Загальне землезнавство - Олійник Я. Б. - 2.2. Географічна оболонка Землі

Основним об'єктом вивчення сучасної фізичної географи є географічна оболонка Землі - комплексна природна система, в якій межують, стикаються, проникають одна в одну, змішуються і взаємодіють між собою літосфера, гідросфера, атмосфера і біосфера в умовах одночасного впливу ендогенних і екзогенних факторів, перш за все внутрішньої та зовнішньої енергії. Географічною ця система називається тому, що об'єднує в єдине ціле неживу і живу природу. Жодна інша земна сфера, як і будь-яка відома оболонка решти планет Сонячної системи, не має подібного комплексного об'єднання через відсутність у них органічного світу.

Найважливішими особливостями географічної оболонки є її виняткове багатство формами прояву вільної енергії, надзвичайна різноманітність речовин за хімічним складом і агрегатним станом, їх видами та масами - від вільних елементарних частинок через атоми, молекули до хімічних сполук та найскладніших тіл, включаючи рослинний і тваринний світ, на вершині еволюції якого знаходиться людина. Серед інших специфічних ознак варто виділити наявність у межах цієї природної системи води в рідкому стані, осадових порід, різних форм рельєфу, грунтового покриву, концентрацію та акумуляцію сонячного тепла, велику активність більшості фізико-географічних процесів.

Географічна оболонка генетично нерозривно зв'язана з поверхнею Землі, яка є ареною її розвитку. На земній поверхні дуже динамічно розвиваються процеси, зумовлені сонячною енергією (наприклад дія вітру, води, льоду). Ці процеси разом з внутрішніми силами та впливом сили тяжіння перерозподіляють величезні маси гірських порід, води, повітря і навіть спричинюють опускання та піднімання певних ділянок літосфери. Нарешті, на поверхні Землі або близько від неї найбільш інтенсивно розвивається життя.

Головними рисами і закономірностями географічної оболонки є цілісність, ритмічність, зональність і кругообіг речовини та енергії.

Цілісність географічної оболонки полягає в тому, що зміна в розвитку будь-якого компонента природи обов'язково викликає зміну всіх інших (наприклад, зміна клімату в різні епохи розвитку Землі відобразилась на природі всієї планети). Масштаби цих змін різні: вони можуть рівномірно охоплювати всю географічну оболонку або ж проявлятися лише на окремих її ділянках.

Ритмічність - це повторення однакових явищ природи через певні проміжки часу. Такими є, наприклад, добові та річні ритми, що особливо найбільш помітні в природі. Циклічними є тривалі епохи потеплінь і похолодань, коливання рівня озер, морів, Світового океану в цілому, наступання і відступання льодовиків тощо.

Зональність - закономірна зміна в просторі будови компонентів географічної оболонки. Розрізняють горизонтальну (широтну) і вертикальну (висотну) зональність. Перша зумовлена неоднаковою кількістю тепла, що надходить на різні широти у зв'язку з кулеподібною формою Землі. Інший вид зональності - висотна поясність - проявляється лише в горах і зумовлена зміною клімату залежно від висоти.

Кругообіг речовини та енергії зумовлює безперервний розвиток географічної оболонки. Всі речовини в ній перебувають у постійному русі. Часто кругообіги речовини супроводжуються кругообігами енергії. Наприклад, внаслідок кругообігу води відбувається виділення тепла при конденсації водяної пари і поглинання тепла при випаровуванні. Біологічний кругообіг найчастіше починається з перетворення рослинами неорганічних речовин в органічні. Після відмирання органічна речовина перетворюється в неорганічну. Завдяки кругообігом відбувається тісна взаємодія всіх компонентів географічної оболонки, їх взаємозалежний розвиток.

Географічна оболонка хоч і є органічно єдиним, закономірно побудованим цілим, проте вона неоднорідна. її складові частини - гірські породи, рельєф, повітряні маси, сонячне тепло, води, грунти, рослинний і тваринний світ, але в різних місцях на поверхні Землі вони поєднуються і взаємодіють між собою неоднаково. Різне їх співвідношення зумовлює значні просторові відмінності в межах оболонки. Отже, природа будь-якого регіону нашої планети має також риси оригінальні та неповторні, внаслідок чого сформувалися численні несхожі один на одного природно-територіальні комплекси (ПТК), або ландшафти.

Оскільки географічна оболонка складається з великої кількості різноманітних і несхожих між собою ПТК, то в минулому її називали ще ландшафтною. Але на відміну від ПТК або ландшафтів цей термін не прижився в науці. Окремі географи вживають у науковій літературі назву "ландшафтна сфера" в розумінні, близькому до терміну "географічна оболонка". Так, Ф. М. Мільков (1990 р.) вважає, що ландшафтна сфера утворює на Землі тонкий шар завтовшки 5- 150 м, який значно відрізняється від інших великою концентрацією і активністю в ньому різних організмів. Тут знаходиться "фокус життя". І. М. Забелін (1959 р.) замість терміну "географічна оболонка" запропонував "біогеосфера", тобто характеризував її як сферу виникнення і розвитку життя. Але ця назва, як і попередня, звужує просторові межі географічної оболонки, надто загострює увагу на біологічних аспектах дослідження і відводить другорядне місце загально географічним проблемам. Невдалою виявилася і назва "геосистема", яку вжив В. Б. Сочава (1963 p.), оскільки геотопологія вивчає не географічний район, а окремі невеликі місця (ділянки) території. Цей підхід набув широкого застосування в регіональних географічних дослідженнях.

