Всесвітня історія. Історія цивілізацій - Орлова Т. В. - Тема 17. Схід і захід в історичному процесі: минуле і сучасність

На динаміку всесвітньо-історичного процесу впродовж тисячоліть впливало чимало різноманітних факторів. Провідне місце серед них займали ті принципові структурні відмінності, які визначали шляхи еволюції Заходу і Сходу. Сама сутність цього процесу зумовлювалася взаємодією і протидією Сходу і Заходу. Розвиток відносин між ними можна порівняти із рухом маятника. Перше "відхилення" - виникнення і розквіт стародавніх східних цивілізацій, які на перших порах очолили історичний процес. Друге - піднесення античності, що стала результатом великої дихотомії, тобто роздвоєння історичного шляху на дві гілки - східну і західну. Від античності починається піднесення Заходу, хоча воно не було прямолінійним. Як уже зазначалося вище, на відміну від підданих східних деспотій громадяни Стародавньої Греції були вільними (хоча й існували категорії невільного населення) і зобов'язаними брати участь в управлінні своїми полісами. Від часів античності найвищою цінністю для західних спільнот стає свобода, але в поєднанні з іншою цінністю - повагою до закону. І те й інше втілилося у провідній ролі приватної власності із гарантуванням прав власника, що забезпечувало здійснення ринково-приватновласницьких відносин. На традиційному Сході ринкові відносини й індивідуальна власність здавна перебували під суворим контролем апарату адміністрації, оскільки вважалося, що власність на все в державі належить владі. Однак третім "відхиленням" маятника стала орієнталізація античного світу, тобто Схід узяв гору:

O Олександр Македонський, підкоривши величезні простори Сходу, перетворився на типового східного деспота;

O відбулося проникнення східних елементів у його імперію;

O її громадяни поступово перетворилися на підданих і розчинилися в масі завойованого населення;

O на античний Рим постійно тиснули варвари, що врешті-решт призвело до його краху;

O у східній частині Риму - Візантії - існували сильні орієнтальні елементи, а саму її підкорили турки-османи. Вони були тією частиною мусульманської цивілізації, яка на тривалий час вийшла на авансцену історії.

Упродовж століть динаміку історичного процесу визначали багаті і квітучі держави Сходу - від Арабського халіфату до Китаю. І лише від часів Ренесансу, Реформації та Великих географічних відкриттів починається потужний ривок Заходу, коли він не тільки випередив у своєму розвитку Схід, але майже повністю підкорив його,

У всесвітньо-історичному процесі не просто так виділяється XV-XVI ст. - час Великих географічних відкриттів. Це була доба зародження сучасного світу, який ще називають Світом модерну, формування нової соціальної, політичної, економічної, культурної семантики світопорядку. Закладалися основи історичного піднесення Заходу, його півтисячолітнього домінування на міжнародній арені. Великі географічні відкриття були не просто подорожами допитливих і хоробрих людей. У них відобразилося дуже багато з тих процесів, що вже мали місце в західноєвропейському суспільстві. Насамперед це криза феодальних відносин та зародження і зміцнення буржуазних. На сторожі інтересів буржуа стали потужні держави, які розуміли значення їхніх ресурсів, а також прагнули одержали зиск від оволодіння цінностями і торгівлі продуктами, на які був багатий неєвропейський світ. Поступово підприємці і підприємництво стали визначальним фактором суспільного розвитку. За часів Ренесансу (40-вірр. XIV - перші десятиріччя XVII ст.) відбувся радикальний переворот у поглядах на призначення Людини, що стала дедалі сміливіше дивитися на світ і можливості його пізнання та перетворення. Згодом - у 1517 р. - розпочалася Реформація - рух за реформування католицької церкви, який теж значно вплинув на суспільну свідомість. Зміни у свідомості сприяли інтелектуальному прориву, що позначилося на розвитку наук та технологій. Вони, у свою чергу, привели до промислової революції, що розпочалася в останній третині XVIII ст. Західна Європа, що перебувала на аграрній, доіндустріальній стадії, почала переходити доіндустріалізму. На відміну від традиційного і консервативного Сходу, для якого головним було збереження status quo, Захід виявив динамізм і прагнення до постійного оновлення, що виявилося і в його експансіонізмі і призвело до колоніалізму. Переважна більшість незахідних країн перетворилися на підкорені або залежні. З одного боку, це - експлуатація, визиски, гноблення і приниження. З іншого - поява під впливом Заходу залізниць, інфраструктури, промислових підприємств, шкільної та університетської освіти, закладів охорони здоров'я, елементарної гігієни.

