Історія України - Левицька Н. М. - Суспільно-політичне життя

Суспільне життя у повоєнні роки залишалося надзвичайно складним і суперечливим: з одного боку, відновлювалися традиційні для радянської системи політичні форми, а з іншого - зберігались обмеження й деформації.

У1946, 1947 і 1948 роках відбулися перші повоєнні вибори депутатів рад різних рівнів. У них брало участь понад 90% громадян України, які мали право голосу. Але це не свідчило про високу громадянську активність мас, - бюлетені містили лише одне прізвище кандидата в депутати, тобто вибору не надавалося. І проголосувати проти цього кандидата під невсипущим оком виборчої комісії та представників партійно-державного апарату рідко хто наважувався.

У1949 р. було затверджено прапор УРСР - червоно-синій - та її гімн, що мали символізувати державність України. Однак діяльність органів влади республіки визначалася центральними союзними структурами. Всі основні питання її життя вирішувались у Москві Сталіним та найближчим його оточенням. Вироблена там політика реалізовувалася, насамперед, через Комуністичну партію (більшовиків) України-КП(б)У, яка мала статус місцевої партійної організації. За таких умов роль рад, профспілок та громадських організацій зводилася до виконання відповідних партійних директив, а діяльність члені в їхніх виборчих органів, у тому числі депутатів, перетворювалася на формальність.

Відсутність реальних і громадянських свобод і демократії, репресії, жорстокий політично-ідеологічний тиск і контроль, культ особи Сталіна й безмежна влада виконавців його волі на місцях - ці та інші риси тоталітарної системи, посилюючись, згубно впливали на суспільно-політичне й духовне життя народу.

У 1947 р. з приїздом в Україну Л. Кагановича (він змінив М. Хрущова на посаді першого секретаря ЦК КП(б)У і з березня по грудень 1947 р. очолював найвище керівництво республіки) було задіяно на повну потужність увесь охоронно-репресивний механізм системи. Розгорнулася нещадна боротьба з "українським націоналізмом", безперервно мінялися й зазнавали утисків керівні кадри. Так, у 1949-1952 рр. за звинуваченням в українському націоналізмі з партії було виключено понад 22 тис. осіб, або 3% загальної чисельності. У західних областях України, де з приходом сталінського режиму було ліквідовано політичний плюралізм і багатопартійність" не припинялися масові депортації населення, проводилась примусова суспільна колективізація - у селян забирали майно й нещодавно отриману землю. Найбільших репресій і потужного тиску всього репресивного сталінського тоталітаризму зазнала Західна Україна, яка продовжувала боротися проти намагань інтегрувати її в радянську систему. Репресії серед цивільного населення здійснювались в ході боротьби проти військових формувань ОУН-УПА. Між 1946 - 1949 роками було вислано до Сибіру близько 600 тис. західних українців. З метою дискредитації повстанців спец загони НКВС переодягалися у форму УПА, грабували, гвалтували і мордували українських селян. Однак УПА продовжувала боротьбу. Це викликало обурення й опір.

Жертвами беріївських репресій стали і десятки тисяч представників інших національностей. Крім того, в боях з бандерівцями загинуло понад 25 тис. військовослужбовців Червоної армії, прикордонних та внутрішніх військ. Спробою розв'язання українсько-польських проблем була, вже згадувана "Операція Вісла" - одна з ганебних сторінок діяльності сталінської тоталітарної системи. Жорстокий гніт дедалі посилювався. І лише після смерті Сталіна в 1953 р. з'явилася надія на демократизацію життя в країні. Цьому сприяло й усунення Берії.

В Україні було здійснено відчутні заходи щодо реорганізації управління господарством, створено союзно-республіканські міністерства. Скоротилися штати адміністративно-управлінського апарату, шо дало змогу вивільнити понад 60-тис. працівників. Посилився контроль за діяльністю суду, прокуратури, органів державної безпеки. Поліпшилася робота місцевих рад.

Культурне життя України в ті роки було складовою повоєнного відродження. У важкому стані опинилися заклади освіти, особливо у сільських районах. Тому в Україні розгорнувся рух за відбудову і ремонт шкіл власними силами. Крім того, протягом першої половини 50-х років було зведено 1300 нових шкіл на 400 тис. учнівських місць. У 1953 р. в республіці здійснено перехід до обов'язкової семирічної освіти. Наприкінці 50-х років діяли 2 тис. середніх шкіл - у 2,5 рази більше, ніж у 1940 р. Водночас дедалі більше відчувалася відірваність української школи від проблем національного виховання. Лише у 30% шкіл навчання проводилось українською мовою.

