Історія України - Литвин В. М. - Відновлення УСРР

Падіння радянської влади в Україні влітку 1919 р. було однією з найдошкульніших поразок більшовиків за роки громадянської війни. Вони вдруге втратили величезний регіон, без природних та людських ресурсів якого було важко розраховувати на тривалішу перспективу перебування біля влади. Після поразки армії А. Денікіна, коли знову з'явилася перспектива повороту в Україну, більшовицька верхівка прийшла до необхідності обговорити причини поразки в Україні та визначити план перспективних дій.

19 листопада 1919 р. Х. Раковський передав В. Леніну "Тези з українського питання". У цьому документі говорилося про необхідність відновлення УСРР з конституційним статусом незалежного державного утворення, але на засадах "воєнно-політичного союзу". 21 листопада політбюро ЦК схвалило їх і поклало в основу резолюції "Про Радянську владу на Україні". "Неухильно проводячи принцип самовизначення націй, - говорилося в резолюції, - ЦК вважає за необхідне ще раз підтвердити, що РКП стоїть на точці зору визнання самостійності України". Проте другий пункт резолюції все ставив на свої звичні місця: "Вважаючи безперечною для всякого комуніста і для всякого свідомого робітника необхідність якнайтіснішого союзу для всіх Радянських республік в їх боротьбі з грізними силами всесвітнього імперіалізму, РКП стоїть на тій позиції, що визначення форм цього союзу буде остаточно вирішене самими українськими робітниками і трудящими селянами". Третій пункт зберігав форму "воєнно-політичного союзу" республік: "А в даний час відносини між УСРР і РСФРР визначаються федеративним зв'язком".

І все ж, не відпускаючи України, більшовики визнали за краще для себе зробити певні поступки українцям у національному та земельному питаннях. Зокрема, визнавалося, що українська культура (мова, школа і т. ін.) протягом віків придушувалася царизмом, а "ЦК РКП ставить в обов'язок всім членам партії всіма засобами сприяти усуненню всіх перешкод до вільного розвитку української мови і культури". За поступками в національній сфері йшли поступки соціально-економічні. Вони не були аж надто промовистими, бо назагал більшовики ще не дозріли до необхідності відмовитись від курсу комуністичного будівництва. Але в його межах, зважаючи на те, що в Україні більшу частину населення складало селянство, резолюція ЦК РКП(б) ставила завданням радянської влади "завоювання до себе довір'я з боку не тільки селянської бідноти, але й широких верств середнього селянства". Передбачалось, що це буде досягнуто більш гнучкою та обережною продовольчою і земельною політикою.

Три складові частини нової земельної політики РКП(б) формулювалися таким чином: 1) повна ліквідація відновлюваного Денікіним поміщицького землеволодіння з передачею земель безземельним і малоземельним; 2) радянські господарства будувати тільки в строго необхідних розмірах, зважаючи на життєві інтереси навколишнього селянства; 3) у справі об'єднання селян у комуни, артілі і т. ін. строго проводити політику партії, яка не допускає в цьому відношенні ніякого примусу, полишаючи це виключно на вільне вирішення самих селян і суворо караючи за всякі спроби внести в цю справу начало примусу. Отже, радянський режим клявся не повторювати практики весни-літа 1919 р., принаймні не застосовувати до села політику відкритої війни.

Громадянська війна 1920 р. вже не мала таких гострих колізій, як попереднього 1919 р., проте вона продовжувалася протягом усього року і переважно на території України. Спочатку Червона армія довершувала розгром денікінців, але так і не спромоглася розбити їх цілком. Рештки Білої армії сховалися в Криму за Перекопським перешийком, де їх реорганізував новий головнокомандуючий - генерал П. Врангель. Коли у кінці квітня почалася радянсько-польська війна і відбулася передислокація червоних з'єднань на польський фронт, П. Врангель вивів війська з Криму і захопив Північну Таврію, оголосивши про зміну денікінського політичного курсу, відмову від ідеології "єдиної та неділимої" Росії, проведення аграрної реформи на користь селянства. За час літнього наступу Біла армія виросла вдвічі, на бік врангелівців перейшло кілька повстанських отаманів, а в тилу не спалахувало селянських повстань.

Таким чином, Червоній армії довелося вирішувати в Україні головні стратегічні завдання, пов'язані із завершенням громадянської війни, тут було зосереджено переважну частину кілька мільйонної військової маси. Відповідно на плечі українського селянства падав тягар утримання цієї армії. Які б обнадійливі обіцянки не давали більшовики наприкінці 1919 р., вони не лише зберегли політику "воєнного комунізму", але й почали провадити її ще більш жорстоко.

