Експериментальна психологія - Максименко С. Д. - 2.2. Передумови становлення й розвиток експериментального методу в психологічних дослідженнях

Витоки експериментальних досліджень в психологи

Як підкреслює П. Фресс, ще у XVIII столітті, коли психологія не була самостійною науковою дисципліною, а розвивалася в межах філософії, дослідник X. Вольф висунув ідею підходу до вимірювання психічних явищ за параметрами їх тривалості та інтенсивності. Наприклад, кількісні характеристики уваги він запропонував визначати через тривалість стеження за аргументацією, яку людина сприймає з приводу певної події [58].

Проте найважливіші ідеї, що призвели до виникнення психології як самостійної експериментальної науки, були виголошені у XIX столітті. Так, Ч. Дарвін у відомій праці "Вираження емоцій у людини і тварини" (1872) порушив питання про можливість розглядання емоцій людини як наслідку тих подій, що виявилися корисними чи шкідливими для неї. Отже, саме з того часу, як підкреслюють дослідники [6, с. 6], стала очевидно можливість експериментального дослідження причин і закономірностей психічних явищ.

Як відомо, започаткування експериментальної психології пов'язують з появою у 1879 році в Лейпцигу (Німеччина) психологічної лабораторії, засновником якої став Вільгельм Вундт - батько сучасної експериментальної психології. Вундт почав свій аналіз змісту "ментального життя" людини, або безпосереднього досвіду свідомості, використовуючи методичний підхід, що нагадував експериментальний метод, який він назвав інтроспекцією. Інтроспекція потребувала добре підготовлених досліджуваних, які могли здійснювати самоспостереження й розпізнавати зміни у власному "безпосередньо усвідомленому досвіді" та повідомляти експериментатора про ці зміни у відповідності з контрольованою експериментальною ситуацією. Завданням психолога був аналіз досвіду свідомості у термінах більш базових елементарних станів. Інтроспективний звіт був своєрідним "паспортом", за яким психолог міг отримати право входу у світ внутрішнього сприйняття суб'єкта спостереження [68, с. 47]. На підставі аналізу вербальних (словесних) звітів досліджуваних експериментатор виокремлював базові компоненти усвідомленого ним досвіду даного конкретного відчуття [97].

У своїх спробах звести свідомість до її "дискретних елементів" Вундт опрацював напрям, який на той час сформувався у біологічних дослідженнях, мабуть, тому, що сам пройшов наукову підготовку під керівництвом відомого фізіолога XIX століття Йоганна Мюллера. Біологічна модель - редукціоністський підхід, що базувався на досягненнях фізики і хімії, стала зразком, із застосуванням якого всі науки змогли зробити швидкий прогрес. Ключем до швидкого прогресу була розробка досить досконалого дослідницького інструментарію.

Біологи, здійснюючи молекулярний аналіз, потребували інструменту, за допомогою якого можна було б побачити клітинні феномени. Таким інструментом став для них мікроскоп. Вундт спрямував свої зусилля на створення подібного інструмента для вивчення психіки, тобто предмета досліджень, який наука до того часу переважно ігнорувала, віддаючи перевагу матеріалізованим об'єктам. Не маючи механічного інструменту, еквівалентного мікроскопу, Вундт використав інтроспекцію як його функціональний еквівалент у дослідженнях людської свідомості. Він проголосив, що за допомогою інтроспекції можна зробити об'єктом відчуття людини "елементи її свідомості". Вундт цілком виправдано вважав, що основним предметом дослідження для психолога є внутрішнє сприйняття людиною оточуючого світу. Цей погляд він поділяв з британськими ассоціоністами, як із багатьма іншими представниками більш старих психологічних шкіл.

Унікальність роботи Вундта з вивчення відчуттів людини полягала в тому, що він фактично обстоював необхідність застосування експериментального методу як засобу отримання доступу до свідомості.

Приклади досліджень Вундта, наведені Джорджем Міллером (1962) [100], допомагають з'ясувати використання інтроспекції саме як експериментального інструментарію. В одному із дослідницьких проектів він використав метроном, який генерував звуковий сигнал (ритмічне клацання через регулярні інтервали часу) для збирання інтроспективних звітів досліджуваних відносно змін їхніх відчуттів при появі змін у характеристиках звукового сигналу: рівня гучності, частоти, тональних характеристик сигналу. Своє внутрішнє суб'єктивне сприйняття змін у характеристиках зовнішньої стимуляції досліджувані фіксували у трьохмірному просторі відчуттів, що задавався такими параметрами, як задоволення - незадоволення; збудження-спокій; напруження-релаксація.

