Історія України - Литвин В. М. - Війна більшовицької Росії за Україну взимку 1917-1918 рр

Ще гостріше нападала на III Універсал про більшовицька "Пролетарская мысль", орган Київської ради робітничих депутатів. Щоправда, на перших порах у більшовиків не було достатніх сил, щоб вступити у відкриту боротьбу з УЦР. 16 листопада на об'єднаному засіданні виконкому рад робітничих і солдатських депутатів Києва Г. Пятаков виступив із заявою, в якій визнавалося, що крайовою владою в Україні є Центральна Рада, але фракція більшовиків вимагала її реорганізації на Всеукраїнському з'їзді рад робітничих і солдатських депутатів, на місцях влада повинна була зосередитись в руках рад. Ця заява викликала заперечення Центральної Ради та української революційної демократії, які вже фактично приступили до реалізації ідеї Всеукраїнських Установчих зборів, перед якими УЦР і повинна була скласти свої повноваження. УЦР оперативно розробила виборчий закон, який був ухвалений 29 листопада, а відкриття Установчих зборів призначила на 9 січня 1918 р.

Хоча більшовизація рад робітничих і солдатських депутатів в Україні восени 1917 р. була незаперечним фактом, однак вона не набула такого масштабу, як у Центральній Росії. Меншовики, есери, українські політичні партії досить упевнено протистояли більшовикам у радах, і ця обставина позначилась на ставленні останніх до УЦР. Скажімо, у Харкові в перші дні після більшовицького перевороту рада робітничих і солдатських депутатів висловилась за створення однорідного соціалістичного уряду, а згодом підтримала III Універсал. 27 листопада у Миколаєві на пленумі ради робітничих та солдатських депутатів було оголошено про спільність позиції з Центральною Радою, вирішено увійти з нею у ділові стосунки та визнати вищою крайовою владою. Житомирська, Полтавська та Катеринославська ради зайняли цілком лояльну до УЦР позицію.

Зрозуміло, що сили місцевих більшовицьких організацій були явно недостатніми, щоб їх ресурсами можна було захопити владу. Потрібна була потужна допомога петроградського центру, яка могла змінити ситуацію, але центр у листопаді всі свої засоби кинув на оволодіння армією, яка на-загал насторожено поставилася до петроградського перевороту.

Більшовицький план оволодіння армією полягав у компрометації та провокації Ставки закликами до негайного припинення війни. Ленін звільнив головнокомандуючого генерала Духоніна з посади і демагогічно запропонував полковим і дивізійним комітетам власноручно вести переговори з ворогом. Це поклало початок т. зв. братанню в окопах. На початку грудня контроль над Ставкою Перейшов до більшовика М. Криленка. Декрет про мир і та форма, в якій він здійснювався, були добре продуманими засобами боротьби за владу, хоча коштували Росії остаточної втрати армії, рештки якої перетворилися в страшну деструктивну силу.

В такій ситуації Центральна Рада добре розуміла необхідність завершення війни, але намагалася діяти правовим, цивілізованим способом, прагнула координованих дій із військовим командуванням. Ще напередодні проголошення III Універсалу командування Південно-Західного фронту визнало УЦР та Генеральний секретаріат вищою владою України. 25 листопада представники Генерального секретаріату підписали зі Ставкою верховного головнокомандуючого угоду про передислокацію українізованих частин з усіх інших фронтів на Південно-Західний та Румунський, з яких був створений один Український фронт.

У ніч на 13 грудня військові органи УНР ліквідували загрозу перевороту в Києві, який готував більшовицький ВРК. Сформована В. Павленком 1-ша сердюцька дивізія роззброїла більшовицькі частини київського гарнізону і вислала їх за межі УНР. На кілька днів раніше було упереджено загрозу з боку 2-го гвардійського корпусу на чолі з Є. Бош.

Напередодні відкриття ініційованого більшовиками Всеукраїнського з'їзду рад Радою народних комісарів був оприлюднений ультиматум до Української Центральної Ради, що був побудований на цілому ряді звинувачень та інсинуацій у двозначності та буржуазності політики УЦР. РНК вимагав припинити таку політику, а крім того, взяти участь у боротьбі "з контрреволюційним кадетсько-каледінським повстанням", а в разі невиконання цих умов протягом двох діб оголошував Центральну Раду в стані відкритої війни з радянською владою. Таємне рішення про військові дії проти УНР петроградський уряд ухвалив кількома днями раніше.

