Історія українського літературознавства - Наєнко М. К. - М. Максимович і його принципи наукового аналізу літературних творів

До кінця першої чверті XIX ст. символічний та порівняльний напрями в історичній школі стали відомими не лише західному, а й східноєвропейському літературознавству. В Україні одним із його фундаторів став М. Максимович. До міфічного періоду художньої творчості він, щоправда, не доходив, зосередившись переважно на народних піснях і думах та старокиївській професійній літературі, але в передмові до зібраних ним "Малороссийских песен" (1827) він говорить і про потребу вивчення міфів, і про відображений у них засобами мови дух народу. "Дуже значні і тому гідні уваги, - пише вчений, - були б пошуки слідів народної міфології, обрядів, пісень, прислів'їв та ін. Особливо мова вдосконалюється внаслідок досліджень залишків минулого, в яких вона ближча до свого кореня, отже - чистіша за складом і міцніша в силі"6. У цій же передмові до "Малороссийских песен" М. Максимович наголошував, що в українських піснях звучить душа українського народу і нерідко - його істинна історія. Серед пісень слов'янських племен українські пісні посідають одне з чільних місць за артистизмом, поривами пристрастей, природністю вислову.

З таким критерієм і з таким науково обгрунтованим поглядом підходив М. Максимович і до тлумачення "Слова про Ігорів похід", яке він здійснив уперше в університетських лекціях протягом 1835 р. На той час філологічна наука про "Слово" тільки зароджувалася. Адже існував лише єдиний список поеми, та й той дуже попсований. Художня ж сила його видавалася такою значущою, що одразу ж у певних колах дослідників зародився сумнів: чи це оригінальне явище XII ст., чи якийсь фальсифікат? М. Максимович стає на бік оригінальності твору, навівши уривки з "Апостола" та "Сказаній о побоїщі" (обидві пам'ятки належать до XIV ст.), в яких уже е відгук "Слова" і які своїм історичним духом дуже близькі до нього.

"Слово" як історична поема, доводить М. Максимович, не пропонує історичних подробиць у подіях, але воно сповнене історичної правди свого часу. З іншого боку, "Слово" тісно пов'язане з літературною традицією доби і водночас із народною поетичною творчістю. Це було відкриттям М. Максимовича, від якого пізніше відштовхувались у своїх дослідженнях фактично всі науковці, що займалися давньою українською літературою і зокрема "Словом про Ігорів похід".

Важливим у студіях М. Максимовича було з'ясування світоглядних основ автора "Слова" та поетичних реф-лексій твору. Проаналізовано сам дух поеми, дух любові автора взагалі і войовничий дух його любові до минувшини та скорботність з приводу чварної сучасності. На основі паралелей з народною поезією М. Максимович доводить наявність в Україні великої літературної традиції, а в процесі аналізу "Плачу Ярославни" розкриває зміст високої поезії у відтворенні жіночої любові, чистоти душевних станів людини загалом.

Справжній філологічний хист виявив М. Максимович у дослідженні мови "Слова", поетичних його засобів. Він розглянув, зокрема, метафоризм "Слова", епітети й порівняння, народнопоетичну символіку та інші засоби, які ще раз підтвердили народну основу поеми. А в такому художньому засобі, як повтори, вчений побачив цілком очевидну літературну стихію, тобто належність "Слова" до професійної літератури.

Аналізуючи поетичну форму "Слова", М. Максимович першим у слов'янській філології виявив зв'язок його з формою українських народних дум. Попередники М. Максимовича вважали, що "Слово" написане або прозою (Востоков), або навіть правильним гекзаметром (Лубенський). М. Максимович доводить, що в його формі спостерігаються різноманітні хвилі (Востоков називає їх періодами), з середини яких вириваються справжні вірші, які є і ритмізованими, і вільними, дуже схожими з віршами українськими, зразки яких найвиразніше подані в народних думах. Поетичний лад "Слова" М. Максимович небезпідставно називає стародавнім повістярським ладом, що передував такому самому ладові української та російської поезії і приховував у собі зародки і того, й іншого.