Схід далеко не завжди вітав такі зміни, намагався триматися за традиції минулого, чинив опір у різних формах. Проте історичний процес дедалі більше набував форм вестернізації, тобто збільшувалася присутність у ньому елементів західного устрою. Чимало нововведень прижилося. Це відіграло значну роль у тих змінах, що відбувалися у світі. Однак неєвропейський світ, який багато чого одержав від Заходу за часів колоніалізму, внутрішньо готувався до опору. Деякі його частини, такі як Японія або нові індустріальні країни Азіатсько-Тихоокеанського регіону (Південна Корея, Тайвань, Гонконг, Сингапур та ін.) вельми успішно пристосувалися до незнайомих форм повсякденного існування, створених Заходом. Ці форми сильно змінили спосіб життя, проте свої релігійно-цивілізаційні принципи, нехай різною мірою і у різних формах, народи цих країн турботливо зберігали. І не дивно, що коли кінець Другої світової війни призвів до руйнування колоніальної системи, то країни неєвропейського світу почали одна за одною енергійно включатися до світового історичного процесу.

Від середини минулого століття і дотепер виявилося чергове відхилення "маятника", що одержало назву реорієнталізація світу, інакше кажучи, посилення впливу на нього Сходу. До початку XXI ст. зростання ролі і значення країн Сходу в економічному, демографічному (до 85 % населення планети) і політичному розвитку світу стало очевидністю, а присутність східних анклавів у багатьох західних країнах тільки посилює цю тенденцію. Відбувається процес масової міграції вихідців із незахідних країн, які у великій кількості осідають у західних державах. Значна їх частина нині налаштована вороже до цінностей сторони, яка їх прийняла, що створює для останньої неабияку внутрішню небезпеку разом із тиском на її соціальну сферу. З іншого боку, сучасна медицина і санітарія, інші культурні запозичення із Заходу усунули для Сходу загрозу вимирання. Проте, зберігши століттями відпрацьовану задля подолання цієї загрози високу народжуваність, саме Схід (особливо найбідніші країни) зараз енергійно відтворюється. Планета невдовзі буде неспроможна витримувати тиск населення, що надмірно збільшилося. За таких обставин проблеми Сходу стають глобальними.

Нині на перший план світової Історії вийшли провідні цивілізації Сходу. Найпотужніша з них - китайська. Відбувається потужна глобалізація її економіки, що виявляється в гігантській пропозиції готових виробів і величезному попиті на ресурси (Китай уже став найбільшим у світі споживачем чотирьох із п'яти найважливіших видів сировини - зернових, м'яса, вугілля та сталі, поступаючись Америці лише в попиті на нафту). Це, у свою чергу, має колосальні різнопланові впливи на інші країни - від тиску на місцевого товаровиробника до скуповування китайцями перспективних компаній та нерухомості за кордоном. На світові економічну та фінансову системи серйозний вплив має фінансово-економічна взаємозалежність Китаю і США. Золотовалютні резерви КНР досягли астрономічної суми у 1,9 трлн дол. (на кінець 2008 p.). Пеків продовжує скуповувати казначейські зобов'язання уряду США, підтримуючи таким чином цей один з найважливіших фінансових інструментів не тільки для Америки, але й для усієї світової фінансової системи. Слід звернути увагу на ту обставину, що величезний золотовалютний резерв створений за рахунок колосального перевищення експорту над імпортом у торгівлі зі США і деякими іншими країнами. Значною мірою цьому сприяє, окрім дешевої робочої сили і потужного забруднення довкілля, занижений курс юаня. Усесвітнє "наводнювання" майже демпінговими китайськими товарами стало дестабілізуючим фактором світової економіки. Китайські інвестиції в цінні папери й активи сприяли виникненню надлишку грошей в Америці, а це виявилося економічно небезпечним для американських банків, що знизили кредитні ставки і втратили пильність та відповідальність у фінансових справах.

