Історія України - Левицька Н. М. - 7.2 Україна в складі СРСР. Національна політика більшовиків в Україні

Після завершення громадянської війни Українська PCP. як і інші радянські республіки, які виникли після розпаду Російської імперії, була юридично незалежною державою. Вона мала свою власну конституцію, органи державної влади і управління, видавала закони.

Однак, державний суверенітет УРСР був достатньо обмеженим, оскільки всі радянські республіки мали спільне політичне керівництво. Правлячою була більшовицька партія в особі РКП(б). її місцеві республіканські організації автономії не мали. В умовах однопартійності РКП(б) перестала бути звичайною політичною партією. Вона підмінила представницькі органи в суспільстві.

Одним з найважливіших політичних завдань більшовицького керівництва була дальша інтеграція радянських республік. Ще І червня 1919 р. Всеросійський Центральний Виконавчий Комітет за участю представників України. Литви. Латвії, Білорусії прийняв рішення про створення єдиного воєнного союзу. Тоді ж були зроблені перші кроки до юридичного оформлення федерації радянських республік.

Необхідно підкреслити, що пошук форм національно-державного будівництва проходив в умовах гострих дискусій, зіткнення різних думок. Леніну і прихильникам більш гнучкої і поміркованої лінії в національній політиці довелося долати прямолінійну сталінську концепцію "автономізації", яка відкидала "гру в республіки" і передбачала відверту інтеграцію всіх республік у складі Російської Федерації. ЦК КП(б)У не встиг провести спеціального обговорення сталінського проекту автономізації, але група українських комуністів на чолі зі своїм лідером Х. Раковським висловили свою рішучу незгоду з цим планом. В листі до ЦК РКП(б) й особисто до Сталіна він обстоював думку про необхідність розширення компетенції центральних органів республік у галузі зовнішньої політики і народного господарства, застерігав віл надмірної централізації, вважав найголовнішим завданням вироблення централізованої, але федеративної системи управління, в якій були б захищені інтереси республік, які б користувалися повною автономією. Так само питання вдосконалення відносин республік з РСФСР підняли в Білорусії, Грузії, Вірменії та Азербайджані.

30 грудня 1922 p. І Всесоюзний з'їзд рад проголосив створення єдиної союзної держави - Союзу Радянських Соціалістичних Республік, до складу якої увійшли Росія, Україна, Білорусія, Закавказька федерація у складі Грузії, Вірменії та Азербайджану. Він затвердив декларацію про утворення СРСР і союзний договір. Було обрано склад ЦВК СРСР, у тому числі чотирьох голів ЦВК, від України - Г. Петровського. Завершення оформлення СРСР було пов'язано з прийняттям Конституції (31 січня 1924 р.), в якій законодавчо закріплювалося входження республік до складу СРСР. Так завершився процес утворення багатонаціональної союзної, а по суті унітарної держави, яка протягом майже 70 років свого існування пройшла складний, суперечливий та трагічний шлях в історії народів, що її населяли.

Враховуючи уроки громадянської війни і роль національного фактора, керівництво УРСР виробило гнучкий курс в цій важливій сфері. Він передбачав елементи національного відродження, розвитку культури, зростання національної свідомості народу. Ця політика дістала назву "українізація". Українізація, зокрема, передбачала посилення уваги до підготовки та виховання кадрів корінної національності й висування їх у партійний апарат і державні органи, запровадження навчання, видання книг, газет і журналів мовами корінних національностей тощо.

національний склад членів і кандидатів кп(б)у (1922 - 1933 рр.)

Рис. 7.1 Національний склад членів і кандидатів КП(б)У (1922 - 1933 рр.)

Зрозуміло, українізація не зводилася лише до вивчення й впровадження української мови. Вона, безумовно, пов'язувалася з розвитком економіки і культури України, широким висуванням працівників-українців на роботу до різних установ та організацій, зміцненням органів влади шляхом залучення до управління робітників і селян, з боротьбою проти бюрократичних і міщанських елементів. Внаслідок цього українізація була одним з найважливіших заходів зміцнення суспільства, наближення державного апарату до населення, зміцнення радянської держави. Активні прихильники українізації займали все більше місця в більшовицькій адміністрації України, серед них - О. Шумський, О. Грицько, М. Скрипник, В. Чубар, В. Затонський та ін. З посиленням українізації набувала дедалі більшого впливу в суспільному житті націонал-комуністична течія. її представники щиро вірили у можливість поєднання доктрин більшовизму з процесами національно-культурного

микола скрипник

Рис. 7.2 Микола Скрипник

Відродження. Найбільш яскравими представниками цієї течії в Україні були відомий письменник М. Хвильовий і економіст П. Волобуєв.

У 20-ті роки бурхливо розвивалася культура представників інших національностей, що проживали на території республіки. Адже всередині 20-х років 80% населення республіки становили українці, 20 - представники інших національностей. Тому багато уваги приділялося створенню необхідних політичних та економічних умов для всебічного культурного та духовного розвитку національних меншин.

У місцевостях, де проживали більш-менш компактні маси представників національних меншин, створювалися національні адміністративно-територіальні одиниці - німецькі, російські, польські, єврейські, болгарські тощо. Національні райони були розміщені в основному на Харківщині, Запоріжжі, Луганщині, Одещині, Херсонщині, Криворіжжі. Маріупольщині, Волині, у Донбасі. 1927 року в Україні був 21 національний район: 9 російських, 7 німецьких, 3 болгарських, 1 польський, 1 єврейський. Відповідними національними мовами функціонували сотні шкіл і факультетів в різних навчальних закладах, бібліотек, хат-читалень, десятки клубів.

У здійсненні такої важливої і складної справи, як українізація, безперечно, не могло не бути певних труднощів, а то й помилок. Вони проявлялись у ставленні до темпів українізації, ролі у ній комуністів-українців тощо. В Україні слухняним провідником сталінської національної політики був Л. М. Каганович, який у 1925 році був обраний на посаду генерального секретаря ЦК КП(б)У. Спираючись на офіційну підтримку Сталіна, він під виглядом боротьби з націоналізмом шельмував авторитетних партійних і радянських працівників. Наприклад, погляди О. Шумського були розцінені як "націоналістичний ухил", хоча це не відповідало дійсності. Зрештою О. Я. Шумський був знятий з посади наркома освіти України.

Поступово пошуки націоналістичних ухилів й інших ворожих діянь набули масового характеру. Вістря цієї боротьби на початку 30-х років було спрямовано проти М. О. Скрипника - члена партії з 1897 р., заступника Голови Раднаркому України, члена Виконкому Комуністичного Інтернаціоналу. 7 липня 1933 р. М. О. Скрипник заподіяв собі смерть.

Під тиском Сталіна та його оточення українізація стала розглядатися як прояв націоналізму. Відтак, проти неї розгорнулася боротьба. Таким чином, адміністративно-командна система, яка складалась у країні, повністю ігнорувала інтереси національного розвитку народів, вимагала необмеженої централізації влади і всіх її структур, уніфікації всіх сторін суспільного життя. Україна все більше втрачала ознаки навіть обмеженого суверенітету.

Схожі статті




Історія України - Левицька Н. М. - 7.2 Україна в складі СРСР. Національна політика більшовиків в Україні

Предыдущая | Следующая