Історія українського літературознавства - Наєнко М. К. - М. Костомаров про сучасний літературний процес. Стаття "Огляд творів, писаних малоруською мовою"

Інший етап вростання М. Костомарова в проблематику української художності пов'язаний з осмисленням професійної літератури українських авторів. 1843 р. він опублікував в альманасі "Молодик" "Огляд творів, писаних малоросійською мовою". Це був один із перших історико-літературних оглядів української літератури нового періоду.

У радянському літературознавстві цю працю М. Костомарова оцінювали переважно негативно, оскільки саму постать автора вважали "недостатньо революційною" і майже націоналістичною. У своїй монографії П. Федченко зазначає: "...На цій статті молодого М. Костомарова позначилися і його ідеалістично-романтичні захоплення, і вузьке розуміння проблем народності української літератури. Вже тут намітилися і ті тенденції, що вилилися згодом у систему буржуазно-ліберальних поглядів, які зближували Костомарова то з українськими буржуазними націоналістами, то з російськими слов'янофілами". Оскільки тут надто сумнівно поєднано ідеалізм, націоналізм і слов'янофільство, є потреба спинитись на "Огляді" М. Костомарова детальніше.

Спочатку про "звужене" розуміння М. Костомаровим народності: вона нібито пов'язується тільки з мовою народу. Насправді в М. Костомарова з цього приводу були значно ширші уявлення. "Енеїду" І. Котляревського, наприклад, він вважав справді народним твором через те, що: а) в ній відображена істинна картина українського життя; б) вона сповнена суто українського гумору; в) романтичною душею її є народна мова. Ці три ознаки остаточно заперечують твір І. Котляревського як пародію на поему Вергілія та утверджують його як справжнє явище духовності суто українського народу.

Повісті Г. Квітки-Основ'яненка є творами народними не лише завдяки українській мові. На цю висоту їх піднесли насамперед зв'язки з фольклором України, серцевиною якого було й залишається глибоке почуття. В народних піснях і казках це почуття було стихійним і "розірваним", а в повістях Г. Квітки-Основ'яненка воно набуло цілісності й організованості. "Письменник, - наголошує М. Костомаров, - сприймає передане йому народом і повертає йому у нього взяте повним і усвідомленим; неправильним уривчастим частинам надає цілісності, визбирує розсипані перлини і створює з них художні шедеври. Саме з такої точки зору ми повинні дивитися на Основ'яненка і його прекрасні повісті, де найбільше виявляється це суттєве життя Малоросії, все сповнене почуттів і подиху його цнотливого повітря".

Щодо народності поезії Т. Шевченка, яку М. Костомаров характеризував тоді лише на основі першого видання "Кобзаря" в 1840 р., то в ній теж народна стихія цілком підпорядкована цьому незвичайному таланту. "...Це весь народ, що говорить устами свого поета: душа його пройнялася співчуттям і тотожністю стану свого і загальнонародного почуття; разом з порухами серця, що належить поетові, органічно злилися порухи, що властиві кожному, хто буде здатний йому співчувати"18. Від Т. Шевченка, підкреслив М. Костомаров, за щасливих обставин можна буде чекати гідних його народу творів. Таке передбачення його збулося навіть за нещасних обставин, що випали на долю Шевченка, і виняткова заслуга М. Костомарова полягає якраз у тому, що він передбачив це першим в українському літературознавстві. Та й взагалі його "Огляд" був першим науковим узагальненням ідейно-естетичних принципів нової української літератури, яка в першій половині XIX ст. пов'язала свою долю з духовністю свого народу і цим самим влилася в сім'ю європейських літератур. Чи було щось ідеалістичне в такому трактуванні її, на чому наголошували радянські критики М. Костомарова? На це питання слід відповідати творчо, зважаючи і на звинувачення його в націоналізмі, який, поряд із ідеалізмом, був найбільшим "злочином" у радянському літературознавстві. Нація для М. Костомарова була тим ідеалом, до якого на рубежі XVIII-XIX ст. дійшли всі європейські народи, і невизнання цього факту може призвести хіба що до конфлікту з історією. А в художніх творах відтворюється не "натуральний" народ, а його ідеал, точніше - ідеал певної національної ментальності. У такому розумінні М. Костомаров був і націоналістом, і ідеалістом, і в цьому одна з найбільших заслуг його перед українським літературознавством. Теоретичний аспект своїх літературознавчих ідей, що знайшли свій вияв в "Огляді", він поглибить у "Слов'янській міфології", від яких залишався один крок М. Костомарова до основних ідей Кирило-Мефодіївського братства. Слід наголосити на тому, що вели до створення її і літературознавчі ідеї М. Костомарова.