Очевидно, що китайське керівництво усвідомило загрози, які несе його економіка світу. І, безумовно, корисним не тільки для китайської економіки, але й для глобальної фінансової стабільності стало рішення Пекіна спрямувати майже 600 млрд дол. на внутрішні потреби, а не викидати гроші назовні. Міжнародні спостерігачі зазначали, що Китай "інвестує надто багато, а споживає надто мало", внаслідок чого його економіка виявилася погано збалансованою, оскільки в механіці зростання виник перекіс у бік важкої промисловості. Якщо раніше уряд КНР приділяв першочергову увагу форсованому розвитку промислової інфраструктури, то команда Ху Цзиньтао і Вень Цзибао прислухалася до порад щодо більшої "соціалізації" економіки, що розуміється як необхідність вирівнювання прибутків, більшої соціальної справедливості і боротьби з корупцією. У центр уваги поставлено розвиток трудових ресурсів з акцентом на вдосконалювання системи освіти й охорони здоров'я, на соціальні реформи, боротьбу з бідністю (на початку XXI ст. у 47 % населення Китаю прибуток у розрахунку на день становив менше 2 дол.), а також захист довкілля. У країні зростає соціальна поляризація, відчуження владної і підприємницької верхівки ("нові китайці") від решти населення, що не можна не брати до уваги. Крім того, не можна не враховувати серйозні екологічні проблеми, зокрема швидку ерозію землі, скорочення сільськогосподарських угідь, не кажучи про катастрофічне забруднення довкілля, оскільки більшість підприємств зводилася без очисних споруд. Важливим є також поворот від економіки, орієнтованої на експорт, до "опори на власні сили" в сенсі внутрішнього ринку. З одного боку, це зменшує залежність Китаю від коливань на світових ринках. З іншого, слід мати на увазі, що кожен долар, на який збільшується подушовий прибуток понад мільярдного населення, обертається прямим або опосередкованим, однак дуже відчутним попитом на продовольство, сировину, енергію, промислові вироби та послуги. Окрім тиску на ресурсну базу, іншим наслідком є перерозподіл економічної потуги між провідними державами світу.

Після століть іноземних поневолень наприкінці XIX ст. почалося цивілізаційне відродження Індії, що триває досі. Поступове набуття цивілізаційної ідентичності живило національно-визвольний рух, на чолі якого стояли не тільки провідні громадські діячі, а й видатні мислителі - Махатма Ганді і Джавахарлал Неру. Саме вони визначили ту стратегію, що забезпечила успішний розвиток на наступні півстоліття. Значною мірою ці успіхи зумовлені такими базовими для цієї цивілізації цінностями, як культ знань, що привело до прискореного розвитку високих технологій у країні; традиції самоуправління та виборності влади в общині, які у поєднанні з вестмінстерською британською політичною моделлю сприяли становленню демократичної системи тощо. Індійське населення відповідно до стародавніх настанов і звичаїв постійно і швидко зростає, у чому вбачається запорука безпеки проти сусідніх цивілізацій. Проте понад мільярдна спільнота сповнена гострих суперечностей. Віковічні соціально-кастові контрасти, величезний масив бідноти, нерозвязаність багатьох соціальних проблем мають місце поруч зі значними науково-технічними досягненнями. А ті - із загостренням релігійної ворожнечі, міжетнічної напруженості, що часом призводить до вибухів насильства, яке суперечить цивілізаційним настановам його небажаності.

Вагому роль у розвитку світу у XX ст. відіграла японська цивілізація - перша східна цивілізація, що здійснила успішну модернізацію. Переживши катастрофу поразки у Другій світовій війні вона повторила швидке оновлення, і світ заговорив про японське економічне диво. Незадовго до закінчення минулого століття Японія претендувала на чільне місце у світовому співтоваристві в наступному. Проте так не сталося: Японія з лідерів перетворилася на "хвору людину Азії", яка зазнає суттєвих кризових ознак. Причини слід шукати в особливостях цивілізаційного плану, що вплинули на менталітет. Японська цивілізація попри зовнішній блиск технологічних чудес залишається традиційною із головними цінностями всезагальної гармонії в общині, порядку, організованості і дисципліни, які не сприймають неспокою від окремих індивідів, відмінних від решти. А саме вони є творцями нових концептів, які раніше запозичувалися в західних країн. Запозичення і швидке вправне їх запровадження в себе мало результатом успішну модернізацію навздогін, що дала змогу побудувати розвинене індустріальне суспільство в Японії. Проте перехід до постіндустріальної стадії виявився ускладненим, оскільки в його основі - індивідуалізм у різних проявах. Не можна сказати, що сучасне японське суспільство не відчуває впливів індивідуалізму, насамперед серед молодих генерацій. Цінності "групізму" і самозреченої працьовитості поступилися місцем культу споживацтва й егоїстичним настроям. Одним з наслідків цього стала демографічна проблема: люди одружуються пізно і не прагнуть народжувати багато дітей. Через це відбувається загальне старіння населення країни, яке занепокоєне послабленням "справжнього японського духу". Цивілізаційна історія Японії свідчить, що їй притаманна певна циклічність, яка полягає в тому, що після періоду відкритості і культурних запозичень країна знову повертається до "самої себе". Одним із проявів цього можна вважати "економічний патріотизм", що передбачає придбання і споживання лише товарів місцевого виробництва. А також те, що величезне значення надається створенню суто японського маскульту - культурної продукції масового споживання.

