Всесвітня історія. Історія цивілізацій - Орлова Т. В. - Тема 14. Російська (євразійська) цивілізація

Цивілізація російська - за назвою країни, із чиїми кордонами в основному збігається її територія, або євразійська - за назвою континенту, на якому вона розкинулася, є однією з парадоксальніших, про що писав відомий поет Ф. Тютчев: "Умом Россию не понять, аршином общим не измерить". Це - найбільша за територією країна світу, до того ж серед усіх країн сучасного світу вона коштує найбільше. Вартість будь-якої країни складається із трьох показників. По-перше, оцінюється потенціал робочої сили: Росія із чисельністю населення у 141 млн осіб посідає сьоме місце У світі. По-друге, відтворюваний ресурс - обладнання, устаткування. У Росії наявні потужні промислові регіони, розгалужена транспортна мережа, наукові й освітні установи тощо. Потрете, природні ресурси, за якими вона чи не найперша у світі, принаймні посідає перше місце за торгівлею газом, друге - за нафтою, маючи понад 34 % планетарних запасів цих енергоносіїв, не кажучи про інші природні копалини, ліс, гідроенергетику тощо. Проте впродовж останніх десятиріч має місце тенденція до зменшення вартості Росії, оскільки всі зазначені ресурси зменшуються і занепадають.

Парадоксальність російської цивілізації зумовлюється також тим, що вона належить до типу проміжної цивілізації, тобто такої, що відійшла від традиційної і не здатна перейти до динамічної, про що йшлося вище. Специфічності надає і проблемність визначення витоків цієї цивілізації. Росіяни часто кажуть, що Київська Русь тотожна з Росією, тобто з народом, що існував значно пізніше. Унаслідок цього присвоєні герої, святі, культура Київської Русі загалом. Відомий російський історик В. Ключевський зазначав, що населення цих двох районів складалося з двох окремих етнічних груп, і що властивості тих двох районів значно відрізнялися.

Стародавня Русь, що дала витоки в майбутньому трьом народам - українському, російському і білоруському - була частиною середньовічної Європи, яка втягувалася у смугу глибокої модернізації - початку формування сучасної європейської цивілізації. Однак XIII ст. внесло значні корективи в долю давньоруських земель. Вони опинилися під тиском західної (католицької) і східної (татаро-монгольської) експансій. Усе це призвело до розпаду цілісності і визначило принаймні три лінії розвитку:

O західні і південно-західні землі (Київ, Мінськ, Вітебськ та ін.) протягом тривалого часу входили до складу Литовської, а потім Польсько-Литовської держави, що була периферією європейської цивілізації. У межах цієї суспільної системи давньоруські землі досить швидко витіснили татаро-монгольських завойовників, розвивалися за умов панування європейської традиції. Тут відбувалося формування українського і білоруського народів;

O Новгородська республіка (а також Псковська республіка, що відокремилася від неї в XIV ст.), уникнувши руйнування і зберігаючи незалежність, протягом понад чотирьох століть (з XI до XV ст.) була частиною сучасної їй Європи, аналогом містам-республікам Ганзейського союзу, містам-республікам Італії;

O північно-східні землі (Володимир, Ростов, Рязань тощо) зазнали масштабного руйнування під час татаро-монгольської навали і потрапили в залежність від Золотої Орди. Вони опинилися в духовній, політичній і культурній ізоляції від Європи. Розвиток у цих землях тривалий час перебував під сильним східним впливом. Згодом дослідники назвуть Московську державу "калькою Золотої Орди".

Російська народність з'являється із XIII ст. і веде свій початок від Московського князівства. Московське князівство виникло на окраїні Суздальської землі. Після розпаду Київської Русі відбувається становлення російського етносу на територіях Волго-Окського межиріччя. У процесі освоєння Суздальської землі і далі північно-слов'янські племена (зокрема ільменські словени та в'ятичі) асимілювали угро-фінські племена, такі як весь, меря, муром, чудь та ін. До речі, слово "Москва" має угро-фінське походження. Мовою меря "Масикуа" означає "ведмеже болото".

