Історія України - Литвин В. М. - Падіння гетьманського режиму та відродження УНР

Початок листопада 1918 р. був рубіжною датою в історії Європи. З листопада в Німеччині спалахнула революція, яка призвела до відречення Вільгельма II від престолу. Одночасно поразкою країн Четверного союзу закінчилась Перша світова війна. Ці події не могли не вплинути на ситуацію в Україні.

Німецька військова присутність втрачала сенс, підштовхуваний кадетами та проросійськими селянами, 14 листопада П. Скоропадський відправив у відставку уряд Лизогуба-Дорошенка. Новий уряд очолив Сергій Гербель - міністр продовольства в кабінеті Ф. Лизогуба, один з авторів поданої гетьманові в жовтні "записки дев'яти", де обгрунтовувалась необхідність переорієнтації зовнішньої політики Української Держави на Антанту і встановлення федеративного зв'язку з майбутньою небільшови-цькою Росією. Д. Дорошенка на посаді міністра закордонних справ замінив Г. Афанасьєв. Того ж дня було оголошено грамоту гетьмана, яка засвідчувала цілковиту зміну його зовнішньої політики - встановлення тісних зв'язків з небільшовицькою Росією. Йшлося про конфедеративне об'єднання рівноправних держав (Дон, Кубань, Терек, Грузія та ін.) з досить широкими рамками суверенності.

В новому уряді вже не було місця для представників УНС. Щоправда, вони цього вже й не прагнули. На початку листопада В. Винниченко та М. Шаповал перейшли на нелегальне становище і займалися підготовкою повстання. У них же виникла ідея про утворення на час боротьби за владу, до скликання Установчих зборів, колегії з 3-5 осіб для керівництва повстанням. Колегія мала бути під егідою Українського національного союзу.

У ніч на 14 листопада в Києві відбулося засідання уповноважених представників від політичних партій і громадських організацій, що входили в УНС, на якому обрали колегію для керівництва повстанням - Директорію, у складі В. Винниченка (голова), С. Петлюри та Ф. Швеця (член УПСР, професор Київського українського університету). Ще двох членів Директорії обрали тимчасово - соціаліста-самостійника, адвоката П. Андрієвського і керівника профспілки залізничників, безпартійного А. Макаренка.

Від імені Директорії Винниченко звернувся з відозвою до народу, закликаючи "стати збройною дружною силою проти злочинців і ворогів народу, і тоді всі соціальні й політичні здобутки революційної демократії будуть повернені. А Українські установчі збори твердо і непохитно закріплять їх на вільній українській землі". Відозва з'явилася на стінах київських будинків одночасно з грамотою П. Скоропадського про федерацію з Росією - 15 листопада. Федеративна грамота П. Скоропадського викликала велике обурення серед військовослужбовців. Слідом за січовими стрільцями до повстання приєднались II Запорозький полк на чолі з П. Болбочаном у Харкові, Сірожупанна дивізія на Чернігівщині, Чорноморський козацький кіш та ін. частини регулярної армії гетьмана. Вірність йому зберігали тільки сердюки. Але 18 листопада під Мотовилівкою, за 30 км від Києва, січові стрільці розгромили полк сердюків й офіцерську дружину, впритул підійшли до столиці.

Десятки повстанських загонів, які перебували під впливом українських лівих есерів та Селянської спілки, теж оголосили про визнання Директорії. Повстанські загони, які перебували під впливом більшовиків, на деякий час визнали зверхність Директорії. Разом з українськими й більшовицькими повстанськими загонами проти гетьмана повернули зброю військові формування під контролем лівих російських есерів та анархістів. Не останню роль у повстанні відігравали загони, контрольовані "батьком" Н. Махном.

У ніч на 14 грудня робітничі й військові групи захопили стратегічно важливі райони Києва і до ранку роззброїли всі гетьманські військові формування. В середині дня в столицю увійшли січові стрільці та ін. військові формування Директорії. Гетьман, зрозумівши безвихідь власної ситуації, написав коротке відречення від влади.

14 грудня 1918 р. влада в Києві перейшла до Українського військового комітету, а від нього до новоствореної Ради комісарів. Вона мала завдання до приїзду Директорії взяти під свій контроль роботу міністерств, забезпечити життєдіяльність державного апарату. 18 грудня Київ урочисто зустрічав Директорію. Парад та святкове богослужіння знаменували відновлення Української Народної Республіки.

Утім, між першою та другою УНР існувала суттєва різниця. Першу уособлювала Центральна Рада, революційний український парламент, який складався з кількох сот делегатів, представників різноманітних (у т. ч. й неукраїнських) політичних партій. В грудні 1918 р. влада опинилася в руках Директорії. В момент створення Директорії вважалося, що вона є органом Українського національного союзу, призначеним лише для керівництва повстанням. Але в ході його Директорія фактично проголосила себе найвищим державним органом відновленої УНР.

У декларації Директорії від 26 грудня стверджувалося, що вона є тимчасовою верховною владою революційного часу, джерелом легітимності якої є трудящий народ. Також говорилося про скликання Конгресу трудового народу України, якому Директорія і мала передати верховну владу.

Того ж дня Директорія утворила Раду Народних Міністрів УНР. її головою став український соціал-демократ В. Чехівський, а міністерські портфелі були поділені між представниками партій, що входили до УНР. Серед членів уряду не було яскравих політичних постатей. Це не сприяло росту популярності уряду, до того ж його місце в системі державної влади було погано визначене. Уряд був жорстко прив'язаний до діяльності Директорії, забезпечував виконання її політичної стратегії та тактики. До того ж кожен із членів Директорії контролював діяльність кількох міністерств.

