Українське народознавство - Лозко Г. С - СЛОВ'ЯНСЬКА ДОБА

Близько середини ІІІ ст. н. ч. у межиріччі Бугу (Богу) й Дністра виникає Черняхівська культура, генетично споріднена із Зарубинецькою. Дослідники стверджують, що у формуванні цієї культури брало участь населення Північного Причорномор'я, Подністров'я і Прикарпаття, яке пов'язують зі слов'янами - антами.

Корені слов'янської культури можна віднайти вже у бронзовому віці. Найбільше пам'яток, що засвідчують безперервність етногенетичних процесів формування слов'ян, знаходять на території Польщі й сусідніх із нею держав. Зародками слов'янських культур вважають Лужицьку, Пшеворську, Зарубинецьку, Черняхівську, Празьку, Корчацьку, Луко-Райковецьку, Роменсько-Боршевську та інші археологічні культури, значна частина яких пов'язана саме з територією України.

русальні обряди на срібному браслеті хіі ст.

Русальні обряди на срібному браслеті XII ст.

Пам'ятки Лужицької культури поширені на просторах від Ельби й Вісли до Балтики, Північної Моравії, українського Полісся і Волині. Пшеворську культуру пов'язують переважно з племенами венедів, що жили між Карпатами і Балтійським морем: "венети походять від одного кореня і нині відомі під трьома назвами - венетів, антів, склавенів.

Зарубинецька культура охоплювала території півдня Білорусі та півночі України. Черняхівці (за назвою с. Черняхів на Київщині) вважаються спадкоємцями Зарубинецької культури та ідентифікуються в історичній науці з антами.

Анти успадкували культуру племен, що жили на цих землях. До такого висновку дійшли майже всі дослідники Антської культури. Борис Рибаков у книзі "Анти и Киевская Русь" пише, що в районі Дніпра, поряд з невеликими городищами, які виникли в V-VII ст., видно використання місцевим населенням старих городищ скіфської і сарматської епохи, що підтверджується наявністю шарів V-VII ст. Зіставляючи дані писемних і археологічних джерел, ми бачимо, що вони доповнюють одні одних.

Спільність мови антів зі слов'янськими засвідчують сучасники. Є також імена, які знаходимо переважно в латинізованому або грецизованому вигляді: ант Доброгаст - таксіарх грецького флоту 555 р., ант Всегорд - візантійський полководець, ант Анангаст - начальник фракійських військ 469 р., антські князі Бож і Межамир, анти Келагаст, Хвилибуд та ін. Як бачимо, така ж давня традиція складних імен, які ми так часто зустрічаємо в літописах Київської Русі. Лінгвісти стверджують, що анти в V-VII ст. говорили мовою, близькою до розмовної мови Київської Русі, яка вже мала деякі ознаки української. Отже, анти, успадкувавши часточку Кіммерійсько-скіфо-сарматської культури, їхні вірування, звичаї і мову, стали тією ланкою етногенетичного ланцюга, яка поєднала їх із русами, а потім - з українцями.

В Україні у VI-VII ст. виник один із варіантів Празької культури, що названий, за поселенням Корчак, Корчацькою археологічною культурою, і поширений у межиріччі Тетерева і Прип'яті. Пам'ятки Корчацької культури ідентифікують з культурою слов'янського об'єднання племен дулібів, які вважаються предками літописних волинян, деревлян, дреговичів, а частково, можливо, й полян.

З VIII-X ст. слов'янські племена починають заселяти лівий берег Дніпра. Це Роменсько-Боршевська культура (назва від м. Ромни на Сумщині та Боршевського городища на Вороніжчині).

Представниками цієї культури є племена радимичів і в'ятичів, які, на думку Нестора-літописця, мали польське походження. Цієї думки дотримувалися і науковці Польщі та Росії (Потканьський та Шахматов), але вже М. Грушевський піддав її різкій критиці40. Ще далі на схід знаходилися землі хазарів та печенігів, які майже ніяких пам'яток не залишили. На півночі мешканці місцеві балтійські й фінські племена, культура яких представлена переважно довгими курганами (Псковщина, Смоленщина, Чудське озеро), які, мабуть, належали кривичам. Племена в'ятичів поступово розселилися у басейнах Оки та Москви-ріки і, змішуючись з місцевими племенами (переважно меря), утворили російську народність, яка, однак, продовжувала називати себе Руссю.