Це й дало початок російській цивілізації, яка згодом захопила величезні землі. Маючи на момент виникнення невелику територію на північному сході Руської рівнини, російська держава постійно розширювалася, включивши врешті-решт до своїх кордонів величезні землі на двох континентах - у Європі та в Азії. Підраховано, що від XV до XX ст. Росія збільшила свою територію у 57 разів. У її історії протягом століть простежується головна лінія - російський експансіонізм. Саме він повів Росію не до стабільності, не до національної консолідації і побудови громадянського суспільства, а до повсякденності, що найкраще визначається словами: широчінь, екстенсивний розвиток, відставання від Заходу, імперські амбіції.

Російська імперія склалася на стику цивілізацій. Внаслідок багатьох успішних війн вона захопила окраїни Західного світу, колишню периферію Візантійського вузла та значну частину світу ісламу. У різні часи і в різному обсязі у її складі знаходилися:

O природні спільноти з язичницькими вірами (народи Сибіру і Півночі);

O анклави мусульманської цивілізації (Поволжя, Середня Азія, Казахстан, значна частина Кавказу);

O буддійські регіони (Калмикія, Тува, Бурятія, Хакасія);

O регіони, які належать до європейської християнської цивілізації (Фінляндія, Польща, Прибалтика, Україна, Білорусія).

Кожен із цих цивілізаційних регіонів мав свою специфічну і значущу систему ціннісних орієнтацій у ставленні до праці, багатства, часу, спілкування, що доповнювалося відмінностями в духовних і соціальних структурах. Прикладом може бути різниця між промисловими і технічними схильностями урбанізованого населення Прибалтики або індустріальних районів Росії та прив'язаністю до сільської праці і сімейно-кланових відносин у Середній Азії. Існує також незаперечна відмінність між індивідуалізацією і фрагментацією соціальності населення, притаманними західним регіонам, і стійким комунітарним, общинним духом середньоазіатських або кавказьких народів. Таким чином, дуже багато відмінностей існувало й існує між Заходом і Сходом. Разом із тим у російській цивілізації парадоксальним чином поєднуються і Захід, особливо християнська віра, і Схід, особливо общинність. Символ Російської імперії і сучасної Росії - двоглавий орел, який грізно дивився на Захід і на Схід, охороняючи своє імперське серце. Проте за цим символом причаївся нестійкий конгломерат і симбіоз різноманітних самобутностей.