Традицію дослідження "Слова" в дусі історичної школи, яку започаткував М. Максимович, пізніше розвивали багато українських учених. Серед них, зокрема, Ю. Тиховський, у якого є грунтовна праця "Прозою чи віршем написане "Слово" (1893), В. Антонович і М. Драгоманов, які "Слову" відвели чимало місця в своїй праці "Історичні пісні малоросійського народу" (1874), а також Ф. Колесса з його працею "Про генезу українських дум" (1922). Слід зазначити, що з'ясування М. Максимовичем символіки "Слова" було, по суті, відлунням символічного напряму в історичній школі, який грунтувався на вивченні символіки міфа в зарубіжному літературознавстві і який розвивали пізніше М. Костомаров, О. Потебня та ін.

Серед інших проблем, які цікавили М. Максимовича як українського філолога і які так чи так мали дотичність до "Слова", слід відзначити його роботи про народні думи як історичне джерело. Він переконливо показав, що думи (як і "Слово") характерні лише своїми історичними мотивами, але ніяк їхній зміст не можна безпосередньо співвідносити з конкретними історичними подіями. Для вченого вони являли собою не історичний документ, а художній твір, і так їх тільки й треба сприймати. Ось чому, наприклад, Дунай чи Дон у думах - це ніяк не конкретні власні назви, а лише певні символи народної поетичної фантазії. Цим своїм твердженням М. Максимович полемізував з П. Кулішем, який у "Записках о Южной Руси" доводив протилежне.

Взяв участь М. Максимович і у відомій дискусії, що пов'язана з так званою теорією Погодіна-Соболевського. Стосувалася вона історичного походження української мови та літератури. Вчений довів і споконвічність українського фольклору (зокрема - пісень), і те, що українська мова й література з'явились не після XIV ст., а своїм корінням сягають у Київську Русь і давніший період вітчизняної історії. Про це свідчить, зокрема, і "Слово про Ігорів похід" з його багатьма суто українськими словами і зворотами та зв'язками з українським фольклором.

Ще одне, на чому слід наголосити, стосується системності наукової теорії М. Максимовича. Якщо він говорить про історію літератури, то наполягає на органічності розвитку її разом з мовою та фольклором. Показовий приклад тут - його стаття "О стихотворениях червонорусских" (1840), де поезію західноукраїнських авторів проаналізовано саме під таким кутом зору. З іншого боку, літературна історія бачиться йому в еволюційному поступі, у зв'язку з розвитком усього народного життя, як невід'ємна частка поліфонічного звучання духовності людини. Перші кроки до таких висновків М. Максимович зробив уже в університетських лекціях про "Слово про Ігорів похід".

Молодший сучасник М. Максимовича Осип Бодянський (1808-1877) пішов фактично шляхом свого попередника, коли вдався спочатку до збирання українських народних пісень, аналізу фольклорної спадщини інших слов'янських народів і т. д. Але на початку своєї діяльності він виступав і з критичними статтями, опублікувавши, зокрема, першу грунтовну рецензію на "Малороссийские повести" Г. Квітки-Основ'яненка. Головна художня сила цих творів, наголошував О. Бодянський, у народнопоетичних джерелах їхньої образності й мови як такої. Вони забезпечили оригінальність повістей письменника і відсутність будь-якої залежності їх від чужих впливів.

Власні спроби використання фольклорних джерел О. Бодянський продемонстрував у віршованих переказах трьох українських казок, які видав під назвою "Наські українські казки запорожця Іська Материнки" (1835). Стильова домінанта в цих переказах міцно пов'язана з народнопоетичною стихією, а водночас - із поширеним уже того часу бурлескним типом письма, який пізніше буде схарактеризований як котляревщина. Однак критична оцінка "Наських казок..." у періодиці була загалом схвальною. Пізніше, щоправда, І. Франко говорив про деяку "наївність" патріотичних мотивів у них, хоч основою їх була, звичайно, любов до рідного краю і народу.

Наукове осмислення специфіки фольклору слов'янських народів О. Бодянський здійснив у своїй магістерській дисертації (1837). Новизна міркувань у ній зводилася до осмислення органічних зв'язків професійної літератури з фольклором, які (зв'язки) вже завершували свій відхід від космополітичних наслідувань зразків давньої (античної) літератури чи зразків західноєвропейських літератур, котрі у XVII-XVIII ст. теж уже пройшли шлях національної самовизначеності і формування зв'язків з духовною ментальністю своїх народів. Теоретичні тонкощі в розумінні цих питань залишались, звичайно, не-осягнутими, оскільки рівень теоретичної думки на той час був недостатньо розвинутим не лише в українській, а й загалом у слов'янській філології. Важливим було, проте, означення східноукраїнського фольклору в системі народної творчості інших слов'янських народів, і цього в своїй дисертації О. Бодянський, звичайно, досяг.