На тлі втрати історичного динамізму японською цивілізацією виразно виявляється його зростання з боку ісламської цивілізації. Насамперед - зростання кількості мусульман у світі, яка перевищила мільярд із тенденцією швидкого збільшення. Також у світі відчувається посилення релігійної, ідейної і політичної активності у відповідних регіонах із виходом за їх межі у вигляді міграційних потоків, гри на нафтогазових ринках, терористичної діяльності тощо. Після тривалого періоду стагнації, зумовленої внутрішніми негараздами і зовнішніми факторами, серед яких значну роль відіграли колоніальна та напівколоніальна залежність, мусульманська спільнота поступово консолідувалася і намагається відновити ті позиції у світі, які вона займала за часів середньовіччя. Лунають заклики ісламізувати весь світ, аби досягти гармонії і порядку і виключити всі вади, які несе людству розбещений Захід. Слід зазначити, що іслам успішно привертає на свій бік нових прибічників. Свою роль відіграють як простота його релігійних правил, точне виконання яких гарантує спасіння і гараздування після смерті, так і відчуття захищеності, яке набуває людина, включаючись до братства єдиновірців.

За наявного такого цінного природного ресурсу, як нафта і газ, він розподілений нерівномірно між різними країнами мусульманської цивілізації. Існує величезна кількість безробітних, особливо серед молоді, яка своє незадоволення ситуацією проявляє по-різному - від виїзду до заможних країн Заходу, де зростають протестні настрої з обох боків, до приєднання до радикально налаштованих організацій, які часто вдаються до терористичних акцій. Посилення ісламського фундаменталізму можна розглядати як намагання побороти нав'язування західних цінностей буття, які не збігаються із власними, проте позбавляють бажаного місця у світі і самоповаги.

Серед усіх цивілізацій у найгіршій ситуації перебуває тропікоафриканська. Річ не тільки в тому, що тут зосереджена світова бідність і кривава конфліктність. Головне те, що вона впродовж століть переживає цивілізаційну кризу. Ця спільнота від початку свого існування базувалася на соціокультурній до специфічного природного простору континенту. Однак вона не виробила власних писемності і науково-технічних традицій, що не дало змоги подолати болісні контакти із Заходом, який набагато перевершував її інтелектуально, технічно й організаційно. З огляду на це впродовж останніх півтораста років в історії тропікоафриканської цивілізації деструктивні процеси переважали над конструктивними, що лише посилилося на сучасному етапі. Ця цивілізація з погляду європоцентризму, що в ролі критерій оцінювання рівня розвитку суспільства бере його техніко-економічні показники, вважалася "нижчою''. Насправді ж вона була "іншою", такою, що існувала за своїми правилами. Вона виробила оригінальний тип устрою життя, де пріоритет має спільне буття і спілкування, а не індивідуальні споживчі запити. Вище цінувався світ людей, а не речей або безособових ролей і функцій. У цьому полягає своєрідність тропікоафриканської цивілізації як однієї з моделей соціокультурної еволюції людства. Вижити і розвинутися така модель може не за принципом "від нижчого до вищого", не трансформуючись в інший цивілізаційний тип, а на власній основі, лише збагачуючись й ускладнюючись за допомогою науки і техніки. Фахівці, які шукають шляхів поліпшення ситуації в Африці на південь від Сахари, вважають, що можливості для цього існують: розвиток екотехнологій, які відповідають специфіці африканських ландшафтів, створення невеликих індустріальних центрів у сільській місцевості, організація яких була б тісно скоординована з общинним життям тощо. Задля збереження цілісності даної цивілізації корисно було б відкинути намагання наслідувати зразки західного гатунку. Замість хаотичної урбанізації сприяти поверненню частини населення до села. Щоправда ведення сільського господарства в сучасному світі, навіть у найрозвиненіших країнах, є дотаційним. Звичайно, потрібна допомога з боку інших цивілізацій, які б могли її урізноманітнити.