Очікується, що кожне індивідуальне відчуття має бути локалізоване в межах цього простору.

трьохмірна теорія відчуттів (з підручника андерсона і борковські (експериментальна психологія. дослідницькі методики і їх застосування

Рис. 2.1. Трьохмірна теорія відчуттів (з підручника Андерсона і Борковські (Експериментальна психологія. Дослідницькі методики і їх застосування". США, 1978, с. 49)

У запропонованому Вундтом методі інтроспекції можна виокремити декілька ознак експериментального методу: (1) спостерігачі (тобто досліджувані) ідентифікували свої відчуття у стандартних умовах, що дозволяло порівнювати результати різних дослідників; (2) було забезпечено аналітичне порівняння показників діяльності досліджуваних у процесі інтроспекції, що дозволило перейти від цілісного описання суб'єктивної реальності до операційного.

Незважаючи на недоліки методу інтроспекції, він був першим спеціальним методом вивчення внутрішніх (ментальних) процесів. Цьому, скоріш за все, сприяло те, що до його створення науковий керівник Вундта И. Мюллер сформулював закон відносно специфічної енергії нервів, відповідно до якого людина пізнає не безпосередньо об'єкти, а лише збудження своїх нервів (1838).

Хоча, як зазначалося вище, становлення експериментальної психології пов'язують з 1879 р., коли Вундт заснував у Лейпцизькому інституті психології експериментальну психологічну лабораторію, зрозуміло, що це досить умовна дата. На думку П. Фресса, засновником експериментальної психології можна вважати Г. Фехнера, який сформулював перші закони особливостей співвідношення між фізичними характеристиками зовнішньої стимуляції та їх психічними корелятами (інтенсивністю відчуття) [57]. Перший закон він назвав на честь свого вчителя "законом Вебера". У ньому він запропонував визначення порога диференціації стимулів як константи або "ледве помітної розбіжності" (відома дріб "дріб Вебера" - 1/18). Другий закон увійшов у психофізику як "закон Фехнера" (про логарифмічний зв'язок між зростанням сили відчуття залежно від змін інтенсивності стимулу), поки пізніше цей закон не був спростований С. Стівенсом, який виявив вплив модальності сенсорної стимуляції на особливості співвідношення між фізичними характеристиками стимулів і їх психологічними корелятами.

Фехнер розробив основи побудови психофізичного експерименту, які розглядались як засоби отримання емпіричних даних про відчуття досліджуваного при змінах фізичних характеристик стимулів, і запропонував три класичних методики виміру порогів відчуттів, тобто операціоналізував способи їх кваліфікації. В результаті використання фехнеровських методик стала можливою побудова суб'єктивних шкал відчуттів. Це дало підстави Б. Ананьєву охарактеризувати у своїй роботі "Психология чувст - венного познания" [1] монографію Фехнера "Елементи психофізики" як одну із фундаментальних праць в історії експериментальної психології.

Крім того, за десять років до того І. Сєченов (1863) застосував психофізіологічні та психологічні методи при дослідженні ролі центральних механізмів у гальмуванні спинномозкових рефлексів [6].

Проте суто експериментальними схемами зазначені вище прийоми, як правило, не називають, оскільки сформувалась традиція розрізняти такі дослідницькі цілі, як вимірювання або побудова суб'єктивних шкал і перевірка причинно-наслідкових гіпотез [29, с. ЗО].

З вувдтовсько-титченерівської структуралістської школи вийшла значна кількість європейських і американських дослідників, яким пізніше випало на долю відіграти значну роль в розвитку біхевіоризму як напряму психології. Серед цих учених в першу чергу відзначають Джеймса Мак Кіна Кеттелла і Германа Еббінгауза.

Дж. Кегтелл, учень Вундта, який отримав докторську ступінь в його лабораторії (1886), зацікавився проблемою, як і чому індивід відрізняються один від одного щодо тривалості реакцій. Важливість цього дослідження полягає в тому, що воно в багатьох аспектах відрізнялось від аналізу "безпосереднього досвіду свідомості" у класичному інтроспективному підході. Кеттелл вивчав індивідуальні розбіжності, пов'язані з окремим аспектом поведінки - швидкістю реакцій. Отже, можливо саме дослідження Кеттелла і є однією з перших спроб в історії психології використати дослідницьку стратегію типу S-> R [68, с. 50]. В його експериментах швидкість реакції R була доступною зовнішньому спостереженню, кількісно операціоналізованою залежною змінною, у той час як S були характеристиками стимуляції, що приводили до упорядкованих змін R. Між іншим, Кеттелл першим ввів поняття інтелектуального тесту (mental test).