Південні землі України (Причорномор'я, нижня течія Дніпра, Дністра, Південного Бугу (Богу) мали постійний зв'язок з Середземноморським культурним світом, що спонукало деяких дослідників назвати І-V ст. "добою римських впливів". Наявність тут римських монет свідчить швидше про торговельні зв'язки з Римом, аніж про романізацію населення. Велику наукову полеміку викликали пам'ятки Черняхівської культури, про етнічне походження яких сперечалися вчені усього світу. Багато вчених (П. Рейнеке, В. Д. Баран, Є. Л. Гороховський, Б. В. Магомедов та ін.) висловлювали думку про готське походження Черняхівської культури. Ця полеміка, безперечно, набула занадто ідеологічного спрямування, особливо в 40-50 рр. XX ст. Регіональні дослідження українськими вченими Черняхівської культури переконливо довели, що вона має різноманітні локальні особливості, притаманні слов'янським племенам уличів, тиверців, волинян, полян та іншим етнографічним групам півдня України.

Нестор-літописець докладно описує місця розселення слов'ян: "І жили в мирі поляни, і древляни, і сіверо, і радимичі, і в'ятичі, і хорвати. Дуліби жили по Бузі, де нині волиняни, а улутичі, тиверці сиділи по Бузі і по Дніпру і при сидять до Дунаю, і було без ліку їх, сиділи-бо по Бузі і по Дніпру аж до моря, і є города їхні і до сьогодні. Край той греки називають Велика Скіф".

Отже, в часи, коли писався літопис, була ще живою пам'ять про скіфських Предків слов'ян, хоча назва ця залишалася переважно у греків (пор. також у козацьких переказах - Скупа Вкраїнська).

У східних степах України з XI-XIII ст. жили половецькі племена. Деякі з них переходили на службу до Руських князів. Половці лишили в наших степах безліч своїх пам'яток - кам'яних "баб", які мають схожість зі скіфськими, та й стояли вони переважно на курганах скіфського часу.

Таким чином, в етногенезі українців брали участь ті племена, які протягом тривалого часу проживали на спадкоємних українських землях. Кінцевим результатом процесів етногенезу прийнято вважати виникнення народностей. В Європі цей процес закінчився у середні віки (за Михайлом Брайчевським), хоча нині існують нові концепції безперервного розвитку і постійної зміни кожного етносу (за Миколою Чмиховим).

Радянська історична наука нав'язувала ідеологічні стереотипи у вирішенні питань етногенезу, за якими єдиним правильним вважався погляд на походження "трьох братніх народів" від одного "спільного кореня", причому - не раніше XIV ст. Історики незалежної України вже позбулися імперських схем етногенезу трьох східнослов'янських народів. Етнічний розвиток Русі нині розглядають за схемою: початкова Русь VI-VII ст. - анти, Київська Русь IX-XIII ст., від якої в XI ст. відгалужується нова етнічна спільнота - білоруси, а далі, внаслідок колонізації Надволжанщини та слов'янізації фінно-угорських племен, у XII ст. створюється наймолодша гілка східних слов'ян - росіяни42. Нині не виникає жодного сумніву, що розглянуті вище слов'янські племена, а пізніше народ Київської Русі, були Предками українців: уже на самому початку нашої писаної історії бачимо виразні риси українського народу - звичаї, обряди, ремесла, одяг, архітектуру, мистецтво тощо. Мова давніх пам'яток, незважаючи на те, що вони написані старослов'янською, зберегла чимало лексичних українізмів, фонетичних та морфологічних рис, притаманних саме українській мовній традиції43.

Етнічне виділення українців із маси слов'янських народів відбувалося не внаслідок розпаду держави Київська Русь, а, навпаки, - шляхом консолідації проукраїнських племен в одній державі зі спільною мовою та етнографічними особливостями, які почали складатися близько VII ст., і в IX ст. уже мали виразні українські риси. Саме так етногенез слов'янських народів розглядається і в зарубіжній славістиці, переважна більшість вчених визначає спадкоємний зв'язок українців із людністю Київської Русі.

Оскільки одна й та ж людина може вважати себе і слов'янином, і українцем, і гуцулом, прийнято розрізняти такі поняття як супер етнос - група народів зі спільною самосвідомістю, спорідненими мовами та рисами культури (наприклад, слов'яни, угро-фіни); термін етнос функціонально відповідає поняттю народ (наприклад, українці, поляки, татари), а в межах кожного етносу можуть існувати субетноси - місцеві (регіональні, локальні) групи зі спільними етнографічними особливостями (наприклад, лемки, бойки, гуцули).

З давніх-давен наші Предки мали певні відмінності в побуті, звичаях, одязі, навіть у зовнішності так само, як і ми зараз маємо декілька регіональних особливостей культури. Це явище цілком закономірне для будь-якого народу, бо воно зумовлене як природно-географічними умовами, так і характером історичного розвитку. Нині, коли в Україні відбуваються активні процеси консолідації, українці відроджують свої загальнонаціональні цінності й намагаються зберегти та розвинути традиції своїх етнографічних районів.

Схожі статті




Українське народознавство - Лозко Г. С - СЛОВ'ЯНСЬКА ДОБА

Предыдущая | Следующая