Виходячи із визнання важливого значення природно-кліматичних факторів для формування особливостей тієї чи іншої цивілізації, що впливає на весь хід її історичного розвитку, слід уважно поставитися до них, вивчаючи російську культурно-історичну спільноту. Руська рівнина у широтному напрямку представлена різними грунтово-рослинними зонами: тундровою, тайговою, змішаних лісів, лісостепом, напівпустелею, пустелею. Територіальне ядро російської цивілізації склалося в переважно лісовій зоні із підзолистим типом землі, що вимагало очищення ділянок від дерев і чагарнику, глибокого орання, постійного внесення добрив, загалом, більшого напруження сил від селянина. Для континентального клімату притаманні значна мінливість погоди, різкі річні та добові стрибки температур, тобто сезонність, нерівномірність розподілу опадів, що часто призводить до посух. Ранні заморозки і довга зима приблизно в два рази скорочує період сільськогосподарських робіт навіть порівняно із Західною Європою, де він триває вісім-дев'ять місяців. У Росії він становить приблизно 130 днів. За визнанням багатьох істориків й економістів, ця область була вкрай погано пристосована для землеробства, ставка на яке за несприятливих природних умов була причиною багатьох складностей, що супроводжували розвиток Росії. Ризикований характер землеробства, низька врожайність не могли забезпечити російським селянам гарантованого і високого прибутку. Природні умови Руської рівнини мали також важливі соціальні наслідки. Умови ведення сільського господарства вимагали об'єднання трудових зусиль, а це, у свою чергу, призвело до тривалого існування сільської общини і великої патріархальної селянської сім'ї. Умов для фермерського типу сільського господарства не склалося не тільки через природно-кліматичний фактор. Схожість зі Сходом у російській цивілізації також зумовлювалася азіатським способом виробництва, який передбачав необмежену владу, ототожнену із власністю, що зосереджувалася в богоподібній першій особі (цар - помазаник Божий), який утілював у собі не тільки суспільство, але й весь світоустрій, теперішнє і майбутнє підданих цієї держави. За системою землекористування, що склалася в Росії й існувала впродовж століть, держава в особі царя, а в радянський час - "диктатури пролетаріату" була верховним власником і розпорядником власності, насамперед землі, яку надавала в користування за виконання певних повинностей. Дворяни одержували її за службу царю, а потім передавали наділами своїм покріпаченим селянам за панщину й оброки. За радянської влади селяни залишилися фактично кріпаками держави, оскільки були змушені здавати їй суворо визначені обсяги сільськогосподарської продукції, а в країні існувала система паспортів і прописки, що не давало змоги вільно обирати місце проживання та заняття.

Для російської цивілізації характерна типово східна риса - намагання існувати в гармонії з природою, але, як писав В. Ключевський: "Природа Великороси часто сміялася над найобережнішими розрахунками російської людини, сваволя клімату і грунту обманювала найскромніші її очікування. І, звикнувши до цих обманів, розважливий великорос любив інколи стрімголов обрати найбезнадійніше і найнерозважливіше рішення, протиставляючи вередуванню природи вередливість власної відваги". З огляду на це ключовими психологічними поняттями культурного архетипу російської людини стали "авось" та "небось" - схильність випробувати свою долю, грати у фарт. Своєрідність сезонної господарської аритмії призводила до неможливості розрахувати наперед, заздалегідь розробити план дій і прямо йти до окресленої мети. Це позначилося на менталітеті росіян: більше східної, візантійської ірраціональності, ніж західної раціональності. І через це емоції завжди переважали і переважають над розумом, пристрасті над інтересами. Особливо це позначилося на етосі праці. Природа привчила російську людину до надмірного короткочасного напруження своїх сил, до манери працювати швидко, гарячково - "споро". Жоден з народів Європи не здатен до такої трудової напруги в короткий час, проте ніде в Європі не знайти такої незвички до рівної і розміреної постійної праці, як у Великоросі!'. Крім того, специфіка історичного розвитку російської цивілізації з тривалим панування позаекономічних форм примусу (не економічний інтерес рухав людиною, а примус - через покріпачення за часів царату або всезагальну трудову повинність радянських часів) також вплинула на ставлення російської людини до праці. Відбулося морально-психологічне відчуження від праці, праця розглядалася як повинність. Це закарбувалося в низці російських прислів'їв: "От работы кони дохнут", "Дураков работа любит", "Работа - не волк, в лес не убежит", "От трудов праведных не наживешь палат каменных" та ін. Останнє прислів'я також свідчить про те, що населення російської цивілізації традиційно орієнтувалося на низький рівень матеріальних зазіхань, що підкріплювалося настановами православ'я: "Бедность - не порок". Люди від найдавніших часів звикли жити убого, задовольнятися малим, що виробляло психологічну звичку до бідності. Шанобливе ставлення до бідності в російській цивілізації від рівняється від того, що склалося в європейській, де бідність вважається або Божою карою, або хворобою - психологічною, тобто неспроможністю розпорядитися тим, що дав Бог.