Подібний же відхід від структуралістської традиції у психологічних дослідженнях можна прослідкувати й у роботах Г. Еббінгауза. Хоча він не дістав формальної освіти з психології, його дослідження закономірностей запам'ятовування стали зразком реалізації вдалого підходу до побудови об'єктивного методу в емпіричному психологічному дослідженні. Еббінгауз, як відомо, використовуючи себе, подібно Фехнеру, в якості досліджуваного, вивчав систематичне зменшення кількості пригадуваних після запам'ятовування дискретних одиниць як функцію часу, що минув після запам'ятовування (останній варіювався у широкому діапазоні - до 48 годин). Важливість досліджень Еббінгауза для експериментальної психології зумовлена, як стверджують дослідники історії становлення експериментальної психології [68, с. 51; 29, с. 30], принаймні трьома факторами: 1) вони свідчать про відхід від вундтовського структуралізму щодо тих типів закономірних зв'язків явищ, які вивчались, тобто від зв'язків типу R-R до зв'язків S-R (причинне - наслідкових); 2) він розширив сферу дослідницьких інтересів: від простого відчуття - до пам'яті та навчання; 3) його роботи свідчать про розвиток оригінальної дослідницької стратегії, а саме стратегії маніпулювання змінними, яка пізніше увійшла до нормативів експериментування. У дослідженнях Еббінгауза незалежною змінною була тривалість часу від первинного запам'ятовування до пригадування того, що було запам'ятовано, яка легко піддавалась операціоналізації, як і залежна змінна (кількість повторень інформації, необхідних для запам'ятовування).

Ще двоє із ранніх дослідників, які суттєво відійшли від традицій Вундта, заслуговують на те, щоб згадати їх при розгляді історії становлення експериментальної стратегії наукових досліджень в психології [68, с. 51]. Це Е. Торндайк (1898) і І. Павлов (1903).

Обидва незалежно один від одного і від Вундта звернулися до дослідження процесів, які в зарубіжній психології отримали назву "простого навчання" (simple learning), а у вітчизняній - "обумовлення поведінки". В роботах обох дослідників використовувалися тварини і були розроблені спеціальні інструментальні засоби для проведення експериментів.

У той час як І. Павлов виявив інтерес до вивчення процесів формування у тварин умовних рефлексів і відносив свої дослідження скоріше до галузі фізіології, ніж психології, Торндайк, досліджуючи процес навчання тварин, вважав, що на підставі аналогій з тваринами можна вивчати і деякі функції людської психіки. Одне із його класичних досліджень процесу так званого "простого навчання" (simple learning) базувалося на аналізі поведінки типу "спроб та помилок" кішок у "проблемному ящику" - спеціальному експериментальному приладі для дослідження поведінки тварин в лабораторних умовах. Обидва вчені використовували об'єктивні прийоми для визначення тих конструктів, які вони вивчали, і їх висновки щодо закономірностей поведінки тварин в лабораторних умовах базувалися на дослідженнях, які відповідали усім критеріям експериментального методу. І. Павлов став першим російським ученим, який за свої видатні дослідження в галузі класичного обумовлення поведінки тварин був нагороджений Нобелівською премією.

Через деякий час після появи структуралістської школи в Німеччині виник ще один напрям психологічних досліджень, який увійшов в історію психології під назвою Вюрцбургської школи (за назвою міста Wurzburg). Найпомітнішою фігурою, що уособлює ідеї цієї школи, був Освальд Кюльпе, який пройшов початкову наукову підготовку в лабораторії Вундта [73]. Кюльпе зосередив увагу скоріше на процесуальному аспекті виявлення досвіду свідомості, ніж на його змісті. На відміну від Вундта Кюльпе вважав, що за допомогою інтроспекції можна вивчати як самі пізнавальні процеси - відчуття, мислення, міркування (тобто акти здійснення цих процесів), так і їх "кінцевий продукт" - чуттєві й мисленнєві образи та судження. Він пропонував досліджуваним думати про щось, а потім описувати свій досвід. Хоча інтроспекція зберігалась як дослідницька стратегія і об'єктом аналізу залишався суб'єктивний безпосередньо чуттєвий досвід, Кюльпе і його прихильники поступово перейшли від атомарного підходу до вивчення досвіду свідомості до більш глобального. Останнє виявилося в увазі до поведінки, пов'язаної з вирішенням проблем, що надало їх дослідженням більшої практичної значущості у порівнянні з ортодоксально структуралістськими дослідженнями Вундта. На думку Густава Бергмана, філософа науки, Вюрцбурзьку школу можна розглядати як перехідний етап від структуралізму до функціоналізму - першого американського напряму в психології. Багато досліджень в цій школі було присвячено вивченню впливу установок (sets), або "передуготовності" (диспозиції), на спроможність вирішувати проблеми.