Мала рада у відповідь на ультиматум вирішила припинити транспортування продовольчих вантажів на північ і негайно організувати власну грошову систему. В грудні до обігу надійшли кредитні білети українських грошей вартістю в 100 крб.

Обговорення ультиматуму додало емоцій та пристрастей роботі Всеукраїнського з'їзду рад, який відкрився у Києві 17 грудня 1917 р. В його роботі взяли участь понад дві тисячі депутатів, при цьому більшовики виявилися в абсолютній меншості. Читання ультиматуму одразу ж наелектризувало зал і налаштувало його проти більшовиків. їх представник В. Шахрай змушений був заявити, що ультиматум є непорозумінням, яке треба ліквідувати без кровопролиття. Після бурхливих дводенних обговорень з'їзд ухвалив резолюцію, запропоновану фракцією українських есерів. Резолюція визнала ультиматум РНК "замахом проти Української Народної Республіки", а також наголосила, що дії більшовицького уряду "загрожують до решти розірвати федеративні зв'язки, до яких прямує українська демократія".

Більшовики зрозуміли, що їх план у Києві зазнав повної поразки, але це не змусило їх капітулювати. 124 більшовицьких делегати демонстративно залишили з'їзд і виїхали до Харкова, де під захистом радянських військ був інсценізований альтернативний з'їзд рад. Т. зв. Харківський з'їзд рад виявився нечисленним і непредставницьким, його 200 делегатів репрезентували лише 89 рад і військово-революційних комітетів (з наявних понад 300 рад) переважно східних регіонів України. З'їзд вітав більшовицький переворот у Петрограді, політику РНК, проголосив установлення радянської влади в УНР і навіть обрав Центральний виконавчий комітет рад України, а той створив Народний секретаріат - альтернативний Генеральному секретаріатові радянський уряд України.

В. Ленін надіслав від РНК у Харків вітальну телеграму. Не лише ця телеграма, а й усі інші маніпуляції зі з'їздом видавали руку Петрограда, яка виписала сценарій захоплення України. Чи не вперше тут більшовики вдалися до прийому формування псевдоуряду. Уряд був настільки маріонетковим, що, за спогадами В. Затонського, "народні секретарі називали себе урядом, та самі до того ставилися трохи гумористично. Та й насправді: який же з нас був уряд без армії, фактично без території...". Але армія швидко знайшлася. За наказами В. Леніна її привів В. Антонов-Овсієнко з Росії для перетворення світової війни у громадянську. Згідно з ленінським ультиматумом, з 6 грудня радянська Росія і УНР були в стані війни.

Проте одразу форсувати збройні дії більшовики не наважилися. Громадська думка в Росії виявилася до них не готова, а напередодні скликання Всеросійських Установчих зборів нехтувати нею більшовики не наважувалися. Більшовики докладали чимало зусиль для зосередження в Харкові ударної групи військ, які з кінця грудня почали просуватися в бік західного Донбасу, 26 грудня захопили ст. Лозову, 31 грудня - Павлоград, З січня - Синельникове. Одночасно РНК оголосив про згоду відкрити ділові переговори з Центральною Радою.

6 січня 1918 р. В. Винниченко від імені Генерального секретаріату відправив до Петрограда умови, за яких українська сторона погоджувалась на переговори. Головними з них були: припинення військових дій та виведення радянських російських військ з території УНР, а також офіційне визнання УНР. Більшовики назвали відповідь Винниченка невизначеною і всю відповідальність за продовження громадянської війни поклали на Центральну Раду. 7 січня 1918 р. В. Антонов-Овсієнко від імені маріонеткового Народного секретаріату віддав наказ про початок наступу на Київ. За безпосередніми рішеннями ЦК РСДРП (б) і Раднаркому до кінця січня в Україну було надіслано з Росії 32 тис. робітників-червоногвардійців, солдатів і матросів. У наступ пішли війська, дислоковані в Росії, на Харківщині й Катеринославщині. Серед них були червоногвардійці з Москви, Петрограда, Брянська, Курська, Харкова, Катеринослава, Донбасу, а також балтійські і чорноморські матроси, солдати Західного фронту.

