Етнопсихологія - Савицька О. В. - 3. Етнографія дитинства

Процес розвитку особистості першими розпочали вивчати прихильники концепції "Культура і особистість". їх цікавив увесь "ранній досвід" людини: регулярність годування, способи пеленан-ня, купання, привчання до гігієни. Найчастіше особливості одного з перерахованих вище елементів догляду за дитиною розглядалися як виховний аспект, що має відношення до образу світу цілісної культури (Е. Еріксон).

Культурантрополог М. Мід вважала, що саме культура є головним чинником навчання дітей, розвитку їх мислення, переживань і засвоєння правил поведінки в суспільстві. Як і Кардинер, вона пов'язувала появу тих чи інших рис характеру зі специфікою соціалізації. На думку дослідниці, агресивність виникає у результаті нестачі турботи та любові, а увага та надійність призводять до появи доброзичливості. Для підтвердження цього висновку М. Мід використала порівняльний опис результатів соціалізації в різних племенах. Так, культура племені мундугуморів вирізняється насиллям і агресивністю, зокрема і суровим ставленням до дітей, що зумовлює появу в них агресивних і ворожих якостей характеру. На противагу турботливість, підтримка, створення атмосфери безпеки, що притаманні культурі племені арапашів, призводять до появи в дітей таких якостей як доброзичливість, лагідність, сприйнятливість.

І. Ейбл-Ейбесфільд вказав на те, що ставлення представників різних культур до агресивності та до власних дітей виступає провідним чинником розвитку агресивності в дітей. Для підтвердження цього висновку дослідник проаналізував особливості ставлення до дітей у войовничих і миролюбних африканських, південноамериканських та океанських племенах з різними культурами. Позитивне ставлення до власних дітей, любов і ласку було помічено в миролюбному африканському племені ко-сан та у войовничому південноамериканському племені яномамі. У результаті проведеного експерименту було з'ясовано, що південноамериканські діти виростають агресивнішими у порівнянні з африканськими дітьми, які не вирізняються агресивністю.

На основі етнологічних даних Р. Ронер висунув концепцію батьківського прийняття /неприйняття, за допомогою якої він намагався пояснити і передбачити наслідки батьківського прийняття (позитивного ставлення) та неприйняття (негативного ставлення) для поведінкового, емоційного і когнітивного розвитку дитини. Дослідник виокремив три типи можливого ставлення батьків до дитини: 1) розуміння, тепле ставлення і любов; 2) ворожість і агресія; 3) індиферентність, які неоднаковою мірою характеризують культури і взаємопов'язані з іншими вимірами батьківської поведінки, зокрема з батьківським контролем.

Р. Ронер звернув увагу нате, що більшість батьків в усьому світі позитивно ставляться до власних дітей, виявляючи тепло і турботу. На протилежному полюсі знаходиться незначна кількість культур, що вирізняються відторгненням дітей з боку батьків. Суспільство, в якому відсутня любов до дітей, є виключенням, а не нормою.

4. Методи дослідження соціалізації

Одним з методів дослідження соціалізації виступають етнографічні архіви - "Регіональна картотека людських взаємин", що були використані американським дослідником Р. Ронером.

Матеріали картотеки складає етнологічна інформація про культури, яка класифікована за географічним (загальні описи культур) і предметним (загальні описи культурних матеріалів) принципами. Предметна класифікація містить 79 універсальних тематичних розділів, які належать до восьми широких категорій (загальні характеристики; одяг та їжа; житло і технології; економіка та засоби пересування; індивідуальна і сімейна діяльність; релігія та наука; секс і життєві цикли).

Згодом даним цієї картотеки, що пов'язані з соціалізацією, було присвоєно коди. До розділу соціалізації ввійшло 9 рубрик - від годування і відняття від грудного вигодовування до навчання незалежності, передачі навичок і вірувань. Класифікована інформація й сьогодні представляє значний інтерес для культурантропологів і психологів.

За допомогою архівного підходу до вивчення виховання дітей було з'ясовано, якою мірою культура надає значення вихованню дітей, тобто виокремлено "основні параметри виховання", а саме:

- слухняність, покірність, тобто навчає їх підкорятися дорослим;

- відповідальність (за доручену справу), тобто навчає їх брати відповідальність за домашні справи чи харчування;

- турботливість, тобто навчає їх допомагати молодшим братам і сестрам, хворим та старим;

- прагнення до досягнень, тобто навчає їх докладати зусилля до досягнення якісного виконання роботи;

- самостійність, тобто навчає їх турбуватися про себе і бути незалежними в задоволенні власних потреб;

- загальна незалежність, тобто навчає їх незалежності від контролю, домінування і нагляду (за Г. Баррі).