На свій лад відреагували на вестернізацію дві проміжні цивілізації - латиноамериканська та російська. З одного боку, у процесі свого розвитку вони чимало сприйняли від західних моделей, з іншого - надто від них відрізнялися. Молодшою в цій парі є перша, яка ще перебуває на стадії свого цивілізаційного становлення - переході від співтовариства із суперечливою і конфліктною "культурою неповної сформованості" до більш інтегрованого в соціальному та культурному сенсі. Ознаки цього особливо помітні в період після кризових 1980-1990-х рр. Пошуки цивілізаційної ідентичності виявляються в різний спосіб - у посиленні протистояння глобалізації та політиці США, у так званому "лівому повороті", гаслі "соціалізм XXI ст.", поверненні національних прав на природні ресурси субконтиненту тощо. Особливо показовим е дедалі активніше включення до соціального і політичного життя латиноамериканських країн "індіанського фактора". Це - не тільки намагання відновлення історичної справедливості і певна компенсація сучасним індіанцям за страждання їхніх предків, але й прагнення включати ті чи інші індіанські культурні цінності" елементи доколумбових цивілізацій у сучасне соціально-культурне буття Латинської Америки. Фахівцям складно сказати, як і коли завершиться цей процес цивілізаційного самовизначення. Проте в будь-якому випадку зрушення в Латинській Америці справлять, і вже справляють вплив на сучасний світ. Достатньо сказати, що саме Латинська Америка стала стартовим майданчиком антиглобалістськогоруху1. Посилюється тиск латиноамериканської діаспори на північноамериканську цивілізацію. А Бразилія входить до групи БРІК - потенціальних супердержав світу - разом із Росією, Індією та Китаєм.

Російська цивілізація існує довше, ніж латиноамериканська, й упродовж тривалого часу не потерпала від кризи самоідентифікації. Однак від початку 1990-х рр., коли після краху світової соціалістичної системи і СРСР вона програла змагання з північноамериканською цивілізацією за домінування у світі, відновилися дискусії науковців щодо її специфіки й особливостей історичного розвитку. Серед факторів, що оцінюються неоднозначно, - впливи вестернізації на сучасному етапі. Більшість російських діячів вважають, що вона нічого крім "втрати обличчя, компрадорства2 і розпаду" не принесла. Натомість, на їхню думку, відбувся підрив базових основ суспільства і національних культурних традицій. Визнаючи вплив азіатських факторів, починаючи від часів половців і монголів, наголошуються оригінальні риси - цінності й інститути, які народжувалися органічно як засоби пристосування народу до екологічного і господарського простору, геополітичних умов, зовнішніх впливів. До них належать форми співжиття - общинність; особлива роль держави; готовність жертвувати приватним заради спільного, що було об'єднуючим і мобілізуючим фактором; своєрідність трудового ритму і господарської етики; російська версія православного християнства. За часів президентства Б. Єльцина був короткий період, коли відкрилися "вікна можливостей" - руху Росії шляхом лібералізації і демократизму, що, на думку тодішніх реформаторів, мало її посилити. Натомість наслідки були протилежними - падіння у прірву кризи прискорилося, що поставило країну на межу катастрофи. Відбулася зміна вищого керівництва - президентом став В. Путін, який обрав шлях посилення авторитаризму. Поліпшенню ситуації сприяло зростання цін на енергоносії на світових ринках, що призвело до надходження величезних прибутків від торгівлі ними. Проте існує і зворотний бік медалі. Як свідчить історія, чимало країн, багатих на нафту, так і не змогли вибратися із "пастки бідності". Шалені прибутки від нафти збагачують її експортерів, проте майже нічого не дають іншим секторам промисловості і населенню загалом. Існує навіть словосполучення "сировинне прокляття" (або "голландська хвороба"). Воно позначає дисбаланс у нерозвиненій економіці, на яку несподівано падають величезні гроші, що одержуються без особливих економічних зусиль. Ці гроші замість того, щоб стимулювати економіку, можуть довести її ледь не до повного колапсу, знецінивши як самих себе, так і працю, задавивши усі інші галузі промисловості, окрім видобувної. До того ж перед Росією гостро стоїть небезпека вичерпання її надр. А далі? Постає питання: чи буде існувати Російська Федерація як така. Окрім факторів, які цьому загрожують, на одному з перших місць - загальна деморалізація населення. Інтелектуали наголошують на важливості зміцнення духовних основ, ствердження життєвих ціннісних орієнтирів, адекватних вітчизняним реаліям, аби подолати суспільний безлад. Висловлюється сподівання, що встановлення значущих орієнтирів і цілей, духовних і моральних опор допоможе об'єднати той креативний потенціал російського суспільства - учених, інженерів, кваліфікованих робітників, селян, які прагнуть добросовісно працювати на землі, - який поки що в Росії існує, але дезорганізований і скорочується. Серед факторів, які суттєво впливають на перспективи розвитку російської цивілізації, не слід забувати і про її протистояння з ісламською цивілізацією.

