Історія українського літературознавства - Наєнко М. К. - "Із секретів поетичної творчості" , "Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 року" та інші історико-літературні праці І. Франка

Процес оновлення літератури протягом названого періоду був неоднозначним і дуже суперечливим. Після модерністів рівня В. Стефаника і М. Коцюбинського у сферу творчості влилися автори, які запропонували ще більший розрив із традиціями "старого" реалізму: на думку цих авторів, що об'єдналися у "Молодій музі", настав час цілковитої кризи того реалізму, заснованого на матеріально-позитивістському грунті, а замінити його має рефлексивна творчість, яка йде з глибин людської підсвідомості і здатна прорватися до найсокровенніших таємниць краси, гармонії, істини буття тощо. У цьому річищі художніх шукань народилося так зване декадентство, а першоджерела його вбачали в тій же психологічній сфері людини, яка продукує не лише здорові, а й хворобливі, тобто декадентські, явища. І. Франко вбачав у цьому декадентизмі якусь психічну патологію і піддав критиці як маніфест групи "Молода муза", так і один із її збірників "Привезено зілля з трьох гір на весілля" (1907). Але як це не парадоксально, в декадентстві ще за десять літ до цього було звинувачено й самого І. Франка (за мотиви збірки "Зів'яле листя"), на що було дано віршовану відповідь: "Я декадент? Се новина для мене..." (детальніше - в наступному розділі). Слід наголосити, що і таке явище, як модерні літературні напрями рубежу XIX - XX ст., І. Франко трактував саме з позиції психологічної методології, основні положення якої він мав намір використати і при створенні найбільшої своєї історико-літера-турної праці - "Нарису українсько-руської літератури до 1890 року".

Готуючись до написання цієї праці, І. Франко опублікував спочатку вступну частину до неї з назвою "Теорія і розвій історії літератури" (1909). Це була, по суті, стисло викладена концепція вченого, яку він протиставляв почасти позитивістській, але в основі своїй безсистемній концепції О. Огоновського в його "Історії літератури руської". І. Франко наголошує, що в тлумаченні літератури буде керуватися двома принципами: історичним, оскільки історія літератури кожного народу є частиною історії духовності цього народу, і психологічним, оскільки естетична природа літератури найтісніше пов'язана з психікою людини. Крім того, історію літератури, на думку І. Франка, слід розглядати з точки зору національної специфіки її і як органічну частину світової літератури, що також продиктоване психологічними основами творчості: існує ж бо поняття психології людини, психології окремої нації, загальнолюдської психології та ін. Але це поняття, як і історичне (ідеологічне) прочитання літератури, стало здобутком науки лише в нові часи, в часи романтизму і пізніше, а до того часу історики літератури обмежувались лише бібліографічними реєстрами наявних творів письменства, життєписами авторів та студіюванням естетичних канонів (родів, видів, жанрів), які утвердилися в європейському літературознавстві ще за часів Арістотеля й Платона. І. Франко подає стислий аналіз шляхів світового літературознавства від найдавніших зразків його в реєстрах (таблицях) Каллімаха до візантійського "Тисячокнижжя" Фотія, епізодичних бібліографій з доби Середньовіччя, перших історій літератури Франції, Німеччини, Англії та інших країн. Нову, романтичну якість у творенні літературних історій І. Франко пов'язує з іменем Й. Гердера, котрий першим звернув увагу на природу і людське чуття як на джерело всякої поезії і дав поштовх до творення під цим кутом зору історій літератури в багатьох європейських країнах. Але певний час ця романтична школа трималася за арістотелівські естетичні канони, "поки нарешті нова фізіологічна психологія не розвіяла фікцій естетичного канона, відкриваючи для поетичної творчості нові, необмежені, свобідні простори".

Початок творення власне українських історій літератури І. Франко пов'язує з середньовічними бібліографіями, "оглавлєніями книг" тощо і з відкриттям у Львівському університеті кафедри української літератури, яку очолювали Я. Головацький, О. Огоновський та ін. Вони ж були, відповідно, й авторами "Трьох вступительних преподаваній" та "Історії літератури руської", що постали з лекційного матеріалу і мали вигляд швидше планів і підготовчих матеріалів, ніж концептуальної історії літератури. Пишучи розвідку "Теорія і розвій історії літератури", І. Франко вважав, що вона стане вступною частиною саме такої, концептуальної історії української літератури. Але, опублікувавши через рік (1910 р.) замість "Історії" тільки "Нарис", І. Франко, звичайно, виконав лише певну частину своїх задумів. У двох рецензіях на "Нарис", опублікованих у газеті "Рада" (Д. Дорошенко) та в ЛНВ (В. Дорошенко), робилось припущення, що розглянути грунтовно (в історичному і психологічному планах) здобутки історії української літератури завадила І. Франкові його недуга. Через те, мовляв, він і вдався скоріше до бібліографічного, ніж історико-психологічного методу, і сказав у "Нарисі" навіть менше про українську літературу, ніж у ранішій своїй статті в енциклопедії Брокгауза й Ефрона.

Похожие статьи




Історія українського літературознавства - Наєнко М. К. - "Із секретів поетичної творчості" , "Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 року" та інші історико-літературні праці І. Франка

Предыдущая | Следующая