Стиль досліджень у Вюрцбурзькій школі відбиває тенденцію переходу до маніпулятивної стратегії, яка незабаром стане основною характерною рисою функціоналізму [68, с. 52].

Вюрцбурзьку школу вважають [97] предтечею гештальтпсихології. Її провідні представники М. Вертгеймер, У. Келлер, К. Коффка піддали критиці редукціоністський атомарний підхід до вивчення психіки, запропонований структуралістами на чолі з Вундтом. Вони стверджували, що складний психічний образ не є простою сумою його складових. Завдання, яке поставили перед собою представники гештальтпсихології, полягало у вивченні безпосереднього чуттєвого досвіду цілого організму. Хоча гештальтисти, як і структуралісти, користувались методом інтроспекції як компонентом їх дослідницької стратегії, вони спромоглися провести такі дослідження, які зробили важливий внесок у вивчення сприйняття. Частково їх вплив на розвиток уявлень про закономірності сприйняття виявився більш вагомим, тому що їхні дослідження базувалися на використанні маніпулятивної стратегії і характеризувались виявленням більшої уваги до проблеми контролю варіативності при застосуванні стратегій експериментального методу [68, с. 52]. Наприклад, вони приділяли велику увагу розрізненню ознак фізичних стимулів, які призводили до специфічних перцептивних ефектів. Так, у класичному дослідженні Вертгеймером ілюзії руху (1912)- "phi-phenomenon" (тобто демонстрації ефекту виникнення відчуття руху при послідовному освітленні розташованих на короткій відстані один від одного об'єктів) велика увага приділялася визначенню кількісних параметрів сенсорних стимулів, таких як тривалість освітлення, джерел світла та відстані, на якій об'єкти знаходились один від одного. Подібна ж увага приділялася підбору параметрів стимульного матеріалу, при яких виникали такі перцептивні феномени, як:

А) сприйняття суми дискретних елементів як цілого образу (closure);

Б) феномену "хорошої фігури" (good figure), тобто тенденції сприймати фігуру як таку, в якій є всі необхідні деталі, коли реально деякі з них були відсутні;

В) феномену "pragnanz" (термін запропонований Вертгеймером), тобто визначення найбільш характерних рис абрису фігури, по яких вона впізнається як та чи інша фігура;

Г) феномену розрізнення фігури та фону (Е. Рубін, 1915) [6, с. 9].

Отже, школа гештальтпсихології досягла суттєвого методологічного прогресу у виявленні взаємозв'язків між фізичними характеристиками зовнішнього світу і їх перцептивними образами.

Як підкреслює Р. Вудвортс [118], закони перцептивної організації досвіду, встановлені представниками школи гештальтпсихології, відповідають типам S - R або S - О - R і багато висновків дослідників цієї школи базуються на ретельних наукових спостереженнях.

З іншого боку, представники цього напряму не приділяли достатньо уваги визначенню і диференціації перцептивних реакцій. Наприклад, ключова доктрина ізоморфізму, тобто положення про те, що об'єктивний досвід сприйняття і фізіологічні процеси, які лежать в його основі, мають однакові структури (Келлер, 1947), була прийнято тільки на рівні здорового глузду, а не аналізу реальних органічних і поведінкових процесів [68, с. 53].

Подібно тому, як гештальтпсихологія виникла як реакція на стерильність і атомарність підходу структуралістів, так і біхевіоризм виник як реакція на "холізм" (wholism) гештальтистів [68, с. 53].

