Основи психології - Киричук О. В. - Рушійні сили життєвого шляху

"Тварина проводить своє життя, не знаючи власне про смерть; тому тваринний індивідуум безпосередньо користується нетлінністю своєї породи: він усвідомлює себе тільки безконечним. У людини разом із розумом неминуче виникла і жахлива впевненість у смерті" (А. Шопепгауер).

Немає й не може бути справжньої радості існування, безоглядної життєлюбності, жадоби самовияву поза напруженою, відчайдушно спрямованою до фіналу життєвою траєкторією. Безконечність руху життя, його безначальність і незавершуваність стає для кожної окремої людини фатальним переживанням необхідності встигнути звершити головні задуми, виконати життєве призначення.

Ставлення людини до світу і людства зумовлює її ставлення до життя і смерті, буття й небуття, минулого й майбутнього. Час із його плинністю й нерухомістю, автономністю від людини й існуванням усередині неї, в ядрі особистості, в епіцентрі долі закономірно приводить до смерті. У життя поступово приходять, а у смерть поступово відходять, як казав давньокитайський філософ Ян Чжу (IV ст. до н. е.).

Смерть міститься у самому житті, оскільки, згідно з думкою Гегеля, конечне суперечить собі всередині самого себе й унаслідок цього протиріччя знімає себе: "живе вмирає й вмирає саме тому, що воно як таке має у собі зародок смерті"; "живе як одиничне вмирає від звички до життя". Уявлення старих людей з плином часу повторюються, часткове зникає, а з ним згасає й інтерес, замінюючись задоволеністю звички. Така відсутність протилежностей, що досягається у процесі життя, стає, як зазначає Гегель, спокоєм смерті.

Можливість прожити повний цикл життя, який /Мечников називав ортобіозом, є водночас можливістю відчути природну потребу небуття. Лише передчасний кінець життя, пов'язаний з різними дисгармоніями будови й розвитку організму, з суперечностями суспільного життя, заважає здійсненню ортобіозу.

Звершений життєвий шлях має найважливіший результат - чітку систему цінностей, значущість яких не передбачає простої субординації. Не можна побудувати ряд від простих до складних життєвих цінностей, це скоріше пагони єдиного стовбура чи рукави єдиної річки життя. Справді, що вище: пізнання художнє чи філософське, наукове чи релігійне? Що є більш вагомим: любов чи свобода, творчість чи самопожертва?

Особистість завжди прагне виконати життєве призначення, дійти до закономірного кінця у кожній значущій діяльності. Звершеність, яка виконала свій "борг життя", є ви черпан істю, що не передбачає страху смерті.

Рушійні сили життєвого шляху.

Мотивами світорозуміння у зв'язку зі спрямованістю вчинків людини є центрація і децентрація.

Центрація у сприйманні, як її розуміє Ж Піаже, є перебільшене сприйняття окремих елементів образу, у той час як децентрація слугує об'єктивному відтворенню предмета. Брак центра ції, якщо припустити таке, є по суті відсутність індивідуалізації, неможливість конкретного осягнення світу окремою людиною. Це була б якась абсолютна, абстрактна точка зору, де б зникла будь-яка визначеність, індивідуальна форма, суб'єктність.

Протягом життя людина постійно моделює світ, у якому живе. Від дитинства до старості тягнеться послідовний шлях взаємопереходів центрації та децентрації. Якщо дитина будує свій світ, егоцентрично асимілюючи реальність у грі, уяві, фантазії, то зрілий вік зумовлюється передусім децентрацією, більш об'єктивним пізнанням довколишнього світу. Подолання суб'єктивності, егоцентризму веде до вищої форми суб'єктивності, до осягнення її як монади, мікрокосмосу.

Людина йде життєвим шляхом, оприлюднюючи, розгортаючи назовні власне "Я", під впливом якого зовнішня дійсність утрачає спокій, позбавляється байдужості, переструктуровуючись відповідно до значущих цінностей, провідних мотивів, палких бажань і притлумлених імпульсів. Життєвий світ, який вона будує, як проекція внутрішнього світу на зовнішній, об'єднує доглибне й позірне, незмінне й мінливе. Водночас це й зворотна проекція ззовні всередину - багаторазово відображена й у кожному відображенні змінювана реальність.

Децентрація надає можливість взаємодії, взаєморозуміння між людьми, координації точок зору. Життєвий світ має свій простір, що складається з відносин, котрі відображають моральні цінності, актуальні особистісні смисли. Мова суспільства пропонує людині системи понять, класифікацій тощо, але кожний індивід створює їх наново завдяки реципрокності, взаємності між людьми, що можуть розрізняти точки зору одне одного. Наодинці, не вступаючи у кооперацію, людина стає все менш психологічно гнучкою, різнобічною, і така внутрішня застиглість, неможливість прийняти своєрідність іншого є показником незрілості.

Найвища зрілість людини виявляється в її можливості природно, невимушено стати на позицію іншої людини, залишаючись самою собою, не зраджуючи себе, не пристосовуючись. Етапи життєвого шляху пов'язані з певною мірою залежності між центрацією і децентрацією, що забезпечують оптимальну дистанцію між зовнішнім і внутрішнім, своїм і чужим, "Я" та "іншими".

Схожі статті




Основи психології - Киричук О. В. - Рушійні сили життєвого шляху

Предыдущая | Следующая