Усі ці параметри виховання залежать один від одного і зводяться до двополюсного виміру виховання. Одним полюсом виступає навчання поступливості (слухняності, відповідальності, частково - турботливості), іншим полюсом є навчання самоствердженню (прагненню до досягнень, самостійності, незалежності). Тобто, всі культури можна проранжувати від орієнтованих на виховання виключної поступливості до орієнтованих на виховання прагнення до самоствердження.

Вибір практики виховання зумовлюється тим, які саме якості будуть необхідні дітям для дорослого життя у суспільстві з певним типом господарської діяльності. Так, наприклад, мисливці та збирачі були орієнтовані на виховання у дітей самостійності і незалежності; землероби і скотарі - відповідальності та слухняності. Цей зв'язок зберігся і при використанні для аналізу глобального виміру соціалізації - самоствердження/поступливість (за Г. Баррі).

Не зважаючи на те, що результати досліджень Г. Баррі з колегами є досить значущими, їх окремі висновки виявляються дещо спрощеними.

По-перше, самоствердження, поступливість та інші згадані вище параметри виховання не обов'язково виключають один одного. Наприклад, у традиційній японській культурі в дітей виховують такі якості як дисциплінованість і поступливість (полюс поступливості). Водночас у японців помічено прагнення до досягнень, що реалізується за допомогою покори.

По-друге, стиль виховання зумовлюється не лише змістом господарської діяльності, а й такими чинниками, як: соціальна структура суспільства, структура сім'ї (І. С. Кон).

Соціальну структуру суспільства і структуру сім'ї було обрано подружжям Б. і Дж. Уайтингів як основні чинники у порівняльно-культурному, польовому дослідженні "Діти шести культур". Це дослідження було проведено в шести невеликих населених пунктах з шести різних країн - Японії, Філіппін, Індії, Кенії, Мексики та США. Науковці спочатку збирали систематичні дані про життя дітей у різних культурах: особливості виховання, етнографічні описи населених пунктів. Після закінчення першого етапу дослідження, упродовж другого вони вивчали стилі материнського виховання (проект "Матері шести культур"), зокрема прояви турботливості чи нетерпимості, використання похвали або фізичного покарання і т. ін. На третьому етапі з'ясовувалися особливості поведінки-дітей у процесі взаємодії з оточуючими - дітьми та дорослими.

Спостереження за вибірками з шести хлопчиків і дівчаток, які належали до двох вікових груп - 3-6 і 7-11 років, сприяло виявленню в дітей 12-ти основних типів дій: шукає допомоги, шукає уваги, прагне панування, відповідально дає поради, пропонує підтримку, пропонує допомогу, виявляє дружелюбність, доторкається, робить зауваження, дружньо нападає (грубий жарт), нападає, ображає.

Отримані результати дозволили дослідникам зробити висновок про те, що у своїй соціальній поведінці діти з шести культур мають як подібне, так і відмінне. Детермінантами виявлених міжкультурних відмінностей виступають: ступінь складності соціально-економічної системи і переважаюча структура сім'ї.

Також було з'ясовано, що діти із складних культур (США, Японія, Індія) мають більш високі показники за шкалою залежність / домінантність і низькі за шкалою турботливість /відповідальність у порівнянні з дітьми, які належать до простих культур (Мексика, Кенія, Філіппіни).

Таким чином, соціальна структура суттєво впливає на стилі соціалізації, що є характерними для певної культури. У простих культурах більшого значення набувають норми родинної та сусідської взаємодопомоги, а функціональним є розвиток колективістських якостей в особистості.

У складних культурах більш корисними виявляються вміння добиватися допомоги для досягнення своїх цілей і егоїстична домінантність. Тому, батьки виховують в своїх дітей дух суперництва і прагнення до досягнень. Структура сім'ї впливає на те, які правила дорослої поведінки пропонуються дітям в процесі соціалізації.

Однак дослідження Уайтингів не позбавлено певних недоліків: по-перше, ними вивчалася обмежена кількість культур; по-друге, надто спрощеними виявилися використані дослідниками виміри культур.

Не менш відомим, у порівнянні з попередньо охарактеризованими методами дослідження соціалізації, є експериментальне дослідження міжкультурних відмінностей У. Ламберта.