Проте перш ніж перейти до аналізу цього напряму і його внеску в розвиток експериментальної психології, зупинимось на американському напряму розвитку психологічних досліджень, відомому під назвою "функціоналізм". Те, що відрізняє функціоналістів, таких як Джон Дьюї, Уїльям Джеймс, Джеймс Роланд Анджел, від структуралістів, характеризують як прагматичну прикладну спрямованість їх досліджень, що виявилась, зокрема, у дослідженні процесу адаптації. їх цікавили питання цільової спрямованості конкретних психічних явищ і їх зумовленості специфічними умовами. Така функціональна зорієнтованість досліджень була характерною, зокрема, для генетичної психології (Стенлі Холл), порівняльної психології (Харві Карр), психології навчання (Роберт Вудвортс), психології індивідуальних розбіжностей (Джеймс Кеттелл і Лайонелл Терстоун).

Об'єднуючою тематикою функціоналістських досліджень були спроби встановити, як індивід за допомогою психологічних функцій пристосовується до змістовного оточення і як можна покращити це пристосування. їх дослідження здебільшого базувалися на використанні маніпулятивної стратегії і були спрямовані передусім на вивчення адаптації організму (R) до змін в оточуючому середовищі (S).

Деякі сучасні американські дослідники, такі як Артур Мелтон, Лео Постман, Бентон Андервуд, зберегли певною мірою стиль і підходи ранніх функціоналістів. Вони підкреслюють, що в сучасній американській експериментальній психології найбільш помітними є традиції саме функціоналізму (у порівнянні з іншими школами), які особливо характерні для досліджень пам'яті і навчання [68].

Телеологічна орієнтація досліджень ранніх функціоналістів змусила Джона Уотсона, учня Джеймса Анджелла, відмовитись від функціоналістської позиції. Телеологічні пояснення поведінки приписували цілі діям живих істот. Ці цілі представляють скоріше майбутні, ніж минулі чинники поведінки. Телеологічне пояснення причин того, чому, наприклад, пацюк швидко біжить у "проблемному ящику" до місця, де він може отримати їжу, може бути сформульовано у термінах очікування твариною майбутніх наслідків її поведінки (бігу). На відміну від цього, нетелеологічне пояснення цілеспрямованої поведінки тварини базується на урахуванні особливостей її минулого досвіду (попереднього отримання їжі у певному місці) як фактора, що зумовлює поведінку в теперішній ситуації. Телеологічні пояснення поведінки, на думку Дж. Уотсона, базуються на постулатах наявності змістовного компоненту у поведінці і її довільності, тобто вони подібні поясненням традиційних раціоналістів, а тому не є науковими. Класична робота Дж. Уотсона "Психологія очима біхевіориста" (1913) [116] містить погляди на психологію як на природознавчу науку, основні наукові дані якої, як і в інших науках, базуються на спостереженнях, що піддаються публічній перевірці. Специфічною метою психології він вважав аналіз поведінки живих істот в умовах, які змінюються, що призводить до адаптації організму до цих змін.

У більшості досліджень біхевіористи використовували експериментально-маніпулятивну стратегію, а результуючі закономірні співвідношення відповідали формулі S - R.

Основний внесок біхевіористів у становлення експериментальної дослідницької парадигми полягає у відстоюванні об'єктивності у вивченні аспектів поведінки, доступних спостереженню. Здобутки біхевіористів у становленні експериментальної методології в психології настільки значущі, що, на думку зарубіжних дослідників, не визнавати їх на підставі неадекватних теоретичних поглядів щодо ролі свідомості у поведінці було б не об'єктивно. їм треба віддати належне за розуміння ролі поведінки як найважливішого джерела інформації, яке має у своєму розпорядженні психолог для вивчення психіки людини. Цікавим видається твердження, що "більшість експериментальних психологів можна характеризувати як "методологічних біхевіористів" [68, с. 56]. Мається на увазі методологічний підхід до вивчення психіки, а не теоретичні уявлення про природу психічного. Цей підхід базується на переконанні, що для того, щоб психологію вважали науковою дисципліною, вона повинна аналізувати явища, які можуть бути адекватно ідентифіковані і перевірені іншими дослідниками.

Як би не відрізнялись уявлення щодо предмета дослідження у розглянутих вище школах та притаманні їм схеми психологічного мислення, те, що їх об'єднує, як стверджує Т. Корнілова [29, с. 32], є більш суттєвим, ніж це відзначається в історико-психологічних роботах. Це є єдність у розумінні шляху, який проходить психолог при реалізації експериментального дослідження від теоретичної гіпотези до гіпотези, емпірично навантаженої, від загальних уявлень про базисні процеси, що вивчаються, до засобів операціоналізації експериментального контролю, від отриманих в контрольованих умовах результатів до узагальнень, які інтерпретують причинно-наслідкові відношення між явищами. Отже, розвиток різних способів експериментування виконав у психології інтегруючу роль, на яку марно претендували окремі теорії.

