Історія України - Литвин В. М. - Гуманітарний зріз воєнної катастрофи

Після нападу Гітлера для керівництва евакуацією з України було утворено комісію на чолі із заступником голови РНК УРСР Д. Жилою. 27 червня ЦК ВКП(б) і РНК СРСР прийняли постанову "Про порядок вивозу та розміщення людських контингентів і цінного майна". Підприємства з людьми вивозилися в поволзькі міста, на Урал і за Урал, у Середню Азію. Найбільше людей було евакуйовано з великих міст, де концентрувалися підприємства оборонного значення: понад 2 млн осіб - з Москви і Ленінграда, 335 тис. - з Києва, майже півмільйона - з Донбасу. Всього з України було евакуйовано до 3,5 млн осіб.

З України вдалося вивезти устаткування 550 великих підприємств, у тому числі 190 підприємств союзного значення. Те, чого не можна було евакуювати, підлягало знищенню. Зокрема, було виведено з ладу генератори Дніпрогесу і підірвано греблю, затоплено всі кам'яновугільні шахти. Директива РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 29 червня 1941 р. вимагала при відступі застосовувати тактику "випаленої землі".

Радянський уряд заборонив самовільні переходи на інше місце роботи. Спеціальним указом Верховної Ради СРСР від 26 грудня 1941 р. за самовільне залишення підприємства встановлювався строк ув'язнення в концтаборі від 3 до 5 років. У той же час адміністрація підприємств широко користувалася наданим їй правом переводити працівників незалежно від їх бажання на інші робочі місця, якщо у цьому була виробнича необхідність. Відпустки і навіть вихідні дні були скасовані, робочий день подовжений, нерідко - до 12-14 годин.

Початок війни ознаменувався також ліквідацією десятків тисяч людей у місцях ув'язнення, наближених до лінії фронту. Ці люди були заарештовані органами державної безпеки з "профілактичною" метою. За своїм соціальним походженням і становищем, національністю, професією або політичною діяльністю до 1939-1940 рр. вони являли собою, як вважалося, приховану небезпеку для радянської влади. Згідно з директивою наркома державної безпеки СРСР В. Меркулова від 23 червня 1941 р. залишати в'язнів ворогу жодною мірою було не можна, їх треба було або розстріляти, або звільнити. Дилема розв'язувалася залежно від строку ув'язнення, який передбачався за статтею звинувачення. Для "політичних" законодавством передбачалися великі строки, для карних злочинців, особливо з пролетарського середовища, - малі.

На відміну від "катинської справи", масові вбивства "політичних" у прифронтовій смузі набули широкого розголосу. Займаючи міста, які здавала Червона армія, німці запрошували місцевих жителів упізнавати своїх рідних і близьких серед тисяч трупів, котрих залишали за собою чекісти після втечі. Жахливі сцени цих пошуків детально висвітлювалися в окупаційних газетах. Про злочини радянської влади розповідали німецькі листівки, які скидалися в радянський тил сотнями тисяч. Це не додавало бажання червоноармійцям відстоювати зі зброєю в руках таку владу.

В жахливій ситуації перших місяців війни з'явився надзвичайно жорстокий наказ № 270, підписаний 16 серпня не тільки Сталіним, а й членами Ставки Верховного головнокомандування Молотовим, Будьонним, Ворошиловим, Тимошенком, Шапошніковим і Жуковим. Катастрофічні поразки Червоної армії пояснювалися у ньому тільки одним: боягузтвом бійців і командирів, зловмисним дезертирством. Серед заходів, спрямованих на підвищення військової дисципліни в умовах воєнного часу, особливого значення набув наказ Сталіна за № 001919 від 12 вересня 1941 р. про створення у прифронтовому тилу загороджувальних загонів. При кожній стрілецькій дивізії вимагалося створювати загороджувальний батальйон, призначений для "встановлення твердої дисципліни та припинення втечі охоплених панікою військ".

Через десять днів після початку Сталінградської битви Сталін підписав наказ за № 227 від 28 липня 1942 р. (відомий під назвою "Ані кроку назад!"). Його основні положення повторювали і розвивали положення наказу № 270 від 16 серпня 1941 р. Пріоритет у налагодженні військової дисципліни й тут надавався суто репресивним заходам. Так, проголошувалося право командирів розстрілювати підлеглих у позасудовому порядку на місці, застосовувати для покарання штрафні батальйони і роти, притягати до карної відповідальності з наступним засланням близьких родичів винуватців.

Разом з тим, на фронті, за офіційними даними, за роки війни зникли безвісти або потрапили в полон 3,4 млн бійців і командирів Червоної армії, з полону повернулися 1,6 млн і не повернулися 1,8 млн червоноармійців. Кількість втрат серед військовополонених в Україні становила 1 366 588 осіб.

Схожі статті




Історія України - Литвин В. М. - Гуманітарний зріз воєнної катастрофи

Предыдущая | Следующая