Історія західних політичних вчень - Романюк А. С. - Глава 8. ПОЛІТИЧНА ДОКТРИНА СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТІЇ ТА НЕОМАРКСИЗМ

8.1. Розвиток політичної доктрини соціал-демократи у першій половині XX ст.

8.2. Розвиток демократичного соціалізму після Другої світової війни

8.3. Розвиток доктрини соціал-демократії наприкінці 80-х - на початку 90-х років XX ст.

8.4. Розвиток неомарксизму в XX ст.

Термін "соціалізм" походить від латинських слів: sociare - "з'єднання, об'єднання людей" та socialis - "суспільний, пов'язаний з суспільством". Перше використання терміна переважно адресують представникові утопічного соціалізму з Великої Британії Роберту Оуену (1771-1858), який у 1827 р. вжив його на сторінках часопису "Кооперативний журнал та місячний вісник", та послідовнику французького представника утопічного соціалізму Анрі де Сен Сімона (1760-1825) філософу П'єру Лероуксу (1797-1871), який оперував цим терміном у 1834 р. у статті "Індивідуалізм і соціалізм". Загальне поширення термін отримав у зв'язку з творчим доробком К. Маркса (1818-1883) та Ф. Енгельса (1820-1895).

Виникнення терміна "соціал-демократія" пов'язано з діяльністю II Інтернаціоналу, який був створений у 1889 р. і об'єднував робітничі партії, що дотримувались засад марксизму (проіснував до 1914 p.). Цей термін почали використовувати з другої половини XIX ст. для означення робітничих партій та їхніх прихильників, які у своїй діяльності наголошували на боротьбі за демократизацію суспільного життя і відрізнялися від робітничих партій, які дотримувались революційних методів діяльності.

Багато марксистських робітничих партій європейських країн називали себе соціал-демократичними, зокрема Німецька соціал-демократична партія, яка виникла у 1875 р. Внаслідок поширення виборчого права у другій половині XIX ст. на більшість дорослих чоловіків, серед яких основну частку становили робітники, європейські робітничі партії почали брати активну участь у парламентських виборах, відповідно їхні фракції - у парламентській діяльності. Ці партії у своїй роботі надавали перевагу парламентській діяльності й формулювали вимоги, спрямовані на розширення засад демократії та проведення поступових реформ існуючого капіталістичного ладу. Подальше розмежування двох напрямів у робітничому русі відбулося після Жовтневої революції 1917 р. у Росії, коли прихильники революційних методів діяльності, згідно з досвідом більшовицької Росії, почали використовувати щодо себе назву "комуністи", а прихильники демократичних (реформістських) методів боротьби за соціалізм стали називатися "соціалістами" та "соціал-демократами"*49. Остаточне формування соціал-демократії як самостійної доктрини/ідеології та інституційного політичного руху відбулося після Другої світової війни. Відповідно у розвитку політичної доктрини соціал-демократії ми можемо виділити три головні етапи: перший - до Другої світової війни, другий - з кінця 40-х і до середини 80-х років і третій - з кінця 80-х років минулого століття.

*49: {Політична історія європейських країн у XX ст. засвідчує, що соціалісти і соціал-демократи спільно протистояли комуністам, входили до єдиних міжнародних об'єднань, їм властива концептуальна несуперечливість і близькість програм. Тому ми розглядаємо поняття "соціаліст" і "соціал-демократ" як синоніми.}

Перший етап характеризувався концептуальним розмежуванням соціал-демократії та комунізму як якісно відмінних напрямів у робітничому русі. В першій половині XX ст. відмінності між комунізмом і соціал-демократією стосувалися вже досить широкого спектра проблем, але ми розглянемо найвагоміші.

Ставлення до капіталізму. Комуністи критикували капіталістичне суспільство загалом і обстоювали необхідність його повалення/знищення, хоча не завжди це передбачало вимогу збройної революції. Соціалісти виступали за поступове реформування капіталізму в соціалізм за допомогою конституційних процедур.

Проблема влади. Комуністи у випадку захоплення/приходу до влади прагнули б до монопольного володіння і збереження її за собою. Соціалісти ставились до влади як до призу, який можна отримати лише внаслідок виборів, якщо буде на це воля більшості.

Політична боротьба. Комуністи сприймали політичну боротьбу в форматі гри з нульовим результатом, коли жодні компроміси неможливі, а переможець наперед визначений. Соціалісти розглядали політичну боротьбу в форматі політичної конкуренції, відповідно до теорії ігор, як гру з не нульовим результатом, тобто коли результат наперед не відомий, а залежить від підтримки більшості населення.

Держава. Комуністи виступали з вимогою повної ліквідації буржуазної держави та встановлення держави диктатури пролетаріату, яка мала б керуватися тільки інтересами пролетаріату. Соціалісти дотримувались позиції щодо контролю за державою лише у випадку виграшу виборів і лише протягом того часу, який передбачено законом для виборної влади.

Питання власності. Комуністи трактували приватну власність як продукт крадіжки у трудового населення, відповідно вони виступали за її націоналізацію та усуспільнення без компенсацій. Соціалісти виступали за поступове збільшення частки суспільної власності в різний спосіб, у тім числі й у результаті викупу. Відповідно вони дотримувалися ідеї змішаної власності.



Схожі статті




Історія західних політичних вчень - Романюк А. С. - Глава 8. ПОЛІТИЧНА ДОКТРИНА СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТІЇ ТА НЕОМАРКСИЗМ

Предыдущая | Следующая