Протистояння християнських цивілізацій з мусульманською є однією з провідних тенденцій сучасного світу. На зміну політико-ідеологічному протиборству часів холодної війни, за яким ховалися геополітичні плани панування у світі північноамериканської та російської цивілізацій, прийшов інший конфлікт, який розвивається на ідейно-релігійній основі з подібним глибинним змістом. Найвищими точками цього зіткнення е військові дії західних держав в Іраку й Афганістані, війни і наступні трагічні події, пов'язані з Чечнею, криваві терористичні акції, організовані ісламістськими бойовиками в кількох країнах світу тощо. Іншими проявами цього протистояння є створення теократичної ісламської держави в Ірані; спроби мусульманських меншин жити за своїми особливими правилами в європейських країнах; болісні реакції ісламської спільноти на окремі виступи преси, які зачіпають релігійні почуття послідовників Мухаммада - скандал навколо карикатур із зображенням Пророка та мусульман, розміщених в низці європейських ЗМІ; зростання ксенофоб-ських1 настроїв у західних країнах тощо.

В останнє десятиріччя минулого століття у світі широкого розголосу набула концепція директора Інституту стратегічних досліджень при Гарвардському університеті С. Хантингтона, яку він виклав у скороченому вигляді у статті "Зіткнення цивілізацій" (вийшла друком у 1993 р.), а потім у книзі "Зіткнення цивілізацій і переосмислення світового порядку". Згідно з його позицією, світова історія після закінчення холодної війни, коли боротьба точилася між двома суспільно-політичними системами, продовжилася в контексті зростаючих зіткнень між основними цивілізаціями, до яких він відніс західну, православну, арабо-ісламську, китайсько-конфуціанську, індуїстську, латиноамериканську та ін. Причому головним глобальним розломом стало розділення на "Захід і решту", а найагресивніше у боротьбі із Заходом виявляє себе ісламська цивілізація.

Причини такого повороту у міжнародному житті, що позначився наприкінці минулого століття із тенденцією до посилення надалі, можна звести до таких. До найсуттєвіших цивілізаційних відмінностей належать, насамперед, відмінності в мовах, культурах, традиціях, релігіях. Останні є найважливішими, бо саме вони визначають різницю в уявленнях про взаємини Бога і людини, індивіда і групи, громадянина й держави, про співвідношення прав й обов'язків, свободи і влади, рівності й ієрархії. Ці відмінності породжені багатовіковою історією і є глибшими, ніж відмінності політичних ідеологій та режимів. Малоймовірно, що вони зникнуть у найближчому майбутньому. Навпаки, на нинішньому етапі розвитку людства з особливою гостротою постала проблема збереження ідентичності - навіть перед американцями та європейцями, які дедалі більше "розчиняються" в полікультурному морі іммігрантів. Це є одним із проявів небаченого досі й украй нерівномірного зростання населення планети, що породило демографічну асиметрію: з одного боку - схильні до депопуляції промислово розвинені західні країни, які часом називають Північ, з іншого - перенаселені країни, що розвиваються, - Південь. В основі основ - боротьба за ресурси, що тільки загострюється у зв'язку зі зростанням населення і вичерпанням надр. Упродовж останніх десятиріч відбулося перегрупування сил на міжнародній арені: піднялися і посилили свої позиції Китай, Індія, деякі країни Великого Близького Сходу та Південно-Східної Азії. Вони кинули виклик домінуванню західних держав. Наприкінці першого десятиріччя XXI ст. серед 20 найпотужніших економік світу 10 - незахідні країни, а їхня частка у глобальному ВВП та міжнародній торгівлі постійно зростає. Посилення економічних можливостей призводить до активнішого виявлення своїх позицій в інших сферах. З огляду на це посилюється конкуренція не тільки в економічній і фінансовій сферах, але й і в політичній, релігійній, культурній. На світовому рівні Захід дедалі більше втрачає свій колишній статус "носія істини в останній інстанції".

