Психологія - Русинка Іван - 1.5. Становлення психології як самостійної науки

У XVIII ст. у Німеччині намічається тенденція до вивчення фактів, конкретних емпіричних явищ у відносинах людини і природи. В цих умовах виступив філософ, педагог і психолог У. Ф. Гербарт (1776-1841), який став основоположником німецької емпіричної психології.

Надзвичайний вплив на розвиток об'єктивної психології справила ідея Гербарта про динаміку уявлень. На думку Гербарта, кожне уявлення прагне потрапити в центральну ділянку душі - сферу ясної і чіткої свідомості. Однак обсяг цієї свідомості, аперцепції, не безмежний, і тому потрапити туди може тільки уявлення, яке є достатньо інтенсивним і значимим для суб'єкта. Однак головною умовою, яка дає можливість уявленню перейти в ділянку свідомості і стати усвідомленим, ясним, є підтримка, яку надає йому весь запас минулого досвіду.

Якщо нове враження не набуває такої підтримки, воно усвідомлюватися не буде. Таким чином, нові враження зобов'язані своїм існуванням в ясній свідомості не спеціальній силі душі, а взаємодії наявного і минулих сприйнять.

1.5. Становлення психології як самостійної науки

Середину і другу половину XIX ст. можна вважати періодом становлення психології як самостійної науки. Першим варіантом психології як самостійної науки стала фізіологічна психологія В. Вундта (1832-1920). За Вундтом, предметом психології є безпосередній досвід суб'єкта (доступні самоспостереженню явища і факти свідомості), який може вивчатися лише шляхом самоспостереження, інтроспекції (спостереження суб'єкта за змістом і актами власної свідомості).

Людина сама - не як вона з'являється назовні, а як вона дана безпосередньо самій собі - є власне проблемою психології. Експеримент тільки дає можливість зробити самоспостереження більш точним.

В. Вундт

Ф. Брентано (1838-1917) висунув програму, що протистояла як традиційній, так і новій психології В. Вундта. Він виступає проти психології як науки про зміст свідомості. Істинною психологічною реальністю є не змісти, а акти нашої свідомості. Свідомість будується не зі змістів (відчуття, образ та ін.), а з актів (уявлень, суджень, емоційної оцінки), які передбачають "спрямованість на...", або інтенцію. Таким чином, предметом психології є психічні феномени як акти - бачення, слухання, міркування.

Акт свідомості, тобто функція свідомості, завжди виявляється у її спрямованості на об'єкт усвідомлення. Відповідно до способу ставлення до предметів Ф. Брентано поділяє класифікацію духовних актів на три види: акти уявлення, акти міркування, акти почуття (емоційної оцінки об'єкта).

В уявленні предмет являється свідомості у вигляді образу. Модифікаціями цього акту є сприйняття, уява, поняття, причому уявленню належить керівна роль.

Ні про що не можна міркувати, нічого не можна бажати, ні на що не можна надіятися, нічого не можна боятися, якщо щось не уявлено.

Ф. Брентано

Міркування - другий вид ставлення до об'єкта. За Брентано, в міркуванні об'єкт характеризується як істинний або неправильний.

В актах почуття (емоційної оцінки) суб'єкт ставиться до свого об'єкта як до добра або зла, бажаного або відкинутого. Цей клас феноменів охоплює також бажання і волю. Виокремивши три види актів, Брентано підкреслював їх єдність у цілісному душевному житті. Свідомість в єдності її актів Брентано порівнює з рікою, в якій одна хвиля наслідує іншу. Ця теорія вела до уявлення про суб'єкта як систему актів, яка має підгрунтя в самій собі й осягає себе через самоспостереження.

У психології кінця XIX - початку XX ст. формуються різні за науковою ідеологією психологічні школи, що починають використовувати поняття самосвідомості та особистості, які поступово витісняють поняття свідомості та поведінки.

Заперечуючи строго раціоналістичний підхід до пізнання, засновник американського функціоналізму В. Джеме (1842- 1910) вважав будь-яке пізнання умовним, недостовірним і підкореним практичному інтересу. Поняття і теорії є не відповідями на загадки, а знаряддям для оброблення досвіду і реалізації наших цілей. Людина за відсутності раціонального підгрунтя має право вірити в те, що найбільшою мірою відповідає їі емоційній природі і забезпечує душевний комфорт.

Саме ці ідеї Джемса дали початок новому напряму американської психології - функціоналізму, який вимагав розгляду свідомості в аспекті її функції в поведінці як інструменту пристосування до оточення.

Ж. Піаже (1896-1980) розробив операціональну теорію інтелекту, його структуру, функції та розвиток через механізм інтеріоризації.