Деякі дослідники історії розвитку методології психології, умовно виокремлюють в ній два періоди:

-до лабораторний, який пов'язують з дослідженнями у галузі психофізики і психофізіології;

-лабораторний, у межах якого розглядають, крім проаналізованих нами вище декількох напрямів, французький патопсихологічний і діалектико-матеріалістичний підходи, що сформувалися за радянських часів у вітчизняній психології. Засновником так званого патопсихологічного підходу був Т. Рібо, який вважав, що хвороба - "найтонший експеримент, здійснений природою за певних обставин і такими засобами, яких не має в своєму розпорядженні людина" (йшлося про дослідження захворювань, пов'язаних з ураженнями пам'яті, уваги, волі, особистості [6, с. 9]. Проте в межах такого специфічного методу він сформулював уявлення про предмет експериментальної психології, яка повинна займатися не метафізикою і обговоренням сутності душі, а виявленням законів і найближчих причин психічних явищ.

Пізніше П. Жане, учень Т. Рібо, і А. Біне розвинули ідеї цілісного підходу до вивчення людини, якому, як підкреслював Рібо, не могли відповідати ані німецький атомізм, ані англійський ассоціанізм (маються на увазі дослідження В. Вундта і його англійського послідовника Е. Тітченера).

Жане стверджував: для того щоб поширити на інших людей емпірично встановлені закономірності поведінки, необхідно не тільки залишати місце для свідомості, а й розглядати її як особливу форму виявлення психічного, що надбудовується над елементарною поведінкою, не забуваючи при описі поведінки таких явищ, як віра [6, с. 9].

Біне, який також вивчав вищі психічні функції - мислення, інтелект, зібрав величезний фактологічний матеріал про різні психічні явища практично в усіх галузях психології (загальній, патопсихологічній та клінічній, дитячій і педагогічній, психології індивідуальних відмінностей та ін.) [6].

Отже, провідні засновники експериментальної психології визнавали значущість й інших методів в психології, зокрема, спостереження, генетичного і патопсихологічного методів, які доповнювали способи здійснення ними психологічних досліджень у контекстах вирішення тих проблем, які залишались поза межами вузько усвідомленого експериментування.

Історія становлення експериментування як провідного методу наукових досліджень в психології свідчить про взаємовплив різних психологічних шкіл. Найяскравішим прикладом такого взаємовпливу у XIX столітті було поєднання в межах однієї школи структуралізму ідей німецької експериментальної психології (В. Вундт), які характеризувались атомістичним поглядом на структуру свідомості, і британського ассоціанізму (Е. Тітченер), який базувався на позиціях функціональної психології (з акцентуванням ролі процесуальних компонентів або "потоку свідомості" для вивчення закономірностей психіки людини.

У XX столітті прикладом взаємовпливу психологічних шкіл так званих Старого і Нового Світу вважають [29, с. 34] дослідницьку діяльність Курта Левіна, який після приходу до влади у Німеччині нацистів емігрував у США. Його експериментальні дослідження мотивації і цільової регуляції поведінки змінились в американський період етапом експериментування в соціальній психології. Формула К. Левіна - В = f (Р, S) поведінка (В) - є функцією особистості (Р) і оточення, ситуації (S) залишалась провідним принципом досліджень цільової регуляції поведінки [58].

Учениця К. Левіна професор Б. Зейгарник, працюючи в Московському університеті на факультеті психології, продовжила розвиток системи методів індивідуального експериментування у вітчизняній психології [25].