У нове тисячоліття Захід увійшов на піку своєї економічної та геополітичної могутності, проте у стані серйозної цивілізаційної кризи, насамперед щодо деформації базових цінностей та інститутів, втрати їх гуманістичної сутності. Не тільки занепала висока духовна культура і запанувала парадигма техніцизму, механіцизму в сучасних західних суспільствах. Серйозніше те, що виникли такі ознаки та тенденції, які небезпечні і для самого Заходу, і для усього світу, оскільки той відчуває його впливи. Формально продовжують існувати західні базові цінності й інститути - приватна власність, ринок, демократія, свобода, особистість та її права тощо. Однак реальність, яка стоїть за цими символами, значно відрізняється від тієї, що була століття, або навіть півстоліття тому. Ринок як стихійний товарообмін існує лише у сфері нижчого бізнесу. Економікою загалом управляє "невидима рука", проте не ринку, як вважалося раніше, а вузької верхівки транснаціоналів - менеджерів, банкірів, великих чиновників і юристів. Так само демократія е лише фасадом сфери управління, за яким стоїть нечисленна неформальна або тіньова влада, що приймає рішення і лобіює їх у будь-яких представницьких, партійних і бюрократичних інстанціях. Ці топ-групи, до яких належать також

Хазяї мас-медіа, необхідних для обробки громадської думки в потрібному напрямі, утворюють те, що соціологи інколи називають надвладою - свого роду корпорацію, корпоративну державу, яка працює не так на суспільство, як на власні вузькогрупові інтереси. І працює не на засадах свободи і плюралізму, а жорсткої корпоративності і взаємної "пов'язаності". Щодо решти населення, то воно вільне лише в межах тієї системи "промивання мізків", яка нині в західних суспільствах досягла небаченого розмаху, ставши ідеологічним головним напрямом, який живлять витончено оброблена і відфільтрована інформація, шоу-бізнес тощо. Культ грошей, багатства, успіху, споживацтва - того, що досягається небагатьма, - ось ті фетиші, що панують у західному світі. Винахідливість, розрахунок, результативність у досягненні зазначених цілей е основними характеристиками застосування західного раціоналізму та сцієнтизму.

Саме таку модель Захід пропонує решті світу для того, аби контролювати його, прив'язати до своєї надвлади аналогічні корпорації-держави в інших країнах як своїх молодших і залежних партнерів. Це робиться як економічними, так і силовими - аж до воєнних - засобами. Зазначені характеристики більше підходять до північноамериканської цивілізації, яка нині є авангардом західного світу. Проте і європейська цивілізація, нехай і не так помітно, але зазнає східних трансформацій. Разом із тим політичний, військовий, а також культурний простір Європи значною мірою зазнали американізації. Історичний парадокс полягає в тому, що "бумеранг" глобалізації, запущеної європейською цивілізацією, повернувся в американському забарвленні і намагається знищити європейську цивілізаційну відмінність.

Глобалізація є провідною тенденцією, що діє в розвитку людства на сучасному етапі. Це поняття складно визначити, оскільки немає єдності думок в її оцінках. Деякі дослідники визначають цей феномен як гранично широкий процес розширення контактів суспільств, країн, людей, що підсилюється завдяки досягненням науково-технічного прогресу. Інші вкладають у це поняття вужче розуміння, трактуючи її як вестернізацію, пов'язану з процесами постіндустріалізації. Треті пропонують ще вужче трактування: "економічна глобалізація з рисами американоцентризму". Кожен погляд має право на існування. І в кожному з них відбивається та чи інша грань реальності.

Попри розходження думок прослідковуються і деякі точки дотику. Ніхто не заперечує, що глобалізація максимізує економічну, науково-технічну і культурну взаємодію різних країн незалежно від їхньої цивілізаційної приналежності, рівня розвитку і місця розташування. Немає заперечень і проти того, що ця взаємодія в основі своїй пов'язана з науково-технічним прогресом, особливо з розвитком засобів інформації і комунікації1. Глобалізація є зростанням ролі зовнішніх факторів у відтворенні всіх країн-учасниць цього процесу. У загальних рисах, відбувається становлення єдиного взаємозалежного світу, у якому фактори глобального порядку не тільки скріплюють колись роз'єднані фрагменти, але й справляють на них перетворюючий вплив. Глобалізація здобуває власну логіку й інерцію, все більше впливає і на внутрішній розвиток різних країн.