Для європейської цивілізації притаманна сильна географічна розчленованість, що сприяє спеціалізації господарства і посиленню товарообміну між різними місцевостями, а також висока густота населення й обмеженість природних ресурсів, що стимулювало інтенсифікацію господарства (інтенсивна суспільно-виробнича технологія). Величезні простори розселення, низька густота населення створювали в російській цивілізації можливість підтримувати рівень життя за рахунок уведення в господарський обіг дедалі більших обсягів природних багатств землі (екстенсивна суспільно-виробнича технологія), що формувало уявлення про "невичерпні багатства" рідної землі і невміння заощаджувати, тобто безгосподарність, а також пасивно споглядальне ставлення до світу.

Велике значення для оформлення своєрідності цивілізації мають вірування. Наразі це - християнство візантійського зраз на - православ'я, що одержало статус державної релігії. Прийняття тієї чи іншої релігії як державної тягне за собою далекосяжні наслідки в усіх сферах людського буття. Уже йшлося про відмінності західного і східного християнства та їхні впливи на ментальні структури. Наразі варто підкреслити елементи дер живності, які випливали із православної матриці, а саме: влада імператора вважалася божественною, непідзвітною законам і людям, бо йому суддя - лише Бог. Правитель уявлявся владикою всієї землі, церква підпорядковувалася світській владі, освячуючи її. Для російської держави взагалі була характерна східна цивілізаційна орієнтація в державотворенні. Затвердилися відносини підданства, як на Сході, а не васалітету, як на Заході. Васальні відносини, що існували на руських землях в давнину, поступово були ліквідовані: князі і бояри втратили імунітет1, а також право змінити сюзерена2. Форми традиційної прямої демократії також згорталися. Було ліквідовано міське народне зібрання (віче), яке виявило себе в ролі демократичного інституту. Уже за часів царя Івана Ш (1462-164)5 рр.) московські книжники доводили, що монархічні порядки є природними і законними, а звичаї проводити віча називали "диявольскою прелестью". Виправдовуючи підготовку завойовницьких походів Івана Ш на Новгород наприкінці 1470-х рр., вони таврували новгородське віче як "скопище злих смердів і безіменитих мужиків". З узяттям Новгорода в 1477 р. республіку скасували, віче більше не скликалося, виборні посади, древній суд були скасовані. Так само відбулося і в інших місцях. Затверджується монархічний принцип успадковування влади. Якщо у Древній Русі влада належала роду Рюриковичів і передавалася за принципом "старший у роді" (немонархічний принцип), то згодом настала черга монархічного принципу одноосібної влади, що передавалася від батька до сина. Уперше Дмитро Донськой (1359-1389 рр.) передав велике княжіння своєму старшому сину - Василю І (1389-1425 рр.) без санкції Золотої Орди "як отчину", що було важливим свідченням початку становлення монархії. Роль Боярської думи як дорадчого органу поступово зменшувалася. Великий князь, не задоволений якимись діями члена Думи, яким би родовитим і шляхетним той не був, міг у будь-який момент стратити його, заслати до монастиря, відібрати маєтності, що постійно робилося. Особливо зменшилася роль Боярської думи за часів Івана Грозного (1533- 1584 рр.). Місце непокірливих бояр, яких переважно було закатовано, посіла бюрократія. Встановилася необмежена одноосібна влада московського великого князя у о)юрмі самодержавства. Не тільки простий хлібороб, а й шляхетний боярин були лише холопами царя. Усі були зрівняні перед владою, стали залежними від держави.

Після одержання в 1480 р. Московського Руссю незалежності від Орди, східні риси в її суспільній організації не тільки не відійшли в минуле, а, навпаки, зміцнилися. За часів Івана Грозного Московська держава впритул підійшла до типу східної деспотії - завершилося формування самодержавства. Головною опорою влади стала бюрократія із тенденцією до постійного кількісного зростання. Приватна власність, що почала стверджуватися в домонгольський період, була ліквідована. Влада стає верховним власником, а за підданими визнавалися тільки права володіння.

