Українське народознавство - Лозко Г. С - ПОЛІССЯ І ВОЛИНЬ

Враховуючи те, що чітких меж між етнографічними районами не існує і що в різних працях вони іноді мають різні назви, слід зазначити, шо цей регіон має ще назву Північного, або Полісько-Волинського. Ареали поширення мовних особливостей не завжди збігаються із ареалами тих чи інших особливостей культури та побуту, а також з адміністративно-територіальним поділом України. Тому слід уточнити, що за етнографічними дослідженнями до цього району належать: Волинська (крім південно-західної її частини). Рівненська, північна частина Житомирської. Київської. Чернігівської, Сумської та Хмельницької областей.

Полісся поділяється на три територіальні групи: Лівобережне, Центральне і Західне, а також має дві етнографічні групи. Населення середньої течії Десни іноді називають литвинами, що в давнину означало належність їх до Литовської держави. Литвинами також називають поліщуків Білорусі. Поліищки-українці - це переважно населення, яке мешкає на півночі від Любомля. Ковеля, Луцька, Рівного і до кордону з Білоруссю. Назва поліщуки вперше зафіксована у документах і картах початку XVII ст.' Полісся здавна згадується у літописах (наприклад, в Іпатнвському літописі), у працях давніх вітчизняних та зарубіжних авторів (наприклад, Г. Л. де Боплана).

На Поліссі збереглися дуже архаїчні культурно-побутові риси, успадковані ще від племен древлян" та сіверян*'. У цьому регіоні досить довго зберігався патріархальний уклад життя. Тут панували найдавніші, ніби законсервовані, шлюбно-сімейні відносини, характерні для великих родин: зберігалося Звичаєве право, можливо, ще з часів Київської Русі: право передачі майна у спадщину7. На жаль, чорнобильське лихо не обминуло як людей носіїв цієї давньої культури, так і пам'яток, створених ними. Масове переселення в інші регіони України, змішування їх з іншими групами населення закономірно має призвести до втрати їхньої етнографічної цілісності.

Основні особливості Полісся виявляються у типі поселень: це переважно вуличні (без провулків) з невеликою кількістю дворів села. Хати з великими сіньми. В умовах ведення лісового скотарства розвинувся тип замкнутого двору, схожий до гуцульського. В інших регіонах, особливо степових, худоба навіть взимку утримувалася у загонах, тому тут не виробився замкнутий тип двору. А в бойків та лемків замкнутий двір був іншої форми.

Свої особливості мало і поліське землеробство: орали сохою-литовкою, яка в інших районах не збереглася. Північно-волинське ярмо теж не має аналогів в Україні, воно схоже на болгарське і сербське. Тут застосовували також одноколісний плуг.

Поліське ткацтво - найархаїчніше явище української культури. Тут пряли на веретені з пряслицем. Такий спосіб прядіння зустрічався на початку XX ст. лише у гуцулів.

Для одягу жінок характерні були головні убори білі хустки, які пов'язувалися на зразок найдавніших наміток. Чоловічі головні убори - повстяні шоломи, або смушкові шапки, які називали йолом. Чоловіки традиційно носили сорочку поверх штанів*. Природні умови (наявність лісових боліт) стали причиною збереження архаїчного взуття - личаків, які носили і чоловіки, і жінки. На думку деяких дослідників, це пояснюється порівняно великою бідністю населення.

Свої особливості мала й кожна з трьох територіальних груп Полісся: Лівобережне (Чернігівщина), Центральне (північ Київської області) та Західне (північні райони Волинської області).

Чернігівське Полісся близьке за культурою до Полтавщини9. Тут, як і на Полтавщині, жінки носили плахти, які не відомі на Волині. Одноколісним плугом користувалися і на Чернігівщині.

Цікаві етнографічні особливості збереглися на Волині. Землі, що межують із Поліссям, Галичиною та Поділлям, з VI ст. належали племенам дулібів, волинян, бужан, які вже мали розвинуті традиції ювелірного ремесла, ковальського, гончарного виробництва. Основними галузями господарства були орне землеробство, скотарство, рибальство, бджільництво.

Назву ці землі отримали від назви міста Волинь, яке вважалося центром регіону. Волиняни були могутнім племенем, мали 70 міст типу замків. Мешканці цього району зберегли свою назву ще з часів Княжої доби, адже цей регіон протягом довгого історичного періоду був відносно самостійною землею.

Архітектура Волині зазнала значних змін, які тут відбуваються швидше, ніж в інших місцевостях: хата, кухня і присінок уже схожі з південними зразками. Дахи хат мають фронтони різної форми. Архаїчний тип ярма траплявся на початку XX ст. тільки на північній Волині. Жінки носили кольорові вовняні спідниці-літники та кольорові фартухи. Деякі елементи одягу тут подібні до подільських та галицьких. Так, жіноча сорочка і чоловіча шапка схожі на подільські. Архаїчний звичай відтинання коси у молодої на весіллі зберігався у Західній Волині, як і в гуцулів та галичан, ще на початку XX ст.

До складу Полісся входить також Сумська та Чернігівська землі, що також зберегли давню назву - Сіверщина10. Мешканці цих областей України пам'ятають і свою давню самоназву - севрюки, генетично пов'язану з літописною сіверою.

Схожі статті




Українське народознавство - Лозко Г. С - ПОЛІССЯ І ВОЛИНЬ

Предыдущая | Следующая