Здійснювалася підготовка технічних кадрів із середньою спеціальною та вищою освітою. Для розв'язання цієї проблеми відновлювалась мережа відповідних навчальних закладів, які забезпечувалися необхідним приладдям та обладнанням. Знову почали діяти Київський, Харківський, Одеський та інші державні університети, яким надавали допомогу вузи інших республік СРСР.

Так, за рішенням РНК СРСР у розпорядження Управління у справах вищої освіти України у перший повоєнний рік було направлено 30 кандидатів наук. Після закінчення воєнних дій в Україну приїхали також понад 6 тис. фахівців з різних галузей народного господарства. Уже через три роки було відновлено науково-технічну базу АН УРСР. Почалися розробки і дослідження в таких галузях науки, як атомна та теоретична фізика, металофізика та ін. Проте за нового витка репресій, пошуків "безрідних космополітів" у наукових колективах склалася напружена ситуація. Наслідки "керівництва" пождановськи в Україні виявилися у прийнятті в серпні 1947 р. постанови ЦК КП('б)У "Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії Академії наук УРСР". Безпідставній критиці в ній були піддані праці, видані у передвоєнні та воєнні роки: "Короткий курс історії України" та "Нариси історії України" за редакцією С. Білоусова, К. Гуслистого, М. Петровського. Особливо дісталося першому тому "Історії України" за редакцією М. Петровського як такому, що не забезпечив "боротьби з проявами буржуазного націоналізму в історичній науці".

Після сесії ВАСГШЛУу (серпень 1948 р.), яка завершила розгром "реакційної теорії менделізму-морганізму", жертвами "лисенківшини" стали в Україні академік М. Гришко, професори С. Гершензон, Т. Поляков та ін. Був розкритикований підручник для вузів "Курс генетики" М. Гришка і Л. Делоне.

Прийнята влітку 1946 р. Постанова ЦК ВКП(б) про журнали "Звезда" і "Ленінград" в Україні мала своїм продовженням відповідні постанови ЦК КП(б)У: "Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури в "Нарисі історії української літератури"" (24 серпня 1946 р.), "Про журнал сатири і гумору "Перець"" (19 вересня 1946 р.), "Про журнал "Вітчизна"" (1 жовтня 1946 р.), "Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР і заходи щодо його поліпшення" (20 жовтня 1946 р.). Ці документи містили суб'єктивні оцінки і перекручення загального стану літератури і мистецтва.

Ідеологічна ситуація в Україні погіршилася після того, як ЦК КП(б)У знову очолив Л. Каганович. У пресі з'явилися статті, які вихваляли роль Кагановича в розгромі "хвильовизму" в Україні. А сам він у цей час безпідставно звинувачував у буржуазному націоналізмі письменників П. Панча (за роман "Гомоніла Україна"), А. Малишка, Д. Косарика, С. Крижанівського, І. Неходу, В. Бичка, М. Рильського, В. Сосюру, Ю. Яновськогота ін. Ганебному шельмуванню був підданий кіносценарій О. Довженка "Україна в огні".

І все ж у цих важких умовах українська література поповнилася творами, які здобули визнання. Це, зокрема, романи "Кров людська - не водиця", "Хліб і сіль" М. Стельмаха, збірка поезій "Троянди і виноград" М. Рильського, вірш В. Сосюри "Любіть Україну", за який автор був підданий нищівній критиці.

Різноманітністю композиційних рішень були позначені твори образотворчого мистецтва О. Шовкуненка, В. Овчинникова. Зростала популярність театрального мистецтва. У 50-х роках в Україні діяло до 70 професійних театрів. Постійне захоплення ви кликав талант Б. Гмирі, Н. Ужвій, Г. Юри та ін.

В Україні працювали три кіностудії художніх фільмів - Київська, Одеська та Ялтинська. У 1950 р. на екрани вийшов фільм-шедевр відомого кінорежисера І. Савченка "Тарас Шевченко".

Маючи незаперечні досягнення, українська культура повоєнного часу зазнала на собі й руйнівного впливу сталінщини, що призвело до догматизму та суб'єктивізму в зображенні життя українського народу важких відбудовних років.

Схожі статті




Історія України - Левицька Н. М. - Суспільно-політичне життя

Предыдущая | Следующая