Держава, набута в ході боротьби за незалежність, розглядалася як головне національне надбання. Пріоритет держави і державності стали яскравою рисою російського менталітету. Запанувало уявлення про злиття інтересів держави і суспільства. Національна гордість великоросів часто переростала у великодержавність, що притаманна всім імперіям. Величезна багатонаціональна держава розглядалася як російська, а історія країни - як історія росіян. Таке переконання підживлювалося тим, що величезні, найчастіше малозаселені території Сибіру, Казахстану, Середньої Азії та інші освоювалися росіянами ціною каторжної праці, самозречення, подвигу.

У період Московської держави також сформувалася корпоративність - важлива риса російської цивілізації. Сенс її в тому, що влада мала справу не з громадянами, а з корпоративними структурами різного виду і супідрядності. Це були родові корпорації знаті, посадська община, купецькі сотні, община вільних чорносошних селян, козацька община. Навіть у кріпаків існувала община. Державна бюрократія також була і є корпоративною верствою зі своїми власними інтересами, що визначають її дії. Суспільна ієрархія будувалася таким чином: найвищою верствою вважалося боярство - великі землевласники, що передавали свої латифундії у спадок. Проте зі зміцненням держави їх чисельність скорочувалася, а право приватної власності обмежувалося. Поступово найвищою верствою стає державна бюрократія, що сформувалася в самостійну станову корпорацію - дворянство. Дворяни займали адміністративні посади і за службу одержували маєтки, менші, ніж колись були вотчини бояр, до того ж на правах володіння, а не власності. Власником землі була держава в особі великого князя. Поміщик одержував маєток на все життя, поки міг нести військову службу. Маєток передавався у спадок, якщо син на час смерті батька досягав 16 років і міг нести службу. Маючи власність на поміщицьку землю, держава стягувала з поміщиків подать. Поміщик одержував оброк зі своїх селян, які до того ж працювали в його господарстві - відбували панщину.

Станово-корпоративна структура середнього і нижчого прошарків складалася поступово. Міська верства в XVII ст. називалася посадські люди, з них пізніше сформувалася купецька верства. Більшість населення була пов'язана з територіальною селянською общиною, яка мала назву "мир". Селянська верства розпадалася на два прошарки. Вільні селяни (чорносошні) будували своє життя на принципах общинного самоуправління. Селянська община формувала ментальність, основними рисами якої були колективізм, соціальна справедливість, наближеність до природи, до землі. Усе життя селян проходило в межах відносно ізольованого, замкненого общинного світу, який забезпечував соціальний захист і допомогу. Община допомагала тим, кому важко було вести господарство, зокрема через перерозподіл землі, коли хороше поле забирали в заможної сім'ї і передавали незаможній, а першій виділяли нову ділянку землі, яку ще треба було доводити до пуття. Однак вільні селяни-общинники дедалі більше ставали об'єктом експлуатації з боку держави, їх свободи та чисельність скорочувалися.

Найнижчий прошарок складали кріпаки в маєтках дворян та монастирів. Вони перебували в повній залежності від тих, хто володів землею. Система кріпосного права почала оформлюватися водночас із помісною системою землеволодіння і склалася у повному обсязі в XVI ст. Вона була надзвичайно жорстокою: кріпаки перебували на становищі рабів. Над ними знущалися, їх продавали як худобу. Проте рабам було краще, бо їх годував хазяїн, а кріпаки мали дбати про їжу самі, працюючи і на панів, і на своїх клаптиках землі. У житті кріпаків також велику роль відігравала община. Від кінця XVI ст. більшість населення Росії було закріпачено. Це наклало тяжкий відбиток на політичну культуру, традиції, менталітет, у яких одне з провідних місць зайняло насильство.