Усвідомивши зв'язки літературної творчості слов'ян з фольклором і міфами, "братчики" знайшли багато спільного і в суспільній історії слов'янства і тому висунули ідею його (слов'янства) єдиного співжиття. Це була, звичайно, романтична мрія, в якій існуюча тоді влада побачила неабиякий єретизм, що заслуговує лише в'язниць і заслань. М. Костомаров відбував таке заслання з 1847 по 1856 p., що певною мірою негативно позначилося на долі його як ученого-літературознавця.

У рецензії на "Народні оповідання" Марка Вовчка (1859) він уже зайняв двояку позицію. З одного боку, твори письменниці здалися йому непідробно правдивими і "натуральними". Це - мова народу, наголошує рецензент, "підслухана" авторкою тоді, коли той говорив не з принуки, а невимушено. Водночас це голос на захист слабких і беззахисних носіїв правди, які несуть на собі тягар пригніченості. Далі, ніби спохопившись, М. Костомаров почав доводити, що твори Марка Вовчка все ж не є значним художнім узагальненням, а тільки окремими картинами, які не претендують на мистецтво. Картини ж, мовляв, творяться хіба що для розваги, а завдання письменника - відтворювати життя цілком, будити людей для творення добра, загоювати рани народні тощо. Саме цього, на думку М. Костомарова, якраз і бракувало оповіданням Марка Вовчка.

Це часткове зауваження щодо творів письменниці М. Костомаров невдовзі розвине у поглядах на всю українську літературу. У низці статей він висловлює песимістичні припущення щодо перспектив української мови загалом, а в статті "Малоросійська література" (1871) характеризує всю українську літературу як "етнографічний напрям" у літературі великоросійській і фактично переоцінює всі свої міркування, які висловив 1843 р. в "Огляді". І Котляревський, Квітка й інші автори України - це письменники, пише він, "мужицького кола" і за мовою, і за рівнем свого духовного розвитку. Про Т. Шевченка М. Костомаров намагався теж говорити як про "поета простого народу", котрий, наприклад, і в художніх засобах, і в "вихованні" поступається Міцкевичу чи Пушкіну. І все ж наукова щирість і сумлінність ученого не дали йому на цьому спинитись. Далі він сказав, що цей "недолік" Т. Шевченка компенсувався, зрештою, "силою його творчого генія". "...Життєвістю його ідей, масштабністю почуттів, природністю і простотою Шевченко значно підноситься над ними. Його значення в історії - не літератури, не суспільства, а всієї маси народу".

Така неоднозначна еволюція поглядів М. Костомарова певною мірою пов'язана, мабуть, з прийнятими в 60- 70-х роках XIX ст. указами про заборону української мови й літератури, яким відводилася суто побутова, "мужицька" роль, але відчувався тут і вплив реакційного слов'янофільства, яке всіляко роздмухувало тезу про всі слов'янські мови (крім російської) як мови "для домашнього вжитку". М. Костомаров на схилі літ теж ніби пристав до цієї тези, але залишився великим прихильником української народної творчості, написавши в останні роки життя фундаментальну працю "Історичне значення південноруської народнопісенної творчості". Вона почала друкуватися ще за життя вченого, в 1872 p., а повністю була опублікована через двадцять один рік після його смерті, в 1906 р. Це був своєрідний підсумок роздумів ученого, викладених у працях "Про історичне значення російської народної поезії" і "Слов'янська міфологія". У новому дослідженні М. Костомаров дав теоретичне обгрунтування природи фольклорного і міфічного символу й визначив місце української пісні саме з цього погляду, з погляду багатства поетичної символіки в ній. Дослідник пише, що з усіх слов'янських пісень українські пісні є чи не найбагатшими саме символікою, яку можна згрупувати за чотирма ознаками: символіка небесних тіл і явищ; символіка землі, місцевостей і води; символіка рослин; символіка тварин. Крім того, дуже багатою є символіка в українських історичних і родинно-побутових піснях, що свідчить про великий духовний світ українського народу, з яким у цьому розумінні не може зрівнятися жоден інший слов'янський народ.

Ці дослідження і висновки М. Костомарова стануть у майбутньому грунтом для розвитку історичної школи, але вже в такому відгалуженні її, як психологічний напрям. Найвиразніше він виявиться в дослідженнях О. Потебні та І. Франка.

Схожі статті




Історія українського літературознавства - Наєнко М. К. - М. Костомаров про сучасний літературний процес. Стаття "Огляд творів, писаних малоруською мовою"

Предыдущая | Следующая