Командуючим угрупованнями, що рвалися до української столиці з трьох різних сторін, В. Антонов-Овсієнко призначив лівого есера, підполковника царської армії М. Муравйова. На момент захоплення Полтави він заявив, що швидше зруйнує до останнього будинку все місто, ніж відступить. Коли представники Полтавської ради робітничих та солдатських депутатів попросили Муравйова зі своїм військом залишити місто, він цинічно заявив, що прийшов сюди відновити радянську владу і не рушить далі, аж поки в Полтаві не визнають істинно народну Харківську раду. Наступні дії Муравйова були безпрецедентно кривавими.

28 грудня Генеральний секретаріат утворив Особливий комітет оборони України (М. Порш, С. Петлюра, В. Єщенко). Через три дні він призначив полковника Ю. Капкана командуючим військами для боротьби з більшовиками. Генеральний секретаріат схвалив постанову про створення армії УНР на засадах добровільності та оплати.

Тактичні особливості цієї війни полягали в тому, що вона практично не мала фронтів і велася ешелонним методом. Радянські війська просувалися залізницями. Тому багато важила оборона залізничних вузлів і станцій. Противник мав величезну чисельну перевагу, але вдала оборона допомагала уповільнювати його просування. Втім виявилося, що у найвідповідальніший момент у Центральної Ради не вистачило сил, щоб відбити агресію з півночі. Розрахунок на мільйони бійців в українізованих частинах старої армії не виправдався. До того ж війна пройшла повз українське село. Захоплене поділом поміщицької землі, селянство, яке в більшості своїй підтримувало Центральну Раду, практично не помітило її.

Найяскравіший епізод війни мав місце на станції Крути, поблизу Бахмача, де український гарнізон у складі чотирьох сотень юнкерської школи ім. Б. Хмельницького, перша сотня новоствореного Студентського куреня та добровольці Вільного козацтва 29 січня понад п'ять годин вели нерівний бій з шеститисячним радянським угрупованням, що рвалось до Києва. Коли до радянських військ підійшло підкріплення з бронепоїздом, українське командування віддало наказ відступити. Відступаючи в сутінках, студентська рота втратила орієнтир і вийшла на станцію Крути, вже зайняту червоногвардійцями. Розлючені втратами радянські командири наказали розстріляти 27 полонених студентів і гімназистів.

Зазвичай, захоплення українських міст здійснювалося за одним сценарієм: місцеві більшовики при наближенні радянських військ організовували повстання. Так радянська влада перемогла у Єлисаветграді, Катеринославі, Миколаєві, Одесі та інших містах. Такий же сценарій більшовики запланували для Києва. Центром підготовки збройного повстання у Києві став завод "Арсенал". Тут утворився більшовицький ревком на чолі з Я. Гамарніком. Не чекаючи підходу військ Муравйова, ревком розпочав повстання 29 січня. Наступного дня у місті розпочався загальний страйк. Прибуття Гайдамацького коша Слобідської України змінило співвідношення сил, і повстання було всюди придушене. 4 лютого гайдамаки штурмом взяли завод "Арсенал". Якраз у цей день війська Муравйова заволоділи Дарницею і мостами через Дніпро. За наказом Муравйова більшовицькі війська почали обстрілювати місто з важких гармат. Чотириденний обстріл призвів до численних руйнувань і пожеж. Зважаючи на них, а також зрозумівши, що місто не вдасться утримати в своїх руках, українська влада і військо вирішили тимчасово залишити Київ і відійти на захід, сподіваючись на швидку допомогу військ Четверного союзу.

Муравйов вимагав "нещадно знищити всіх офіцерів, юнкерів, гайдамаків, монархістів і всіх ворогів революції".Три дні у Києві тривала різанина. За різними даними, було знищено від 2 до 5 тис. осіб. Серед розстріляних переважали офіцери російської армії, які дотримувалися нейтралітету в цій війні. У ніч на 8 лютого в Лаврських покоях було застрелено і поколото багнетами митрополита Володимира (Богоявленського).

11 лютого на вулицях міста з'явився наказ Муравйова, в якому сповіщалося, що в Україні встановлено владу Народного секретаріату, а в Києві - Воєнно-революційного комітету на чолі з Г. Чудновським.

Схожі статті




Історія України - Литвин В. М. - Війна більшовицької Росії за Україну взимку 1917-1918 рр

Предыдущая | Следующая