З початку 1920 р. Україною прокотилася чергова хвиля націоналізації. Держава взяла під свою опіку 11 тис. підприємств, хоч не могла забезпечити роботу і половини з них. На початку року була створена Українська трудова армія, в якій нараховувалося 30 тис. бійців. На її чолі стояла Рада, яка підлягала Раді праці та оборони РСФРР. Компетенція РНК УСРР була зведена до мінімуму. Так виглядала на практиці обіцяна самостійність УСРР.

12 жовтня 1920 р. В. Чубар як заступник глави уряду вніс на розгляд Раднаркому УСРР питання "Про табори примусових робіт". Тут не йшлося про контрреволюціонерів, ворогів народу, членів опозиційних партій, для них існували інші - концентраційні - табори. Ставилося завдання створення в кожному губернському центрі таборів для політично благонадійних людей, але - дезертирів трудового фронту. Рад нарком УСРР схвалив цю постанову і доручив створити мережу трудових таборів Центральному управлінню громадських робіт і повинностей НКВС. У складі цього управління з серпня 1920 р. вже працював відділ примусових робіт. Через два тижні були організовані перші табори.

Проблема продрозкладки в Україні виявилася особливо болючою. Щоб узяти хліб, треба було мати апарат. У лютому 1920 р. В Ленін порадив Д. Мануїльському спиратися під час збирання хліба на ради, утворені з бідноти та середи які в-незаможників, вдячних партії за надані їм майно і землю. Х. Раковський визнав за необхідне підправити цю пропозицію, тому що не бачив способів усунення з рад заможного селянства. Він вирішив створити паралельні радам комітети незаможних селян (КНС, комнезами) і наділити їх часткою повноважень, відібраних у рад. У квітні 1920 р. був опублікований декрет ВУЦВК про КНС. Вони одержували право здійснювати земельну реформу, визначати п рол розкладку, розподіляти серед бідноти частину зібраних продовольчих ресурсів. Завдяки комнезамам в Україні було зібрано у 1920 р. 71,5 млн пудів хліба.

В. Ленін вважав необхідним не тільки відбудову промисловості, яка занепадала з 1914р., але й створення її новітніх галузей, заснованих на використанні електрики. Генеральний план докорінної технічної реконструкції він вимагав створювати як план електрифікації господарства. За його дорученням була організована Державна комісія з питань електрифікації Росії (ГОЗЛРО), яка наприкінці 1920 р. представила VIII Всеросійському з'їзду рад свої пропозиції, розраховані на 10-20 років. Ресурси на капітальне будівництво, пов'язане з виконанням плану електрифікації, повинна була забезпечити продрозкладка.

КП(б)У оголосила війну "куркулеві". Цей термін не мав зрозумілого соціального визначення, під нього міг потрапити будь-який селянин, який виявляв незгоду з діями влади. IV конференція КП(б)У зробила "куркуля" винуватцем усіх нещасть, принесених громадянською війною. "Куркуль" став ідеальним приводом для розгортання "хрестових походів" проти українського села. Для їх проведення відмобілізовувалися продовольчі загони, продармійці та комнезами. Весна-осінь 1920 р. пройшли під гаслами кампанії "походу на куркуля".

Подібна політика підривала основи економіки, посилювала продовольчу катастрофу. Голод вже у 1920 р. дав відчути себе в Росії, в Україні його вибух прийшовся на 1921 - 1922 рр. Другим наслідком стало посилення селянського опору політиці та практиці влади. Вже в травні 1920 р. повстанський антикомуністичний рух набув загрозливого розмаху. Влітку 1920 р. в Україні діяло до 250 повстанських загонів. Серед них виділялась і способом дії, і масштабом повстанська армія батька Н. Махна. Влітку 1920 р. махновці зробили по Лівобережній Україні три рейди загальною довжиною 1400 верст. Махно користувався підтримкою селянства, а тому легко поповнював свої лави. У вересні 1920 р. махновська армія нараховувала до 20 тис. бійців. Це змусило червоне командування шукати шляхи до нового союзу з Махном, який був укладений восени для спільної боротьби з Врангелем.

Повстанський рух був іманентною частиною громадянської війни в Україні, він існував доти, доки більшовики не відмовилися від політики "воєнного комунізму", визиску села, спроб насильно змінити соціально-економічний уклад життя селянства. Сталося це в Україні лише восени 1921 р. після запровадження нової економічної політики, яка передбачала повернення до товарно-грошових відносин. Неп став компромісом між селянством і більшовицьким режимом. На ноті цього компромісу завершилася доба революції та громадянської війни.

Схожі статті




Історія України - Литвин В. М. - Відновлення УСРР

Предыдущая | Следующая