Існували й інші верстви. Козацтво виникало з людей, які йшли на території небезпечні, не освоєні осілим населенням. Православне духовенство було привілейованою верствою, із монастирями як центрами зі значними земельними володіннями. На межі XV-XVI ст. монастирські маєтності займали третину території держави. Землі разом із селянами жертвували церкві великі князі, бояри, дарували на поминання душі, переходили до церкви, коли переривався рід тощо. Монахи збирали із селян оброки, торгували, тобто церковна корпорація визначала не тільки духовне життя.

Кожна людина була пов'язана з певним корпоративним осередком. Організоване за корпоративним принципом, суспільство консолідувалося на основі вертикальних зв'язків - община - влада. На відміну від Західної Європи, де впродовж XIII-XVII ст. селянська община розвалилася і ствердилося парцелярне - дрібне індивідуальне господарство на селі, у Росії община зміцнилася. Через це тут загальмувалася соціальна диференціація, товарно-грошові відносини розвивалися дуже слабко. Замкненості і збереженню общини сприяли як влада, так і поміщики, бо скута круговою порукою, община зручна в управлінні.

У російській цивілізації не існувало стійких механізмів впливу соціуму на систему влади. Для розв'язання протиріч служило насильство як з боку влади (жорстоке придушення спроб протестів, різноманітні репресії), так і суспільства (бунти, убивства найжорстокіших представників влади). Бунти, повстання, заворушення свідчили про неблагополуччя, їх налічується чимало в історії російської цивілізації. Проте масові рухи, якими б потужними вони не були, зазвичай не орієнтувалися на майбутнє. їх програму можна охарактеризувати як прагнення повернутися до ідеалізованої стародавності зі справедливим царем, мудрими чиновниками і "правильним" общинним життям. Це свідчило про те, що суспільна система була дуже стійкою і тяжіла до відтворення після катастрофи в незмінному вигляді. В історії Росії це особливо яскраво продемонструвала Велика смута початку XVII ст., коли після розпаду і кількох років громадянської війни система відтворилася за підтримки суспільства, яке вбачало запоруку стабільності в державі. Цьому сприяло і православ'я з ідеєю соборності. Соборність розуміється як містичне єднання правовірних у часі і просторі. Ідея соборності - це концепт, тотально протилежний автономному особистісному світовідчуттю. Вона є породженням патріархальних цінностей, серед яких на першому місці - патерналізм, патріархальний колективізм, духовне подвижництво й обрядовість. Якщо в Європі у протестантському середовищі віра надихала окрему людину на активну громадську й економічну діяльність, успіх у якій розглядався запорукою індивідуального спасіння, то в Росії спасіння могло бути тільки колективним, на чолі з православним царем. Православ'ю притаманне прагнення врятувати всіх через залучення до "істинної віри". У цьому можна побачити витоки месіанства, що, у свою чергу, давало виправдання завойовницькій політиці російської держави.

Особливої активності російська експансія набула починаючи із XVI ст. На Заході Московія билася за виходи до Балтійського моря. Протягом XVI ст. російська держава вела 10 війн на заході, загальною тривалістю 50 років. Проте тоді їй протистояли Литва, Польща і Швеція, що динамічно розвивалися, і реалізувати свої задуми росіянам виявилося важко. Інша річ - на сході, де існували утворення, що склалися на руїнах монгольської держави. Уже в середині XVI ст. до складу Росії були включені анклави мусульманської цивілізації (Казанське, Астраханське ханства, західна Башкирія). Потім приєднали народи Поволжя і Сибіру. Колонізація Сибіру завершилася наприкінці XVII ст., із середини XVII ст. - поглинання України та земель Східної Білорусії.

У період Північної війни 1700-1721 рр. до складу Росії, яку в 1721 р. цар Петро І за західним зразком проголосив Імперією, увійшли території на узбережжі Балтики: Інгрія, Ліфляндія, Естляндія, Карелія, острови Бзель, Дато, Моон. Унаслідок трьох поділів Польщі (1772,1793,1795 рр.), здійснених Росією, Австрією та Прусією, до складу російської держави анексовані Білорусія, Західна Україна, більша частина Литви і Курляндії. Після російсько-шведської війни 1808-1809 рр. Швеція віддала Росії князівство Фінляндське. Віденський конгрес 1814-1815 рр. за результатами антинаполеонівських війн передав до складу Російської імперії Герцогство Варшавське (царство Польське).

