Етнопсихологія - Савицька О. В. - 1. Соціалізація, інкультурація, культурна трансмісія

1. Соціаілізація, інкультурація, культурна трансмісія.

2. Порівняльно-культурне вивчення соціалізації.

3. Етнографія дитинства.

4. Методи дослідження соціалізації.

5. Перехід до світу дорослих.

1. Соціалізація, інкультурація, культурна трансмісія

Більшість дослідників у галузі наук про людину сходяться на думці, що найбільші досягнення етнопсихології пов'язані з вивченням проблем соціалізації. Деякі теоретики виокремлюють етнографію дитинства як самостійну субдисципліну, що має свої теорії та методи дослідження.

Сучасні порівняльно-культурні дослідження соціалізації дітей охоплюють широке коло питань, які умовно можна поділити на чотири групи:

1) вивчення процесу соціалізації, його засобів, методів і специфічних способів засвоєння дітьми культури свого народу;

2) дослідження взаємозв'язку між вихованням дітей та іншими аспектами життєдіяльності суспільства. Особлива увага приділяється соціальним інститутам, які визначають цілі й засоби виховання та контролюють його результати;

3) порівняння зумовлених культурою безпосередніх результатів соціалізації. У цьому випадку дослідників цікавить, чим відрізняються діти, які виросли в різних соціокультурних середовищах, їх цінності, ідеали, стереотипи поведінки;

4) вивчення віддалених результатів соціалізації, тобто притаманного культурі взаємозв'язку між методами виховання дитини і характером дорослої людини, що є вихідною проблемою теорії "Культура і особистість".

Усі ці проблеми пов'язані з входженням дитини в культуру свого народу - і н культу рацією (поняття введено в культурантропологію М. Херсковіц). Поняття "інкультурація" відрізняється від поняття "аккультурація", що використовується для позначення процесу входження індивіда у нову для нього культуру.

Інтеграцію індивіда в людське суспільство і набуття ним досвіду, який необхідний йому для виконання соціальних ролей називають соціалізацією.

На відміну від соціалізації, у процесі інкультурації індивід засвоює світорозуміння і поведінку, які притаманні для певної культури, в результаті чого у нього формується когнітивна, емоційна та поведінкова подібність з членами даної культури та відмінності від членів іншої культури.

Процес інкультурації розпочинається з моменту народження - з набуття перших навичок і засвоєння мовлення, а закінчується, умовно, зі смертю. Цей процес реалізовується не у спеціальних інститутах соціалізації, а під керівництвом старших на власному досвіді, тобто відбувається научіння без спеціального навчання. Кінцевим результатом процесу інкультурації є людина, яка компетентна в культурі - в мові, ритуалах, цінностях тощо.

Однак процеси соціалізації та інкультурації відбуваються одночасно, і без входження в культуру людина не може існувати як член суспільства.

М. Херсковіц виділив два етапи інкультурації, єдність яких на груповому рівні забезпечує нормальне функціонування і розвиток культури: 1) дитинство; 2) зрілість.

1 етап - дитинство, упродовж якого відбувається засвоєння мови, норм і цінностей культури, не зважаючи на те, що дитина не є пасивним елементом процесу інкультурації, ймовірніше, вона є інструментом, а не гравцем. Дорослі, застосовуючи систему санкцій (позитивних і негативних), обмежують її права вибору і оцінки.

Не зважаючи на те, що "інкультурація індивіда в перші роки життя - це основний механізм стабільності та неперервності культури", цей механізм не призводить до повного повторення попередніх поколінь. Результат процесу інкультурації може знаходитися у будь-якій точці континууму між точним і безумовним засвоєнням культури новим поколінням і повною невдачею в її передачі.