Ідеї французького патопсихологічного підходу до експериментування в психології з їх поглядами на хворобу як "експеримент, поставлений природою", співзвучні з роботами видатного радянського психолога О. Лурія, які набули всесвітнього визнання завдяки його блискучим дослідженням локалізації мозкових функцій. Емпіричним джерелом цих досліджень слугували спостереження за змінами психічних функцій внаслідок уражень головного мозку поранених під час Другої світової війни. Ім'я Лурія як одного із видатних дослідників у галузі експериментальної нейропсихології і патопсихології добре відоме за кордоном, зокрема в США. Другим після нього за значущістю радянським дослідником за кордоном вважають Л. Виготського, роботи якого й досі широко цитуються на Європейських та Міжнародних психологічних конгресах, їм присвячуються окремі наукові симпозіуми. Внесок Виготського в експериментальну психологію відомий менше, ніж його загально психологічна культурно-історична концепція психічного розвитку. Проте він розробив схеми дослідницьких методик так званої "подвійної стимуляції", що дає підстави, на думку Т. Корнілової [29, с. 36], розглядати його дослідження і роботи його учнів, зокрема. П. Гальперіна - автора методу "формування розумових дій", як особливий етап у розвитку експериментальної психології, хоча багато в чому ці дослідження були умовно експериментальними, або квазіексперимен - тальними.

Обидва згаданих типи організації досліджень суттєво відрізняються за структурою психологічних гіпотез та інтерпретаційних тверджень від тієї лінії розвитку експериментування, яка склалася для перевірки каузальних гіпотез. Вони передбачають орієнтування дослідника на структурно-функціональні гіпотези, включають компоненти діагностики (внутрішніх структур базових процесів) і широкий діапазон можливостей для виявлення саморегуляції в "експериментальній діяльності" досліджуваних у порівнянні із звичайними експериментальними процедурами" [29, с. 36].

Аналіз підручників з експериментальної психології, виданих англійською мовою за кордоном, показує, що, на відміну від підручників російських авторів та надрукованих конспектів лекцій українських викладачів, які містять у розділах, присвячених аналізу історії

Становлення експериментального методу в психології, досить детальні й об'єктивні оцінки внеску практично всіх провідних фахівців цієї галузі знань (більшість з яких згадані і в даному розділі підручника), роль видатних вітчизняних дослідників у розвитку експериментальної психології в них практично не висвітлюється, за винятком робіт І. Павлова. Його внесок у розробку експериментальних процедур дослідження класичного зумовлення, яке в підручниках американських авторів називають "простим навчанням", був, як згадувалося вище, відзначений Нобелевською премією. Про визнання наукових здобутків І. Павлова свідчать спроби американських дослідників застосувати його методологію класичного зумовлення при лікуванні психосоматичних захворювань, наприклад, астми у дітей, неврозу анорексії та наркотичної залежності у дорослих, які наводяться у підручниках з експериментальної психології [88].

Проте не тільки заради наукової справедливості, а й для повноти характеристики історії становлення експериментального методу в психології відслідити, що першим дослідником (не тільки у вітчизняній, а й у світовій психології), який наголосив на значенні експерименту як методу наукових досліджень в психології, був М Ланге - професор Новоросійського (нині Одеського) університету, який очолював експериментально-психологічну лабораторію при філософському факультеті цього університету [6, с. 10]. Ланге експериментально досліджував психомоторику, увагу, сприймання, встановивши, зокрема, закон перцепції, в якому констатував наявність певної послідовності фаз сприймання - від менш диференційованого до більш диференційованого, зумовленої філогенетичним розвитком людини. Інтроспекція, як стверджував Ланге, не може виокремити стадії процесу, фіксуючи тільки його кінцевий результат [6, с. 10].

Суттєвий внесок у методологічну роботу з осмислення нормативів експериментування зробив російський дослідник О. Лаврський, який запропонував у 1910 році на І Всеросійському з'їзді з експериментальної педагогіки концепцію природного експерименту. Він також обговорював прийом, коли досліджувані не знають про те, що виступають об'єктами психологічного вивчення [29, с. 35]. Як підкреслює Корнілова [29], поняття природного експерименту в концепції Лазурського передбачало розрізнення таких структур організації дослідження, як спостереження і експеримент. Такий тип експерименту розглядався ним як проміжна позиція між чистим експериментом і менш чистим спостереженням. В його характеристиці передбачалася можливість "дифузних" експериментальних впливів, а також наближення до реальних умов життя і діяльності суб'єкта.

