Загальне землезнавство - Олійник Я. Б. - 5.8. Сучасні особливості розподілу суші і моря

Співвідношення суші і моря протягом геологічної історії Землі постійно змінювалося. Нині з 510 млн км2 поверхні планети океанами зайнято 361 млн км2 (71 %), а сушею - 149 млн км2 (29 %). Більша частина материкових мас розташована в Північній півкулі.

В географічному положенні материків і океанів, їх взаємному співвідношенні і обрисах берегової лінії встановлено певні закономірності. Заслуга в їх виявленні і узагальненні належить таким великим ученим, як В. І. Вернадський, Е. Реклю, Г. М. Катерфельд, Зупинимося на деяких сформульованих ними висновках.

Материки і океани за своїм положенням є антиподами: Північний Льодовитий океан лежить проти Антарктиди, Африка з Європою - проти Тихого океану, північні материки - проти океанічної Південної півкулі, Індійський океан - проти Північної Америки, Австралія - проти Північної Атлантики. Лише Південна Америка своїм антиподом має сушу Південно-Східної Азії.

Всі материки, крім Антарктиди, групуються попарно: Північна Америка з Південною, Європа з Африкою, Азія з Австралією. Кожна пара утворює "материковий промінь", а всі промені сходяться до північного полюсу, утворюючи так звану континентальну зірку (рис. 15). В кожному материковому промені південний материк дещо зміщений на схід відносно північного. Всі вони мають грушоподібну (трикутну) форму. Вздовж їх окраїн наявні острови або острівні дуги. Північні материки відокремлені від південних геосинклінальними областями.

Континентальність Північної півкулі пояснюється, на думку С. В. Калесника, пануванням висхідних рухів у помірних широтах, які компенсуються опусканнями в полярній арктичній області. Океанічність Південної півкулі зумовлена інтенсивними вертикальними опусканнями в помірних широтах, які компенсуються підняттями суші в Антарктиді. Антиподність материків і океанів забезпечує рівновагу планети в умовах її обертання.

континентальна зірка

Рис. 15. Континентальна зірка

У Північній півкулі материки виклинюються на південь тому, що на меридіональні материкові підняття накладаються вікові зональні опускання екваторіального поясу внаслідок зменшення полярної сплюснутості Землі. Опускання мас літосфери екваторіального поясу і пов'язана з цим додаткова кутова швидкість зумовили випуклість західних узбереж Південної Америки і Африки.

Переважання піднять земної кори в Північній півкулі і опускань в Південній є причиною зміщення північних материків на захід, а південних - на схід. Така закономірність е наслідком ефекту обертання під дією тангенціальної сили, що виникає згідно із законом збереження моменту кількості руху. Найбільший ефект відносного зсуву спостерігається на паралелях 62° Північної та Південної півкуль.

5.9. Форми земної поверхні

Форми земної поверхні досить різноманітні. Серед них основними є ті, що поширені на значних площах.

Рівнини - це мегаформи (великі форми) рельєфу, які мають великі площі і незначний перепад висот. Рівнини на суші бувають на різних гіпсометричних рівнях і в геологічній структурі відповідають платформам. Залежно від спрямованості новітніх рухів земної кори та дії екзогенних процесів рівнини поділяють на три типи: денудаційні, які утворені багатовіковими підняттями окремих ділянок; цокольні, які знаходяться на місці розвитку платформенного чохла, та акумулятивні, які сформувалися в результаті вікових опускань літосфери. Як правило, рівнини за походженням бувають складні, але найчастіше їх класифікують за морфологічними та морфометричними ознаками. Усі без винятку рівнини в результаті новітніх рухів земної кори розпались на окремі ділянки, які прийнято називати низовинами, височинами, кряжами, плато.

Низовини займають частину рівнини, що залягає нижче 200 м. У геологічній структурі їм відповідають синеклізи - великі ділянки опускання. Височини - ділянки рівнини, що піднімаються над навколишньою місцевістю не вище 500 м і відповідають у геологічній структурі антеклізам - щитам. Кряжі - витягнуті форми рельєфу, що відповідають поодиноким периферійним складкам. Плато - це височини, утворені майже горизонтально залягаючими варами осадових порід з плоскою поверхнею і стрімкими схилами. Ці своєрідні рівнини можуть мати середні висоти від 200 до 3000 м. Як приклад низьких плато можна назвати Устюрт, Тургайське, Приленське. До високих належать плато Путорана, Анабарське, Великий Басейн, Колорадо та ін.

Таким чином в поняття "рівнина" входять вирівняні поверхні Землі, що лежать на різних абсолютних висотах і утворені переважно екзогенними факторами: дією рік, льодовиків, морів і процесами вивітрювання. В одних випадках відбувається накопичення осадових порід, в інших - руйнування давніх порід та їх винесення. Внутрішні сили, які піднімають або опускають певні ділянки земної кулі, значною мірою визначили місце, час і висоту рівнин, що утворилися.

Гори - це теж мегаформи рельєфу, але вони здіймаються над рівнем моря вище 500 м і мають розчленований рельєф зі стрімкими схилами і чітко окресленими вершинами. Гори прямолінійно, дугоподібно або у вигляді ізольованих піднять простягаються на сотні і тисячі кілометрів і мають різні абсолютні висоти. За висотою гори поділять на низькі (до 1000 м), середні (до 2000 м), високі (до 5000 м) і дуже високі (більше 5000 м).

Гори утворюються переважно під дією внутрішніх сил Землі. В одних випадках вони виникають внаслідок зім'яття у величезні складки осадових порід, і тому їх називають складчастими. Досить поширеними є складчасто-брилеві гори. їх ще називають відродженими горами. Вони в минулому були складчастими, пізніше зазнали сильного руйнування, а в альпійську епоху окремі їх брили знову були підняті на велику висоту. Тоді ж були зім'яті в складки і більш молоді відклади.

Складчасті гори утворилися переважно в альпійську епоху гороутворення, за геологічним віком вони порівняно молоді. До них належать Альпи, Карпати, Кримські гори, Кавказ, Памір, Гімалаї, а також Тихоокеанський пояс гір та ін.

Брилеві гори характерні для давніх платформ. Вони утворюються внаслідок того, що ендогенні сили розколюють фундамент платформ на окремі брили і піднімають їх на різну висоту. Такими горами є Східний Саян, Яблунівський і Становий хребти, Ефіопське нагір'я, Драконові гори та ін.

Складчасто-брилевими горами є гори Тянь-Шань, Памір, Алтай, Скелясті і Скандинавські гори, південна частина Великого Вододільного хребта.

Досить поширеними формами земної поверхні є нагір'я і плоскогір'я - великі території, що включають окремі хребти, міжгірні улоговини, невеликі рівнини. Різниця висот у нагір'ях не досягає значної величини, оскільки нагір'я - це частіше за все знову підняті зруйновані гірські утворення. Такими є, зокрема, нагір'я Вірменське, Станове, Яно-Оймяконське, Колимське, Корякське і Тібетське - найбільше в світі.

Плоскогір'я утворилися здебільшого на місцях зруйнованих мільйони років тому високих гір. Нині вони знаходяться на висотах від 500 до 2000 м. Такими є, наприклад, Середньосибірське плоскогір'я, плоскогір'я Декан та ін.

Схожі статті




Загальне землезнавство - Олійник Я. Б. - 5.8. Сучасні особливості розподілу суші і моря

Предыдущая | Следующая