ракетами татарський табун, який із жаху кинувся на табір хана. Скориставшись цим сум'яттям, українсько-польські війська пішли в наступ і, не даючи ординцям отямитись, майже всіх винищили. Назад, до Січі, вони відходили, володіючи всім тим майном, що захопили в таборі хана, його величезним обозом і табуном, ведучи сотні полонених.

Знаючи, що князь піде з усім цим багатством углиб України, в район Брацлавщини, турки і буджацькі татари вирішили зненацька напасти на нього й повернути собі здобич та помститися за поразку кримчаків. Але тут добре показала себе козацька розвідка. Відрядивши весь обоз із невеличким прикриттям до Умані, Ружинський не став чекати, поки мусульманська орда перейде Буг, а сам форсував його і поблизу річки Кодими зумів замаскувати свої загони в очеретах та порослих чагарниками ярах.

Турки й татари, які ще, мабуть, не звикли до методу на-півпартизанської війни, потрапили в таку пастку, що головні їхні сили полягли ще поблизу Кодими, а тих, що вціліли, князь Ружинський зі своїми козаками гнав аж до Аккермана, зумівши при цьому заволодіти всім обозом турків і татар та захопити великі трофеї.

Ці дві значні перемоги рішуче зміцнили міжнародне становище Польщі, а отже й України, надовго відбивши сусідам смак до нападів. І вони ж таки зродили славу непереможного князеві Ружинському. Автор "Історії русів", очевидно, виходячи з більш ранніх, літописних джерел, запевняє нас, що ці перемоги князя О. Ружинського дуже здружили козаків і поляків. Здружили настільки, що чимало польських аристократів, кращих воїнів Польщі, вважали за честь служити офіцерами в козацьких полках. Саме після цих перемог, змогу воювати разом з козаками молоді шляхтичі почали сприймати, як вияв романтичного лицарства.

А тим часом князь не припиняв реорганізації українського війська і готував свої полки до нових битв. Слава Його козаків була такою, що не тільки середня українська шляхта, а навіть гонорова польська аристократія почала відносити себе до козацтва. Саме поняття "козак* сприймалося відтоді в Україні й Польщі, як синонім "лицаря*.

На жаль, ми не маємо докладних відомостей про його подальше життя, але навіть те, що дійшло до нас, засвідчує: гетьман князь Остафій Ружинський був визначним полководцем і реформатором. І таким і повинен залишитися в історії України. Помер він, чи, може, загинув у бою, в 1534 році. Висновуємо це з того, що саме названого року гетьманом замість князя Ружинського обрали генерального осавула Венжика Хмельницького.

козацька зброя

Схожі статті




Козацькі вожді України - Сушинський Богдан - Остафій Ружинський. Князь, гетьман українського козацтва

Предыдущая | Следующая