У другій половині XVIII ст. внаслідок війн із Туреччиною (1774,1783,1791 рр.) до Росії відійшли Крим і північне узбережжя Чорного й Азовського морів. До імперії також увійшли Кабарда на Північному Кавказі, Новоросія до Бугу. У 30-ті рр. того ж століття почалося приєднання до складу Росії Казахстану, що тривало до 60-х рр. наступного сторіччя.

Боротьба за Кавказ розпочалася ще за часів Петра І. Проте після його смерті вона загальмувалася і знов активізувалася наприкінці XVIII ст. Через загрозу з боку Персії до підданства Росії вдалася Грузія (1799 р.). Уже в XIX ст. у ході російсько-турецьких і російсько-іранських війн були приєднані Бессарабія, Закавказзя. Потім у період тривалої і драматичної Кавказької війни (1816- 1864 рр.) до складу Росії були додані Чечня, Інгушетія, Дагестан. У 60-70-х рр. XIX ст. Росія оволоділа значними територіями в Середній Азії: завойовані Хівинське, Бухарське і Кокандське ханства, Закаспійський край. До середини XIX ст. до її складу також увійшли всі народи Далекого Сходу. Існували навіть наміри здійснення походів углиб Азії аж до завоювання Індії. Проте російський імператор Олександр II не підтримав ці задуми і зупинив війська на кордоні з Афганістаном.

Територіальні розширення Російської імперії відбувалися за східним типом, тобто розповзанням на прилеглі території. Росія нестала метрополією, а завойовані території - колоніями. Колоніальний тип експансії не склався. Завойовані території включалися до складу єдиної держави - імперії. Звідси - байдужість Росії до заморських регіонів. Прикладом може служити історія освоєння Америки. У 1741 р. російська експедиція на чолі з командором В. Берингом досягла Аляски. Починаючи з другої половини XVIII ст. російські мореплавці і підприємці активно освоювали Російську Америку (Аляска і невелика колонія в Каліфорнії). Однак у 1867 р. Російську Америку продали уряду США за символічну навіть на ті часи суму - 7,2 млн дол. (корабель, який віз те золото, затонув під час шторму в Балтійському морі). Російське керівництво вважало, що витрати перевищують прибутки від тих земель.

Понад чотирьохсотрічна історія розширення Росії знала і добровільне приєднання окремих народів через агресивність сусідів на умовах васалітету, протекторату. Однак усе ж таки переважили не милосердя і добра воля, а насилля, гноблення, приниження. Так, у Середній Азії та на Кавказі цілі селища випалювалися вщент за одне тіло вбитого росіянина, яке знаходили поблизу. А покровительство і протекторат переростали потім у насильницьке підкорення, військові захвати із найжорстокішими репресіями.

Народи, що потрапляли під владу Російської імперії, не мали можливості самовираження. Державність, що починала народжуватися в них за умов нового часу, порушувалася і переривалася приєднанням до Росії. Так можна сказати про Україну, Литву, Грузію, Вірменію, Азербайджан, політичні утворення Північного Кавказу, держави Середньої Азії, Татарські ханства Поволжя і Сибіру. Деякі народи (наприклад Сибіру) так і не вийшли на державний шлях розвитку. Росія поглинула і давні держави, і середньовічні політичні утворення, і родоплемінні анклави. На чому ж трималася єдність цього колосального різнорідного конгломерату?

