Українське народознавство - Лозко Г. С - УКРАЇНСЬКА МОВА XVII-XVIII ст. ТА ПРАВОПИСНІ ШУКАННЯ XIX СТ

До пам'яток письменства XVII-XVIII ст. належать: ділова документація, художня література, релігійно-християнські твори, апокрифи, проповідницька проза, світська поезія тощо. Письменники-полемісти, намагаючись писати народною мовою, не завжди могли обійтися без книжних слов'янських висловів та фразеології. А ті, котрі хотіли писати церковнослов'янською мовою не завжди досконало володіли нею. Отже, й виникла мова, що була чимось середнім між церковнослов'янською і народною.

У Києві на початку XVII ст. з'явився другий культурний осередок, що об'єднав освічених людей навколо Київської колегії. Петро Могила, який очолював цей заклад, домагався обов'язкового дотримання орфографії старослов'янської мови. Крім того, саме під його тиском колегія перейшла до викладання наук за зразками єзуїтських колегій, а отже, широко впроваджувалася латинська мова. Це, звичайно, відкинуло проблеми розвитку народної мови далеко назад. У науці на довгий час запанувала богословська схоластика, яка дуже зашкодила багатьом письменникам, позбавивши їхні твори національних рис.

У1619 р. вийшла друком книжка Мелетія Смотрицького "Граматики словенския правилное синтагма". Як зазначають мовознавці, ця граматика була не стільки слов'янською чи церковнослов'янською, скільки близькою до руських діалектів. Не завжди знаючи, як вимовлялися звуки у слов'янській мові, Мелетій Смотрицький передавав їх по-руськи. Проте це була перша граматика, якою користувалися в Україні, Білорусі й Росії ще кілька століть. Виникла ситуація, за якої писали по-слов'янському, а читали (вимовляли) по-руськи, тобто народною українською мовою.

Під впливом цієї граматики створювалося чимало шкільних підручників, які сприяли поширенню грамотності серед простого люду. Наприклад, граматика луцького єпископа Афанасія Пузини, що була видрукувана в Крем'янці 1638 р. За граматикою Мелетія Смотрицького укладалися букварі XVII-XVIII ст. Цінним у його граматиці було спрощення надрядкових знаків, які ускладнювали читання, введення літери г замість африкати кг, що вживалася у словах кгруш, кганок (замість грунт, ганок). Однак і він залишив ще чимало вже "неживих" літер (і, ьі, ь).

Найдосконалішим серед словників цього часу став "Лексиконі" славєноросскій и ймень тлНисование...", що вийшов друком 1627 р. Його автор Памво Беринда вперше у східнослов'янській філології застосував наукову обробку словникового матеріалу, використав усі відомі на той час словники своїх попередників і навіть "проізвольники". "Лексиконь славєноросскій..." відіграв помітну роль у нормалізації староукраїнської мови. Тут було застосовано кілька типів пояснення слів: простий переклад слова, подача синонімів до слова, описовий спосіб, схожий із сучасним тлумаченням у словниках, і навіть статті енциклопедичного характеру, де подавалася коротка історія якогось поняття: наприклад, слова нафта, граматика.

Українською книжною, народною або близькою до народної мови писали у XVII-XVIII ст. Семен Климовський, Лазар Баранович, Кулик, Онуфрій, Климентій Зіновіїв, Захар Дзюбаревич, Агапон, Григорій, Іван Пашковський, Стефан Петрушевич та ін. Деякі з них писали українською й польською мовами (Іоаникій Галятовський, Лазар Баранович). Мовою, дуже близькою до народної української, користувався Антоній Радивиловський. Було багато анонімних поетів, які залишилися для нас невідомими. Вони у своїх творах співчували народові, поневоленому іноземними панами, і писали народною українською мовою. Тогочасні "світські пісні" створювалися за зразками народних пісень, із яких пізніше розвинулися українські романси.

На початку XVIII ст. українська мовна єдність була порушена реформами московського царя Петра. Його правописна реформа внесла певні розбіжності і в українські правописні норми. Східна Україна, перебуваючи у складі Московської держави, прийняла Петрову "гражданку" (гражданський, тобто спрощений шрифт і алфавіт), а західні землі під Польщею продовжували користуватися "кирилицею".

Взагалі, становлення української літературної мови на західноукраїнських землях було складним. Після майже 400-річного польського панування Західна Україна в 1772 р. потрапила до складу Австрії, а пізніше - Австро-Угорщини. Уряд не був зацікавлений у тому, щоб народ України навчався рідною мовою, навпаки, впроваджувалися німецька та польська мови. Щоправда, у Львівському університеті та Львівській семінарії вивчалася руська мова, але це тривало недовго.

У 1833 р. у Львівській семінарії утворився гурток ентузіастів під назвою "Руськатрійця": Маркіян Шашкевич, Яків Головацький, Іван Ванілевим. Вони створили програму з народознавства, за якою збирали старі рукописи, грамоти, казки, легенди; записували назви сіл, річок, озер, одягу; робили описи свят Купала, Коляди, весіль, похоронів; вивчали народні промисли, господарство, ремесла тощо. У 1837 р. з'явилась їхня перша книжечка "Русалка Дністровая", яка на повний голос заявила про існування української народної мови та нерозривний зв'язок "західних" українців зі "східними". І це в той час, коли між Західною і Східною Україною пролягав кордон двох держав. Книги з Великої України потрапляли до Маркіяна Шашкевича та його друзів із труднощами, але вони були провідниками на шляху творення спільно української мови.