Досліджуваними виступали представники сучасних суспільств - одинадцять вибірок з трьох континентів і восьми країн: Свропи (Бельгії, Англії, Греції, Італії, Португалії), Північної Америки (Канади, США) та Азії (Японії). В експерименті було використано ситуацію прослуховування досліджуваними - батьками шестирічних дітей з середнього і робочого класу - магнітофонного запису взаємодії дитини з іншими людьми. Реакція досліджуваних на вимовлені дитячими голосами фрази типу: "Мамо (батько), допоможи мені", "Віддай мою іграшку, а то як дам", "Дощ закінчився, можна я піду на вулицю" - дозволяла виміряти ступінь батьківської терпимості та суворості.

Встановлено, що ступінь батьківської суворості батьків зумовлено передусім їх соціальним станом. Так, у всіх вибірках батьки - представники робітничого класу були більше схильні до вимогливості у порівнянні з представниками середнього класу. Дослідники відзначили, що отримані результати ймовірно пов'язані з потребою у вихованні слухняності у майбутніх найманих робітників, яким доводиться підкорятися і у дорослому житті.

В цілому, у порівнянні з архівними дослідженнями традиційних культур, за допомогою польового та експериментального методів дослідження соціалізації було виявлено менше міжкультурних відмінностей у способах батьківського виховання.

5. Перехід до світу дорослих

У період входження дитини до світу дорослих - підлітковий період - відбувається формування нової соціальної ідентичності. В різних етносів вікові межі цього періоду не співпадають (наприклад, 15-річний древній грек ще є дитиною, для українця і туркмена з цього віку розпочинається молодість, а чуваш - вже є справжнім чоловіком). У наш час, на думку М. Кле, період отроцтва триває з 10-ти до 20-ти років.

Не менш варіативним є і зміст цього періоду, оскільки ідентифікація людини з віковою групою детермінується багатьма соціальними факторами, зокрема, особливостями його входження в господарську діяльність.

Встановлення розбіжностей соціалізації підлітків у "примітивних" і сучасних (європейських та американських) культурах дозволило культурантропологам "поставити питання існування універсальної схеми дорослішання". Підлітковий вік (чи отроцтво) - це складний період життя, що пов'язаний з конфліктами й стресами. Результати порівняльного аналізу підліткового періоду

Розвитку американок і дівчат з острова Самоа засвідчили, що у дівчат-підлітків з традиційних культур період статевого дозрівання відбувається без конфліктів (М. Мід).

Однак в індустріальному суспільстві цей віковий період супроводжується конфліктами та потрясіннями. Сучасні "зарубіжні" норми виховання й інститути соціалізації ускладнюють перехід до світу дорослих на противагу традиційним культурам. Такі труднощі зумовлено акцентуванням уваги на відмінностях між нормами поведінки дорослих і дітей у зарубіжних культурах (Р. Бенедикт).

Більшість психологів сьогодні розглядають "підліткову кризу" як перелом, що пов'язаний з формуванням нової, дорослої ідентичності. У зв'язку з цим даний процес виявляється для підлітка проблемним (М. Кле).

В умовах первіснообщинного ладу серед обрядів переходу в світ дорослих, особливу роль відіграють обряди ініціації, які супроводжують перехід підлітка (найчастіше, хлопчика) в інший соціальний стан. Ініціація є обрядом, який відіграє важливу роль у формуванні нової соціальної ідентичності підлітка і засвідчує його перехід у світ дорослих. Отже, обряд ініціації виконує функцію забезпечення переходу від підліткового до визнаного суспільством дорослого статусу.

Виокремлюють три етапи процесу ініціації:

1) ритуал відлучення від статусу дитини, який засвідчує розрив індивіда з попередньою групою;

2) перехідний, що є підготовчим до нового статусу;

3) ритуал прийому підлітка у суспільство дорослих - народження новою людиною (за А. Ван Геннепом).

За допомогою ініціації відбувається усвідомлення особистістю своєї належності водночас до кількох груп: з'являються сексуальна і тендерна ідентичність та ідентичність як члена групи ровесників. Основною функцією ініціації виступало формування позитивної соціальної ідентичності, що сприяло підвищенню згуртованості племені.

Окремі дослідники вважають, що обряд ініціації зникає водночас із виникненням складних соціальних систем і зникненням старого суспільного ладу, в якому вони створені (І. С. Кой)

Схожі статті




Етнопсихологія - Савицька О. В. - 3. Етнографія дитинства

Предыдущая | Следующая