Історія України - Литвин В. М. - Політичне життя після прийняття Конституції 1996 р

Як показали наступні події, Основний Закон не зміг повністю врегулювати відносини між гілками влади. Конституція України містила багато компромісних формулювань, внаслідок чого в ній виявилися і лакуни, і логічні неузгодженості. Це ускладнювало користування Основним Законом або допускало різні його тлумачення. Протистояння між президентом і Верховною Радою, де вплив лівих партій був надто сильний, тривало далі.

Напередодні виборів 1998 р. кількість політичних партій сягнула за півсотню. Центральна виборча комісія допустила до участі у виборах 30 політичних партій і партійних блоків. Передбачалося, що половина з 450 депутатів буде обрана в єдиному загальнодержавному багатомандатному окрузі за партійними списками, а друга половина - в мажоритарних округах, де кандидати змагатимуться за депутатське місце особисто. Запровадження змішаної пропорційно-мажоритарної системи мало прискорити політичне структурування парламенту.

У багатомандатному загальнодержавному окрузі всі депутатські місця розподілилися між партіями і блоками, які подолали 4-відсотковий бар'єр: п'ятьма центристськими і тільки трьома лівими. Однак у міжпартійному змаганні найбільше голосів дістали якраз ліві. Тому голоси виборців, які висловилися на користь центристських і правих партій, що зазнали поразки, в основному перейшли до лівих. У цьому виявилась істотна недосконалість обраної виборчої системи. Ліві партії одержали в багатомандатному окрузі 127 місць, а центристи і праві - тільки 98. Здавалося, що перемога лівих була беззастережною. Проте у мажоритарних округах виборці віддавали перевагу здебільшого не представникам від партій, а безпартійним. З урахуванням результатів виборів по одномандатних округах комуністи мали у Верховній Раді 123 мандати, НРУ - 46, блок СПУ - СелПУ - 35, Партія зелених - 19, НДП - 31, "Громада" - 24, ПСПУ -17, СДПУ(о) - 17. Безпартійні депутати уже в парламенті приєднувалися, якщо вважали це потрібним, до тієї або іншої фракції. Бажаючих приєднатися до лівих фракцій виявилося відносно небагато. Тому ліві не здобули більшості у Верховній Раді.

Розстановка політичних сил у Верховній Раді визначалася не тільки поділом на лівих, центристів, правих і безпартійних. Прогресивні соціалісти Н. Вітренко були непримиренно вороже налаштовані до СПУ, з рядів якої вийшли самі. Проурядова фракція народних демократів, яка після приєднання до неї багатьох депутаті в-мажор и гарників опинилася на другому місці після комуністів, не бажала мати нічого спільного з ан шпрезидентською "Громадою" ІІ. Лазарснка.

Після виснажливого виборчого марафону Верховну Раду очолив один з керівників СелПУ О. Ткаченко. Першим заступником голови став А. Мартинюк - від Компартії України, заступником - представник об'єднаних соціал-демократів В. Медведчук.

Через кризовий стан економіки і соціальної сфери президентські вибори 1999 р. набули характеру референдуму: чи продовжити курс реформ, започаткований у 1994 р. чинним президентом, чи відмовитися від цього. Ліві партії виглядали переконливо в критиці поточної політики, але не могли запропонувати альтернативу. Заклики повернутися в минуле могли привабити тільки людей старшого віку.