Коли розпочалася глобалізація? Аналіз тенденцій розвитку світу свідчить, що сучасна глобалізація підготовлена багатьма історичними процесами. Деякі дослідники вважають, що її початковими формами були торгівля і завоювання нових територій (у такому випадку, глобалізація розпочалася не менш, ніж 5 тис. рр. тому). Інші знаходять елементи глобалізації в епоху античності, а саме у створенні імперії Олександра Македонського IV ст. до н. е., коли були завойовані землі від Середземномор'я до Інду, куди вирушили потоки переселенців і де розпочалася елінізація місцевого східного населення. Прихильники подібного підходу особливо виділяють період Пст. до н. е. - II ст. н. е., коли дві великі стародавні імперії - Римська і Китайська династії Хань - об'єднали величезні простори Євразії, що простяглися від Атлантичного океану до Тихого. У П ст. до н. е. з'явився Великий шовковий шлях, що з'єднав Піднебесну із Середньою Азією і зробив можливим їх торговий і культурний обмін з Римською державою. Деякі аналітики ведуть відлік глобалізації від Великих географічних відкриттів, коли "світ замкнувся'', тобто практично не залишилося невідомих земель. Особливе значення надається освоєнню Нового світу й утворенню коловій, де почала здійснюватися вестернізація, з одного боку, і які ставали частиною світової економічної системи, що складалася, з іншого.

Наприкінці XIX - на початку XX ст. ступінь інтегрованості національних економік у світовий економічний простір був дуже значним. Перша світова війна стала війною, насамперед, за перерозподіл уже поділених ринків, тобто вона виявилася спробою розв'язати глобалізаційні вимоги сильних і слабших акторів економічної глобалізації. Внаслідок світової бійні лідерські позиції посіли Сполучені Штати Америки. Вони прагнули домінувати і в економічному житті, у якому посилювалася взаємозалежність між провідними країнами світу. Цю взаємозалежність продемонструвала Велика депресія 1929-1933 рр. Розпочавшись у Сполучених Штатах, вона вразила цілі регіони, значно загальмувавши їх економічний поступ. І США, й інші держави запровадили дуже сильні протекціоністські заходи в торгівлі, обмеження на рух капіталу. Тільки у 50-70-х рр. минулого століття відновилися тенденції глобалізації. Віхами на шляху глобалізації можна вважати вільну торгівлю, революції в техніці і технологіях, інформатизацію, надзвичайне зниження митних бар'єрів (із 60 % до Другої світової війни до сучасного рівня у 5-6 %), втрату національною валютою свого "патріотизму" (особливо це стосується американського долара), перемогу капіталу над національними інтересами тощо. Особливо значною була глобальна геополітична революція XX ст., що призвела до розпаду всіх колишніх імперій - Австро-Угорської, Німецької, Російської, Британської, Французької, Португальської, а також Радянського Союзу. Саме розпад колишніх імперій зробив державні кордони прозорішими. Були зламані нездоланні колись бар'єри на шляху переміщення чотирьох "і": інвестицій, індустрій, інформації та індивідів, що відкрило дорогу процесам сучасної глобалізації.

Історія XX ст. знос кілька спроб здійснення проекту глобалізації під егідою тієї чи іншої держави, що прикривалася певним політичним прапором. Першим за часом оформлення був проект комуністичної Росії, що стала на чолі III Інтернаціоналу. У маніфесті цієї потужної міжнародної організації проголошувалося: "Національна держава, давши могутній імпульс капіталістичному розвитку, стала занадто тісною для розвитку продуктивних сил... Перед нами, комуністами, постає завдання полегшити і прискорити перемогу комуністичної революції в усьому світі". Частковою реалізацією цього плану можна вважати існування світової соціалістичної системи. Другим за часом виникнення постав фашистський проект Німеччини, що претендувала на світове панування. Нині залишився третій претендент на верховенство в процесі глобалізації - Сполучені Штати Америки, що прагнуть до "перемоги демократії на всій планеті".

У роки холодної війни США активно стимулювали торгову лібералізацію й економічне зростання, убачаючи в них е


Схожі статті




Всесвітня історія. Історія цивілізацій - Орлова Т. В. - Тема 17. Схід і захід в історичному процесі: минуле і сучасність

Предыдущая |