Якщо застосовувати сучасні критерії оцінювання зовнішньої валідності експерименту, що включають вирішення проблем відповідності експериментальних факторів реальним умовам, то можна констатувати, як стверджує Корнілова [29, с. 35], що Лазурський передбачив критерій класифікації експериментів, який пов'язаний з орієнтацією на типи змінних: експерименти, що "відтворюють реальний світ"; "штучні" або моделюючі експерименти і лабораторні експерименти (за класифікацією Р. Готтсданкера [18]). Проте розуміння можливості такого дослідження, як "природний експеримент" проміжного типу дослідження, не знайшло підтримки. З одного боку, психологія розвивала свої підходи до організації так званих "польових" досліджень, або досліджень в реальних умовах. З іншого боку, за поняттям "експеримент" закріпилася ціла система його нормативних ознак, пов'язаних з організацією різноманітних форм контролю при отриманні емпіричних даних і обгрунтуванні висновків з метою перевірки каузальних гіпотез [29, с. 36].

Проте у вітчизняній психології, як зазначалося вище при аналізі робіт Виготського і Гальперіна, виникли нові підходи, які відрізнялися від класичних експериментальних підходів за формами контролю, характером експериментальних впливів і співвідношенням теорії та інтерпретаційних гіпотез. За Виготським, експериментально-генетичний метод, який він протиставив у певних аспектах суб'єктивному методу класичної емпіричної психології, відкривав об'єктивні шляхи вивчення психіки [6, с. 10].

Значний внесок у подальший розвиток експериментально - генетичного методу в психології пов'язують з ім'ям провідного українського психолога Г. Костюка, який очолив у ті роки створений в Україні Інститут психології, який носить нині його ім'я [39, с. 10].

Як підкреслює С. Максименко [39], Костюк створив просту, але дуже ефективну щодо відкриття внутрішніх закономірностей процесу створення образу при сприйнятті предмета експериментальну модель цього процесу. Досліджуваним пропонували сприймати предмет у темній камері, яка ненадовго освітлювалась. Через це досліджуваний не мав можливості побачити предмет повністю, сприймав його як щось невизначене, не доступне свідомості. Завдяки цій експериментальній моделі була створена можливість вивчати: 1) чутливість зорового аналізатора; 2) формування абрису предмета сприймання з невизначеними межами та з порожнинами в цілісному образі; 3) пізнавальні дії, завдяки яким створюються гіпотези-образи, що поступово стають правдоподібними; 4) розвиток образу внаслідок віднесення його до певної категорії; 5) творчість, "аналіз складових психіки, що забезпечують перехід від перцептивних завдань до складніших проявів пізнавальної духовної та продуктивної діяльності" [39, с. 14; 6, с. 11].

Пізніше Максименко дослідив можливості застосування експериментально-генетичного методу в процесі спеціально організованого навчання.

Д. Узнадзе використовував метод експерименту у дослідженні установки. Оригінальну методику психофізіологічного експерименту створили Б. Теплов і В. Небиліцин, тобто експериментальний метод у різних своїх видах проникнув у всі галузі психології.

Отже, зарубіжними та вітчизняними психологічними школами були розроблені різні типи експериментів, як "редукціоністські" (за способом пояснення психологічної реальності), так і такі, що передбачають можливість урахування специфіки психологічних законів, які неможливо звести до типів законів, що характеризують природничо-наукову картину світу" [29, с. 37]. Як підкреслює Т. Корнілова, до спеціальних типів організації психологічних експериментів відносять такі схеми, як демонстраційні випробування і експериментальні ефекти дії "динамічних законів" в школі К. Левіна; моделювання законів становлення вищих психічних функцій в школі Л. Виготського; сучасні експериментально-генетичні дослідження; використання тренажерів (наприклад, для вивчення факторів, що впливають на діяльність авіа пілотів); методики психологічного тренінгу (зокрема, для надання допомоги людині при зміні рівня комунікативної компетенції); акторську модель відтворення емоційних станів в лабораторних умовах (П. Симонов з колегами).

У процесі подальшого розвитку психологічного експериментування відбувалося диференціювання уявлень щодо емпіричної реальності, яка вивчалась, і щодо нормативів наукового методу. Проте з'ясувалося, що нормативи експериментального методу можуть застосовуватися для перевірки різних за своїми пояснювальними принципами психологічних гіпотез (наприклад, гіпотез, що стосуються психології поведінки, з одного боку, і гіпотез, що висуваються при вивченні психології свідомості - з іншого). Найважливішою передумовою дотримання нормативів наукового методу при цьому є слідування логіці причинного висновку. В результаті експериментом почали називати не будь-який спосіб отримання емпіричних даних і не лише біхевіористські експериментальні схеми, максим


Схожі статті




Експериментальна психологія - Максименко С. Д. - 2.2. Передумови становлення й розвиток експериментального методу в психологічних дослідженнях

Предыдущая | Следующая