2 етап - зрілість. Входження в культуру не закінчується з досягненням людиною повноліття. Однак інкультурація дорослої людини має перервний характер і стосується лише окремих "фрагментів" культури - винаходів, відкриттів, нових ідей, які надходять ззовні. На другому етапі індивід має можливість певною мірою приймати або відкидати те, що йому пропонує культура, він може дискутувати і творити. Тому інкультурація в період зрілості відкриває дорогу змінам і сприяє тому, щоб стабільність не переросла у застій, а культура не лише зберігалася, але й розвивалася (М. Херсковіц).

Соціалізація є більше універсальною у порівнянні з інкультурацією, що є більше специфічною (за результатами досліджень процесів інкультурації та соціалізації М. Мід і Д. Мацумото). Однак, якщо розглядати процес розвитку окремої особистості, то є очевидним, що під час цього процесу відбувається специфічна для певної культури соціалізація і загальна інкультурація.

Процеси соціалізації та інкультурації є складовими процесу культурної трансмісії, що виступає механізмом, за допомогою якого етнічна група "передає себе у спадок" новим членам, передусім дітям. Використовуючи культурну трансмісію, група може увічнити свої особливості в наступних поколіннях за допомогою специфічних механізмів научіння (Г. Баррі).

Дослідники виділяють три види трансмісії:

- вертикальна трансмісія, в процесі якої культурні цінності, уміння, вірування тощо передаються від батьків до дітей;

- горизонтальна трансмісія, коли від народження до дорослості дитина засвоює соціальний досвід і традиції культури у процесі спілкування з ровесниками;

- "непряма" трансмісія, за якої індивід навчається в спеціалізованих інститутах соціалізації (школа, вузи), а також на практиці - у майже всіх оточуючих його дорослих, окрім батьків (родичі, старші члени общини, сусіди тощо).

Соціалізатори диференціюються не лише за сімейною належністю (батьки, родичі, неродичі) і віком (дорослий, старша дитина, ровесник), а й за функціями, які виконуються у процесі культурної трансмісії.

Агенти соціалізації - це люди, соціальні інститути, які існують для того, щоб забезпечити проходження інституту соціалізації. Основними агентами соціалізації є батьки.

За характером впливу на дитину виокремлено таких агентів соціалізації (за Г. Баррі):

- опікуни - здійснюють догляд за дитиною, задовольняють її фізичні та емоційні потреби;

- авторитети - на власному прикладі прищеплюють дитині культурні цінності та норми;

- дисциплінатори - розподіляють покарання;

- вихователі - цілеспрямовано навчають дитину, передають їм відповідні знання і навички;

- компаньйони - беруть участь у спільній з дитиною діяльності на більш-менш рівних правах;

- співмешканці - проживають з дитиною в одному помешканні.

Варто зауважити, що ніколи не було і не може бути незалежних від культури впливових і соціально значущих соціалізаторів. Якщо з точки зору буденної свідомості сучасного європейця батьки, передусім мати - це найважливіші й природні соціалізатори, які виконують всі перераховані вище функції, то у багатьох більш традиційних культурах дитина належить не лише батькові та матері, а всій спільноті, в якій вона живе, і відповідно вся спільнота бере участь у вихованні дитини.

Етнографи відмічають "рухливість" дітей з багатьох народів Океанії - 61 % дітей у 50-60 рр. XX ст. на одному з островів жили не в батьківській сім'ї, а переходили в різні сім'ї два і більше разів. Звичай обов'язкового виховання дітей за межами батьківського дому був поширений у ранньокласовому суспільстві.

Роль одних і тих самих соціалізаторів в різних культурах є неоднаковою. Наприклад, у традиційній російській культурі існували певні градації та рівні материнства, зокрема, представником образу матері у періоду немовляти була бабуся. В Радянському Союзі основним соціалізатором виступала держава, в зв 'язку з цим усі громадяни претендували на участь у вихованні чужих дітей.

Схожі статті




Етнопсихологія - Савицька О. В. - 1. Соціалізація, інкультурація, культурна трансмісія

Предыдущая | Следующая