На президентських виборах ЗІ жовтня 1999 р. найбільше голосів набрав діючий президент - 9599 тис. виборців. На друге місце вийшов П. Симоненко, якого підтримали 5849 тис. осіб. З великим відривом від лідерів на третьому місці опинився О. Мороз - 2970 тис. виборців. Майже стільки ж голосів дісталося Н. Вітренко - 2887 тис. Є. Марчук змушений був задовольнитися голосами 2138 тис. виборців. Хоч Л. Кучма мав відносний успіх, голосування дало сукупну перевагу представникам лівої опозиції. Напередодні другого туру країна знову постала перед доленосним вибором - або підтримати курс ринкових реформ, або зробити спробу повернутися назад, у комуністичне минуле. Ліві, які програли перший тур, закликали громадян віддати голоси за П. Симоненка. Лідери правих і центристів висловилися за підтримку чинного президента. Є. Марчук, який до першого туру зробив спробу порозумітися з О. Морозом і О. Ткачем ком, у новій ситуації підтримав Л. Кучму. Під час другого туру виборів 14 листопада 1999 р., участь в якому взяло 74,9 % виборців (у першому лише 70,2 %), перемогу здобув Л. Кучма. На його підтримку висловилися 56,2 % виборців.

Після перемоги Л. Кучми на президентських виборах почала змінюватися й розстановка політичних сил у парламенті. Завданням другої каденції президента стало формування у парламенті такого співвідношення сил, яке б могло забезпечити здійснення реформ і перетворити Україну на країну ринкової економіки.

Після виборів за поданням президента Верховна Рада затвердила кандидатуру голови Національного банку України Віктора Ющенка на посаді прем'єр-міністра. 24 грудня 1999 р. керівники 11 фракцій парафували угоду про утворення парламентської більшості і висловилися за переобрання спікера та його першого заступника. Депутати від більшості заявили, що підтримують курс реформ і мають намір взаємодіяти з урядом В. Ющенка. Але для зміни керівництва був потрібний кворум у дві третини складу Верховної Ради. Такої кількості депутатів парламентська більшість не мала, що давало можливість лівій меншості щоразу блокувати розгляд питання про переобрання керівників парламенту, не реєструючи своєї присутності в залі. За обставин, що склалися, депутати від 11 фракцій покинули будинок Верховної Ради і зібралися у приміщенні Українського дому. 21 січня 2000 р. парламентська більшість проголосувала за відставку спікера та його першого заступника. Згодом ухвалила заздалегідь узгоджене рішення про переобрання керівництва парламенту. Спікером став член Народно-демократичної партії І. Плющ (НДП), першим віце-спікером - В. Медведчук (об'єднані соціал-демократи), віце-спікером - С. Гавриш ("Відродження регіонів"). Під перерозподіл потрапило й керівництво восьми комітетів.

Засідання парламенту 1 лютого 2000 р. ознаменувалося прийнятим на пропозицію В. Лавриновича законом про новий порядок обчислення скликань Верховної Ради. Обчислення тепер починалося зі складу Верховної Ради, сформованого на вільних виборах 1990 р. Обрані тоді депутати ухвалили Декларацію про державний суверенітет і Акт проголошення незалежності України. Отже, Верховна Рада на дев'ятому році існування незалежної держави відмовилася нарешті від обчислення скликань, базованих на Конституції УРСР 1937 р. Одночасно були внесені поправки до Кодексу законів про працю. Скасовувалися неробочі дні 7 і 8 листопада "на честь свята Великої Жовтневої соціалістичної революції".

Одразу після переобрання Л. Кучма видав указ про проведення 16 квітня 2000 р. референдуму. На всенародне затвердження виносилися питання, які повинні були, на думку Президента України, забезпечити постійний зв'язок між урядом і парламентом. Цих питань було шість: недовіра Верховній Раді третього скликання; право розпуску Верховної Ради президентом, якщо вона протягом місяця не утворить парламентської більшості або впродовж трьох місяців не зможе затвердити поданий урядом бюджет; скасування депутатської недоторканності; зменшення кількості народних депутатів з 450 до 300; заснування верхньої палати парламенту як представника інтересів регіонів; прийняття нової конституції на референдумі.