Соціальною опорою Директорії стали українська інтелігенція та селянство, які піднялися на боротьбу з гетьманським режимом. Інтелігенція була порівняно національно свідомою, але нечисельною, тоді як селянство складало переважну більшість населення, але мало недостатньо розвинену національну свідомість. Як і в 1917 р. головним революційним гаслом селянства була боротьба за землю.

Члени Директорії сподівалися, що після перемоги над гетьманом вони в змозі будуть контролювати ситуацію і вдруге розбудовувати Українську Народну Республіку. Насправді ж країну охопила революційна анархія. Майже не контрольована тепер політичними партіями соціальна стихія роз'їдала конструкції молодої національної державності, вносила в економічне й політичне життя безлад та руїну. В цій атмосфері анархії й сваволі, яку назвали отаманщиною, набули страхітливих масштабів єврейські погроми. Не зважаючи на неодноразове їх засудження керівниками Директорії та уряду УНР, погроми не вдавалось зупинити. Погроми були наслідком не лише загострення міжетнічних стосунків, а й відсутності дієвого місцевого державно-адміністративного апарату. Вони увійшли чорною сторінкою в історію революції.

Намагаючись зберегти єдність політичних сил, 26 грудня Директорія оприлюднила декларацію, в якій проголошувала, що політичну платформу влади в УНР бачить у запровадженні трудового принципу, який поєднає кращі сторони радянської та парламентської систем. Декларація оголошувала, що тільки працюючі класи - робітники та селяни - мають право на владу, тобто політичні права. Нетрудові класи позбавлялися права голосу "в порядкуванні державою". Одночасно Директорія визнавала себе противником крайніх форм класової боротьби.

Оголошуючи курс соціальних реформ, Директорія наголошувала, що "вважатиме своїм обов'язком погоджувати ці великі завдання з соціально-історичними і міжнародними умовами, в яких у даний момент перебуває Україна, а також з тими кращими формами соціальних реформ, яких досягатиме світова, особливо західноєвропейська трудова демократія".

Члени Директорії перебували під впливом зовнішньополітичних масштабних змін, які супроводжували завершення світової війни. До революції на теренах колишньої Російської імперії додалися революції в Німеччині та Австро-Угорщині. Для ліворадикально мислячих людей здавалось, що прийшов час всесвітньої революції. Для національно заангажованих сил це був момент творення національних держав. Для України першорядне значення мало проголошення на території Східної Галичини - Західноукраїнської Народної Республіки, а також відродження Речі Посполитої. Становлення цих держав швидко переросло в українсько-польську війну на заході, тоді як на сході визрівав черговий українсько-більшовицький збройний конфлікт. Це вносило в проблему формування стратегії державотворення додаткові складнощі. Постала дилема вибору: або шукати шляхи до союзу з Антантою, або порозуміння з більшовиками й чекати перемоги світової революції. Тим більше, що й Антанта й радянська Росія в цей момент не випускали Україну з поля зору, зробили її об'єктом своїх мілітарних планів.

Після того як армії Німеччини та Австро-Угорщини фактично перестали виконувати на сході роль стабілізуючого чинника, Англія і Франція вирішили направити на їх заміну власні обмежені військові контингенти. В ніч на 16 листопада 1918 р. флот Антанти в складі 10 лінкорів, 9 крейсерів і 12 міноносців увійшов у Чорне море. Три дивізії, розміщені на супутніх транспортах, повинні були захопити плацдарми в причорноморських портах. Слідом за ними через Румунію в Україну повинні були увійти частини Дунайської армії під командуванням французького генерала А. Вертело. Загальне командування військами союзників в Україні чисельністю до 12-15 дивізій теж покладалося на Бертело. 23 листопада ескадри Антанти з'явилися в Новоросійську, 24 - Севастополі, 26 - Одесі. Одеса стала базою сухопутних військ союзників, а Севастополь - військово-морською базою.

Переважали французькі війська, крім того, у складі союзницьких військ були також грецькі, англійські, румунські, сербські й польські підрозділи. З дозволу союзників А. Денікін сформував в Одесі білогвардійський гарнізон (у місті налічувалося до 10 тис. офіцерів старої армії).

Однак захопити Україну силами 15 дивізій не вдалося. З'явилася нікому не відома Директорія, яка з блискавичною швидкістю заповнила вакуум влади. Поки транспорти із союзницькими дивізіями добиралися морем до українських міст, останні потрапили під контроль петлюрівських військ. До кінця січня 1919 р. зона окупації розширилася на 100-150 км від портів.

12 грудня до Одеси підійшли війська Директорії. Білогвардійці відступили в порт, під захист гармат союзницьких кораблів. 17 грудня, коли прибула французька дивізія, її командир наказав денікінцям очистити місто від петлюрівців. Військові сутички між ними виявилися короткочасними. Стурбований становищем на північних кордонах УНР, С. Петлюра дав розпорядження своїм військам покинути місто.

Перебування військ Антанти в Україні тривало кілька місяців. Зіткнувшись із вибухом громадянської війни і зрозумівши неможливість протистояти їй обмеженим контингентом, в останній декаді березня 1919 р. Рада чотирьох - найвища інстанція Паризької мирної конференції - вирішила залишити Одесу.

Схожі статті




Історія України - Литвин В. М. - Падіння гетьманського режиму та відродження УНР

Предыдущая | Следующая