До сьогодні дослідники творчості "Руської трійці" не звернули достатньої уваги на цілеспрямованість відновлення саме етнічної культури українців. Відомо, що автори "Русалки..." замінили свої християнські імена на язичницькі: Маркіян Шашкевич - Руслан, Іван Вагилевич - Далібор, Яків Головацький - Ярослав. І хоча ідея відродження етнічної релігії ними ще не проголошувалася, проте на інтуїтивному рівні вже існувало розуміння єдності національної мови і національного світогляду, що немислиме без національної духовної культури, тобто етнорелігії. Чи не за це М. Шашкевича виключили з семінарії? І чи не тому Я. Головацький написав низку праць зі слов'янської міфології, серед яких і книга "Очерк старославянского баснословия или мифологии" (Львів, 1860), яку підписав лише ініціалами Г. Я. Ф. (Головацький Яків Федорович)? І чи не за це попи, а за ними й уряд, так само інтуїтивно зрозумівши загрозу з боку "рутенської національності", заборонили книжку на десятиліття?

І. Вагилевич писав: "Хрест на землю Руську навнесено напрасно, і хоч вмісто храмів звелися торопкії церкви, священики співали службу Божую бесідою власного народа, не гороїжилися, не ставилися панами, лише перед сотнями літ, як ще й днеська жили з мирянами мов отець з дітьми, були їм другами, поділяли смуток і радість під їх низькими стріхами. Не було, хтоби заберав давнії поведінки, і затирав з молоком виссані чувства; проповідачі витеребляючи боганьство (язичництво. - ГЛ.), не перли чужої душі в нарід. Руский нарід правое світло взяв у серця клокочучі, а окрашаючи єго поверхноє лице влюбленими красотами, не запорчяв єго внутренної чистоти ціло. Світ ясний всякими барвами буйно, буйно процвітав".

Австрійський уряд намагався впровадити на українських землях латинську абетку - "абецадло" і рекомендував своїм підданим вивчати німецьку мову "ради їхньої особистої вигоди". "Руська трійця" виступила проти такої реформи. Маркіян Шашкевич написав статтю "Азбука і абецадло", де обгрунтував неприпустимість такої заміни.

Вже з XVIII ст. почалося непорозуміння з приводу українського правопису. Росіяни обурювалися, що українці літеру ті ("ять") вимовляють як /, а літеру // читають як ы. Почався тиск на українську школу і церкву. Наприклад, за церковним наказом, замість "Світ Христов просвіщает всіх" мусили вимовляти "Свет Хрістов просвещает всех". Попи намагалися догоджати Москві, а школа вчила читати всі літери так. як читають у Росії. Ці "традиції", насаджувані протягом кількох століть християнською церквою і школою, виявилися такими живучими, що і до сьогодні серед науковців давньоруські тексти досить часто читаються по-російськи. Звідси й помилкове враження, що давньоруська мова ближча до російської. Де вже тут довести українське походження староруських текстів?

Серед письменників початку XIX ст. ще була жива узвичаєна українська вимова к та и. По-українськи їх вживав Іван Котляревський. Він користувався правописом, який мовознавці назвали етимологічним. Так писали і вчені-філологи Осип Бодянський, Михайло Максимович. Але школа, яка постійно навчала читати те як є, остаточно знищила залишки української вимови цих літер. Тому Григорій Квітка-Основ'яненко, Євген Гребінка, Тарас Шевченко перейшли на російську абетку (в російській вимові) для передачі українських слів: "добре робы", "бильні", "блызькый" тощо. Це давало змогу простому людові, який вчився у церковних школах, читати так, як йому було звичніше, при тому розуміючи, що це українська мова.

Реформу такого правопису зробив Пантелеймон Куліш. Його правопис був названий кулішівкою. Він скасував літеру ы, замість впровадив /, а йотоване е замінив на е. Але літера &; була скасована не одразу, її вживали для позначення роздільної вимови всередині слів (як сучасний апостроф) та в кінці слів: "бъемъ" (б'єм). Для звука wo вживали запозичене зі шведської е(его, до него). Літери і ще не було.

Коректива "кулішівки" зроблена 1870 р. Було відкинуто ь у кінці слова і залишено тільки всередині (для роздільної вимови), а також додано літеру /".

Цар Олександр III заборонив "кулішівку" і наказав писати російськими літерами. Цей казенний правопис названі "ярижкою" (від назви російської літери ы - "єрьі"). У 1905 р. ця заборона була скасована і українці відмовилися від "ярижки" та повернулися до своєї "кулішівки".

На Західній Україні реформу "кулішівки" зробив 1885 р. Євген Желехівський: він позначив літерою /' не тільки йотоване /, але її вживав її для пом'якшення приголосних, наприклад: "діло", "сїрий" тощо. Цей правопис був запроваджений з 1893 р. у школах та офіційних установах

Австрійської України. Подібний правопис ми зустрічаємо і в творах старших науковців початку XX ст.. зокрема у Михайла Грушевського.

Остаточні поправки до українського правопису вніс Борис Грінченко. Він встановив чотири правила, щоб дійти згоди з галичанами у правописних питаннях:

1. Не треба писати дїд з двома крапками.

2. Не треба одділятися в дієсловах.

3. Треба вживати апострофа, щоб одрізнити р'я од ря, з я од зя і т. ін.

4. Не треба писати м який знак у таких словах, як світ (не треба писати сшт).

Поступово і галичани визнали переваги такої виправленої "кулішівки". Українці і нині користуються цим правописом.

Схожі статті




Українське народознавство - Лозко Г. С - УКРАЇНСЬКА МОВА XVII-XVIII ст. ТА ПРАВОПИСНІ ШУКАННЯ XIX СТ

Предыдущая | Следующая