Прийнятий у липні 1991 р. закон про Всеукраїнський референдум відіграв доленосну роль у державотворчому процесі: на його засадах було організоване 1 грудня 1991 р. виявлення волі українського народу у питанні про незалежність країни. Однак цей закон мав деякі розбіжності з Конституцією 1996 р., і питання про референдум 16 квітня 2000 р. треба було винести на розгляд Конституційного Суду. Суд скасував два з шести питань, які викликали найбільше обурення серед багатьох народних депутатів і в суспільстві: про недовіру парламенту і про прийняття нової конституції на референдумі. Ще більше значення мало рішення Суду про невизнання прямої дії референдуму. Імплементація його наслідків покладалася на Верховну Раду.

Це наперед зумовлювало нереальність втілення в життя наслідків референдуму, які підпорядковували парламент президентській владі. Навіть у випадку одностайного схвалення виборцями всіх винесених на нього питань не варто було чекати їх імплементації у відповідних законах, які мали прийматися парламентом конституційною більшістю голосів.

Під час референдуму було допущено дострокове голосування, що уможливлювало фальсифікацію результатів. Таким чином проголосувало більше половини громадян, що дало підстави опозиції не повірити дивовижно одностайним позитивним відповідям на поставлені запитання (від 82 до 90 %). Тому сформована в грудні 1999 р. парламентська більшість виявилася недостатньою, щоб забезпечити імплементацію наслідків референдуму. У парламенті оформилася ідеологічно різнорідна опозиція президентській владі, яка складалася з партій колишнього Народного руху на чолі з Г. Удовенком і Ю. Костенком, "Батьківщини" Ю. Тимошенко і соціалістів О. Мороза.

Події у парламенті і поза його стінами спричинили до активізації дій опозиції. Взимку 2000-2001 рр. у Києві відбулися демонстрації під гаслом "Україна без Кучми!" Кульмінацією протистояння влади і опозиції став багатотисячний мітинг біля пам'ятника Т. Шевченку 9 березня 2001 р.

26 квітня Верховна Рада висловила недовіру голосами комуністів і пропрезидентських партій популярному в народі прем'єр-міністру В. Ющенку. Внаслідок цього В. Ющенко став лідером опозиції.

Політична боротьба 90-х рр. відбувалася під знаком протистояння "партії влади", яка виникла в основному на базі колишньої компартійно-радянської номенклатури (з невеликими вкрапленнями національно-патріотичних сил, що перебували тоді на стадії формоутворення), і лівих сил, представлених комуністами й соціалістами. Ліві сили використовували невдоволення народу труднощами трансформаційного періоду для нарощування свого представництва у Верховній Раді, але не могли запропонувати суспільству позитивну програму дій.

На початку нового століття економічна ситуація значною мірою стабілізувалася, що істотно обмежило вплив лівих сил на суспільство. Проте ця тенденція аніскільки не позначилася на характері політичної боротьби. Гостроти ситуації додало розщеплення "партії влади", що виявилося закономірним показником успіхів у процесі самоорганізації суспільства.

Зміни у політичному протистоянні не мали ні інституалізованої, ні персоналізованої чіткості. "Броунівський рух" серед політиків не піддавався ані осмисленню, ані прогнозуванню. Як правило, той або інший політик міг входити у найближче оточення Президента України, але, посварившися з ним, переходив на бік його противників. Так трапилося, зокрема, з В. Ющенком.

Особливістю України стала диференціація лівих сил на комуністів і соціалістів ще на першому етапі трансформаційного періоду. Попервах це не впливало вирішальною мірою на поточну ситуацію: послідовники О. Мороза і П. Симоненка трималися здебільшого разом. Однак на початку XXI ст. конфігурація політичних сил істотно ускладнилася. Напередодні парламентських виборів 2002 р. і президентських виборів 2004 р. "партія влади" перестала існувати як цілісний політичний організм. Соціалісти і комуністи опинилися у відкритому протистоянні між собою, приєднавшись де-юре або де-факто до протиборствуючих таборів.

Схожі статті




Історія України - Литвин В. М. - Політичне життя після прийняття Конституції 1996 р

Предыдущая | Следующая