Термін "географічна оболонка" набув широкого визнання лише в сучасній науковій літературі, хоча окремі вчені близько підійшли до визначення суті і деяких загальних особливостей цієї комплексної сфери значно раніше. Так, у Нідерландах Б. Вареніус (1622-1650 pp.) вважав, що предметом вивчення географії є "земноводне коло", тобто оболонка на поверхні Землі, утворена взаємопроникненням однієї в іншу частин землі, води і атмосфери. Великий німецький учений-енциклопедист, мандрівник і дослідник природи О. Гумбольдт (1769-1859) у своїй відомій праці "Космос" розвинув думку не тільки про взаємозв'язок, а і про взаємодію повітря, океану, землі, про єдність неорганічної та органічної природи. Інший німецький учений Ф. Ріхтгофен (1833-1905), розробляючи питання щодо предмету географії, визначив її як науку про компоненти земної поверхні та їх взаємодію.

Оригінальна ідея про своєрідну "зовнішню оболонку Землі" як предмет вивчення фізичної географії була висловлена вперше на початку XX ст. професором Київського та Петербурзького університетів П. І. Броуновим (1853-1927). Він розглядав зовнішню земну оболонку як сферу, що воєдино з'єднує між собою концентричні оболонки літосфери, гідросфери, атмосфери і біосфери: всі вони проникають одна в одну, зумовлюючи своєю взаємодією зовнішній вигляд нашої планети і всі явища, що протікають на ній. Глибоко аналітичне дослідження комплексної вертикальної "особливої фізико-географічної оболонки", яке було зроблено в тридцятих роках А. О. Григор'євим (1883-1968), сприяло остаточному утвердженню цієї природної системи як об'єкта вивчення географії. Вчення про географічну оболонку Землі отримало дальше обгрунтування в працях С. В. Колесника (1901-1977) - автора фундаментального підручника "Основи загального землезнавства". Зауважимо, що саме ця книга сприяла широкому визнанню землезнавства як самостійної наукової дисципліни географії. Певний внесок у розвиток науки про географічну оболонку зробили вчені України К. І. Геренчук, В. О. Боков та І. Г. Черваньов (1984 p.), які дали сучасне трактування її будови, складу, структури, динаміки і розвитку, а також висвітлили складні питання управління глобальними географічними процесами.

Географічна оболонка як особлива за своєю будовою і властивостями сфера має межі по вертикалі. Але оскільки перехід від неї до інших оболонок відбувається поступово, то верхня і нижня межі виявляються не досить чітко і тому якоюсь мірою їх можна вважати умовними.

Вчені по-різному уявляють і обгрунтовують висоту і глибину поширення від поверхні Землі географічної оболонки.

За А. О. Григор'євим (1963 p.), верхня межа географічної оболонки проходить у стратосфері на висоті 20-25 км, дещо нижче від шару максимальної концентрації озону. Річ у тому, що озоновий шар затримує шкідливі для організмів дози ультрафіолетового випромінювання, тому саме тут з'являються сприятливі умови для існування живих істот, у першу чергу мікроорганізмів. Нижня межа знаходиться під земною корою. Вся земна кора належить до географічної оболонки, оскільки в ній постійно відбуваються процеси рельєфоутворення різної активності.

За С. В. Колесником (1955 p.), верхня межа географічної оболонки лежить у тропопаузі (тобто в середньому на відстані 10-12 км від поверхні Землі), оскільки вся тропосфера особливо тісно взаємодіє з рештою компонентів природи. Нижня межа знаходиться в земній корі на глибині 4-5 км і відповідає середній товщі осадових порід, що утворилися в результаті взаємодії всіх геосфер.

Згодом С. В. Колесник визнав більш обгрунтованою думку М. М. Єрмолаєва (1969 р.) про поширення верхньої межі географічної оболонки до стратопаузи - перехідного шару від стратосфери до мезосфери, бо саме до цього рубежу можливе життя і проявляється тепловий вплив земної поверхні на атмосферні процеси. Нижню ж межу оболонки доцільніше пов'язувати не з усією товщею земної кори, а лише з тією поверхневою частиною, яка найбільш активно взаємодіє в теперішній час з екзогенними і ендогенними процесами. Товщина цього шару на суходолі не перевищує 600-800 м. В океанах географічна оболонка пронизує всю водну товщу, а також поверхневі шари донних відкладів.

Отже, географічна оболонка включає в себе всю гідросферу та біосферу, а також нижню частину атмосфери (в ній, правда, зосереджено близько 80 % маси повітря) та поверхневі шари літосфери. Що стосується горизонтальних меж географічної оболонки, то вони визначаються розмірами Землі, яка за своєю формою є замкненою сферою.




Схожі статті




Загальне землезнавство - Олійник Я. Б. - 2.2. Географічна оболонка Землі

Предыдущая | Следующая