Піаже говорив про те, що в процесі розвитку організм адаптується до зовнішнього середовища. Тому інтелект є стрижнем розвитку психіки, що саме розуміння, створення правильної схеми довкілля і забезпечує адаптацію до цього середовища. Адаптація є не пасивним процесом, а активною взаємодією організму з довкіллям. Ця активність є необхідною умовою розвитку, оскільки схема не надається в готовому вигляді людині при народженні, немає її і в навколишньому світі, схема виробляється тільки у процесі активної взаємодії з середовищем. Піаже дійшов висновку, що розвиток мислення тісно пов'язаний не з мовою, а з розвитком мислительних операцій.

На початку XX ст. утворюється школа гештальтпсихології (М. Вертгаймер (1880-1944), В. Келлер (1887-1967), К. Коффка (1886-1941)), яка виступила з новим розумінням предмета і метода психології: важливо починати з наївної картини світу, вивчати реакції такими, як вони є, вивчати досвід, який не підлягає аналізу і зберігає свою цілісність. Гештальтпсихологи під час проведення експериментів просили піддослідних описати предмет сприйняття не таким, як вони його знають, а таким, яким бачать його в цей момент. В основі психіки, на думку представників психології цього напряму, лежать не окремі елементи свідомості, а цілісні фігури - гештальти, властивість яких не є сумою властивостей складових. І навпаки, властивості складових визначаються саме структурою гештальту (цілісного образу).

Наприкінці XIX ст. у зарубіжній психології поширився антиінтелектуалізм, який відобразився у філософських теоріях Сореля і Бергсона. Інстинкт та інтуїція стали розцінюватися як щось важливіше за розум. Ці напрями суттєво вплинули на психологію. Проголошені в той період нові підходи, порушені проблеми, отриманий емпіричний матеріал справили великий і плідний вплив на подальший розвиток психології, який триває дотепер.

Найбільш відомою школою, що сформувалася в Америці наприкінці XIX - на початку XX ст., став біхевіоризм. Його фундатори визнавали предметом психології не свідомість, а поведінку. Еволюція біхевіоризму зумовила в середині XX ст. виникнення оперантного біхевіоризму, засновником якого був Б. Ф. Скіннер.

На основі аналізу поведінки Скіннер сформулював свою теорію навчання. Головним засобом формування нової поведінки є підкріплення (стимул, який викликає значиму реакцію). Вся процедура навчання в експериментах над тваринами отримала назву послідовного наведення поведінки на необхідну реакцію. Дані, отримані під час вивчення поведінки тварин, Скіннер переносить на людську поведінку, що призводить до вкрай біологізаторського трактування людини, з виключенням внутрішнього світу людини, її свідомості з поведінки. Психологічні процеси описуються в термінах реакцій і підкріплень, а людина - як реактивна істота, що підпорядковується впливу зовнішніх обставин. На його думку, неможливо говорити про реальну свободу людини, оскільки вона ніколи реально сама не керує своєю поведінкою, що детермінована зовнішнім середовищем.

У концепціях 3. Фрейда, К. Г. Юнга, Г. Олпорта, Е. Шпрангера, представників гуманістичної психології виходила на перший план категорія особистості, але ця проблема стане темою нашого розгляду в іншому розділі.

Значний внесок у розвиток сучасної психології зробили російські психологи І. П. Павлов, автор учення про діяльність вищої нервової системи і формування умовних рефлексів, О. О. Ухтомський, родоначальник теорії домінанти, Л. С. Виготський, автор ідей про розвиток психічних функцій у процесі культурно-історичного розвитку (психічні функції, дані природою, "натуральні", перетворюються на функції вищого рівня розвитку, "культурні"): так, механічна пам'ять стає логічною, асоціативний перебіг уявлень стає цілеспрямованим, або творчою уявою, імпульсивна дія - довільною.

Отже, на основі наявних і коротко розглянутих нами наукових даних можна більш конкретно визначити предмет сучасної психології.

Психологія як наука вивчає факти, закономірності психічного життя людей. Це галузь знань, яка вивчає внутрішній світ людини, її характер, темперамент, звички, стани, мотиви, вміння, думки, можливості, вміння організуватися в критичних ситуаціях. З іншого боку, психологія має не тільки пояснювати внутрішній світ, а й з'ясовувати закономірності та механізми взаємодії індивіда як суб'єкта зі своєю психікою, з іншими індивідами в діяльності, спілкуванні і має потенціальні можливості змінити себе; при цьому, орієнтація на власну психіку як на цінність має бути органічним додатком до орієнтації на все інше, що є цінним для людини і міститься в навколишньому світі.

Знання тонкощів психології людини дуже допомагає, зокрема, у ділових стосунках, коли з'являється шанс добитися кар'єрного зростання, або схилити на свій бік людей, від яких залежить твоя доля, або реалізація особистого інтересу.

Схожі статті




Психологія - Русинка Іван - 1.5. Становлення психології як самостійної науки

Предыдущая | Следующая