Міжнародне право - Тимченко Л. Д. - 4.8. Принцип невтручання у внутрішні справи держав

У п. 5 ст. 2 Статуту ООН встановлено: "Всі Члени Організації Об'єднаних Націй надають їй всемірну допомогу в усіх діях, що здійснюються нею відповідно до цього Статуту, і утримуються від надання допомоги будь-якій державі, проти якої Організація Об'єднаних Націй застосовує дії превентивного або примусового характеру".

Дію цього принципу можна проілюструвати на прикладі агресії Іраку проти Кувейту в серпні 1990 р., коли Рада Безпеки ООН у зв'язку з грубим порушенням Іраком міжнародного права прийняла резолюцію № 661, якою накладала на нього економічні й фінансові санкції, з метою спонукати його уряд відновити міжнародний мир і безпеку. Пізніше була прийнята резолюція № 670, що посилювала санкції проти Іраку. Відповідно до цього принципу, всі держави були зобов'язані докладати всі зусилля для сприяння ООН у реалізації санкцій проти Іраку й утримуватися від надання допомоги цій державі, тим самим спонукаючи Ірак до дотримання норм міжнародного права. При цьому деякі держави, наприклад СРСР і Франція, що підтримували з Іраком активні торговельно-економічні відносини, були вимушені відмовитися від економічної вигоди заради забезпечення миру і безпеки - загальної цінності всього міжнародного співтовариства - шляхом підтримки ООН в її зусиллях з відновлення миру в районі Перської затоки і згортання своїх економічних і фінансових зв'язків з Іраком.

Суть принципу надання допомоги ООН у здійснюваних нею заходах полягає в консолідації міжнародного співтовариства в справі досягнення мети Організації Об'єднаних Націй і створення несприятливих умов для держави, проти якої застосовуються превентивні або примусові дії, унаслідок порушення нею міжнародного права.

4.7. Принцип співробітництва держав

Статут ООН закріплює юридичний обов'язок держав "здійснювати міжнародну співпрацю в розв'язанні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру" (п. З ст. 1). У сучасному міжнародному праві існує саме обов'язок держав співпрацювати одна з одною і з ООН. До 1945 р. співпраця між державами залежала від їх доброї волі, з ухваленням Статуту ООН до міжнародної практики увійшов принцип співробітництва держав. Обов'язок держав співпрацювати одна з одною і ООН має дві основні причини. По-перше, підтримувати мир і безпеку можна тільки за допомогою співпраці в різних сферах міжнародного життя; по-друге, сучасні проблеми настільки ускладнилися, що поодинці їх вирішити вже практично неможливо. Тому в Декларації про принципи міжнародного права 1970 р. зокрема зафіксовано: "Держави співпрацюють в економічній, соціальній і культурній галузях, а також у сфері науки і техніки та сприяють прогресу в світі у сфері культури й освіти. Держави повинні співпрацювати в справі сприяння економічному зростанню у всьому світі, особливо в країнах, що розвиваються". Без співробітництва у зазначених сферах навряд чи можна розраховувати на прогрес і скільки-небудь значущі досягнення. Об'єднавши зусилля, держави можуть з мінімальними витратами досягти вагомих результатів. Не випадково принцип співробітництва закріплений у статутних документах регіональних організацій, у багатьох міжнародних договорах, у резолюціях міжнародних організацій і в деклараціях держав.

4.8. Принцип невтручання у внутрішні справи держав

Принцип невтручання має безпосередній стосунок до принципу суверенної рівності держав. Зрозуміло, у процесі історичного розвитку людської цивілізації і міжнародного права ці принципи взаємодіяли та впливали один на одного.

До сучасного етапу розвитку міжнародних відносин застосування правила про невтручання однієї держави у внутрішні справи іншої мало обмежений характер, оскільки допускалися озброєні й інші форми втручання у сферу внутрішньої компетенції держави.

У п. 7 ст. 2 Статуту ООН закріплено сучасне значення принципу невтручання: "Цей Статут жодною мірою не дає Організації Об'єднаних Націй права на втручання в справи, що по суті входять у внутрішню компетенцію будь-якої держави, і не вимагає від членів Організації Об'єднаних Націй представляти такі справи на вирішення в порядку цього Статуту; проте цей принцип не зачіпає застосування примусових заходів на підставі Розділу VII".

Представники деяких міжнародно-правових шкіл вважають, що цим положенням встановлена заборона на втручання у внутрішні справи держав з боку ООН, але не інших держав. Проте цей підхід не поділяється більшістю юристів-міжнародників і членів міжнародного співтовариства, які тлумачать п. 7 ст. 2 Статуту ООН розширено, тобто відносять заборону на втручання у внутрішні справи держав до всіх суб'єктів міжнародного права. І це цілком логічно, оскільки ООН об'єднує переважну більшість держав світу (192 після приєднання Чорногорії1 в 2006 р.), що узяли на себе зобов'язання сумлінно виконувати статутні положення цієї організації. І якщо ООН не має права втручатися у внутрішні справи держав, то, природно, і держави - члени ООН не повинні цього робити.

Як же визначити, де починається сфера внутрішньої компетенції держави? Питання непросте, і в юридичній науці немає однозначної відповіді на нього. Проте зрозуміло, що ця проблема не є суто територіальною. Прийнято вважати, що там, де закінчується сфера міжнародного права, починається сфера внутрішньої компетенції держави.

Тепер необхідно з'ясувати, що слід розуміти під терміном "невтручання у справи, що входять по суті до внутрішньої компетенції будь-якої держави". Це означає, що міжнародне право у принципі не регулює внутрішньодержавні відносини. Тому держави і міжнародні організації не повинні втручатися у внутрішню компетенцію будь-якої держави. Водночас держави можуть добровільно через властивий їм суверенітет поширити міжнародно-правове регулювання на деякі свої внутрішні суспільні відносини (наприклад, на сферу прав людини, екологічної безпеки, космічної діяльності та ін.).

Схожі статті




Міжнародне право - Тимченко Л. Д. - 4.8. Принцип невтручання у внутрішні справи держав

Предыдущая | Следующая