Нуртування наукової думки такого плану спостерігалось у цей же час і на терені західноукраїнського літературознавства. Входячи до складу Австро-Угорщини, Польщі й Румунії, Західна Україна тоді мала начебто відносно більше соціальних свобод, ніж Східна. Принаймні з 1787 р. у Львівському університеті існував "Студіум "рутенум", тобто Інститут україністики, а в 1849 р. в цьому ж університеті засновано кафедру української мови й літератури. Однак залишалася нерозв'язаною проблема самостійності української мови, творення нею літератури та наукових досліджень. Перші ентузіасти й патріоти цієї справи доводили, що Західна Україна і за мовою, і за духовністю є органічною частиною всієї України, і тому їм однаково близька та зрозуміла творчість східноукраїнських письменників, а щодо фольклору, то він різниться хіба що мотивами та сюжетами, які інколи позначені регіональним колоритом. І. Могильницький, зокрема, в "Розправі про руську мову", писаній польською мовою (1829), з подивом запитував, чому українська (руська) мова та література, маючи тисячолітню історію (з часів Київської Русі), майже виходять з ужитку і стали такими занедбаними. Відповідь напрошувалася сама собою: причина в поневоленості народу. Але й за таких обставин ні мова, ні література українська не втратили свого обличчя, про що свідчать пам'ятки і давнього, і нового українського письменства.

Важливим етапом в утвердженні думки про самобутність української мови І літератури була подвижницька діяльність групи львівських семінаристів Маркіяна Шашкевича (1811-1843), Івана Вагилевича (1811- 1866), Якова Головацького (1814-1888), що ввійшла в історію української літератури як "Руська трійця", видавши у 1837 р. альманах "Русалка Дністрова". Вони вважали українців останніми в колі слов'янських народів, хто виходить на шлях самостійності й утвердження власної духовності. В альманасі, крім фольклорних матеріалів, зібраних його укладачами, містилися також їхні поетичні твори й статті-роздуми про долю української народної творчості та виражальні можливості української мови. Це були, по суті, перші літературознавчі спроби в Західній Україні, до яких належать, зокрема, "Передслів'є" і "Старина" М. Шашкевича, "Передговір к народним руським пісням" І. Вагилевича та пізніше написані І. Вагилевичем "Замітки о руській літературі" (1848), а також стаття Я. Головацького "Іван Котляревський" (1849). Належність цих праць до історичної школи літературознавства визначається і зверненням до "місцевої" мови, і з'ясуванням в аналізі зв'язків фольклору та професійної творчості з історією і буттям українського народу. "Нарід руський, - писав І. Вагилевич, - ...найширше задержав у своїх поведінках, піснях, обрядах, казках, прислів'ях усе, що йому передвіцькі діди спадком лишили... Пам'ятник тому великий стоїть досі і перестоїть нас і наших дітей у піснях обрядових".

У "Замітках о руській літературі" І. Вагилевич обмежився переважно бібліографічним переліком усіх авторів, що творили в Україні від часів "Повісті минулих літ" до ЗО-40-х років XIX ст., коли на українську літературну арену вийшли романтики. Елементи аналізу присутні тут лише на рівні констатації зв'язків літератури з дійсністю ("важное сочинєніе до історії унії", "взяв за задане представити в різних очерках многообразное житє миру" та ін.), але ця констатація витримана в хронологічній послідовності й з прагненням повноти літературного матеріалу.

Я. Головацький, після відкриття в 1849 р. у Львівському університеті кафедри україністики, запропонував слухачам "Три вступних виклади про руську словесність", у яких теж намагався якнайповніше оглянути всю українську літературу, але це було скоріше ознайомлення з іменами літераторів, ніж з їхніми творами. Певна ізольованість, відірваність мислення від європейських ідей у літературознавстві були тут цілком очевидними. Пізніше О. Маковей зазначить, що Я. Головацький у цих своїх викладах не був дуже прихильним і до народної мови, яку так обстоював у молоді роки разом з М. Шашкевичем та І. Вагилевичем. Ним керував уже не молодечий ентузіазм, а холодний "учений" розум, який волів, аби замість народної вживати старосвітську, як у самого Іларіона, мову.



Схожі статті




Історія українського літературознавства - Наєнко М. К. - М. Максимович і його принципи наукового аналізу літературних творів

Предыдущая | Следующая