Величезну роль у забезпеченні стабільності цього багатонаціонального суспільства відігравала централізована унітарна (тобто така, що становить єдине ціле) держава. На всій території існував єдиний адміністративний поділ, єдина система діловодства і суду, єдиний правовий та економічний простір. Другий фактор - русифікація. У деяких районах вона виявилася малоефективною (Азербайджан, Прибалтика, Фінляндія, Польща). Інша ситуація спостерігалася в Україні та Білорусії. Великоросія добивалася єдності православного населення під егідою російської церкви і російської держави, не визнаючи права українців і білорусів на національну самобутність. Русифікація була лише частиною ширшого явища - домінування російського народу в суспільній системі Росії. Це домінування виявлялося насамперед у тому, що всі народи жили за законами, що відображали російську традицію. В органах влади вищого і середнього рівня переважали росіяни. Російська мова використовувалася у сфері управління. Православ'я мало пріоритет порівняно з іншими конфесіями. Домінування росіян позначало нерівноправне, порівняно з ними, становище інших народів. Хоча слід зазначити, що правляча еліта Росії складалася не лише з росіян, але була російськомовною.

Проте переважаюча більшість росіян не належала до еліти і вела жалюгідний спосіб життя злиденного селянства, яке тривалий час перебувало у стані закріпачення. Після реформи 1861 р. кріпацтво формально скасовувалося, та життя якісно кращим не стало. В аграрній Росії безземелля, бідність і напівголодне існування були звичайними речами як для росіян, так і неросіян. Аграрна цивілізація - це традиційна цивілізація. Серед цінностей традиційних цивілізації на одному з перших місць - багатодітна родина. Вважалося, що багато дітей - ознака милості Божої. Усі релігії - християнська, мусульманська та інші - дуже негативно ставилися до намірів обмежувати народжуваність. На відміну від європейської цивілізації, яка першою прийшла до регулювання народжуваності через економічні обставини, на Сході деякі цивілізації не прийшли до цього досі.

Якщо визначати цивілізаційну парадигму1 російської цивілізації в духовному сенсі, сутності соціальної системи та системи влади, то до XVII ст. включно вона була східною. Починаючи із наступного століття і надалі цивілізаційна парадигма розвитку Московії пов'язана з модернізаціями, які неодноразово започатковувалися владою, адже у традиційній цивілізації здійснення модернізації можливе тільки "згори" і тільки за типом наздоганяючої під викликом зовнішньої загрози. Наприкінці ХУП ст. в Європі існувала думка про перспективу перетворення Росії на колонію Швеції. Для того, щоб зберегти державну незалежність, а також посісти гідне місце серед інших країн, потрібна була модернізація, тобто значні зміни в суспільній системі, що прискорило б розвиток і ліквідувало розрив між Росією та провідними країнами європейської цивілізації. Це відчув цар Петро І (1682- 1726 рр.), з діяльністю якого розпочалася понад трьохсотрічна доба реконструкції суспільства, що розпадається на п'ять періодів залежно від варіантів модернізації, схожих за своєю глибинною суттю, про що йшлося вище.

Перший період - петровська модернізація задала домінанти, що зберігали свою актуальність до середини XIX ст. Корпоративність не тільки зберігалася, але й посилювалася за умов піднесення могутності держави - імперії з необмеженою владою монарха. Хоча Петро І був прихильником західного динамізму та раціоналізму, проте свої реформи здійснював на азіатський кшталт, спираючись на міць держави. Державна машина, створена ним, націлювалася на підхльостування суспільства. Як писав про Петра І найвідоміший російський поет О. Пушкін: "Рукой державной Россию вздернул на дыбы". Перетворення здійснювалися жорстко і навіть жорстоко. Відбулося всебічне одержавлення господарської діяльності, державний сектор у ній став провідним і постійно посилювався. До нього перейшли землі вільних селян-общинників (вони стали державними селянами), державі належали виробництва, які забезпечували потреби армії та флоту (половина з тих чотирьох сотень мануфактур, створених за часів царювання Петра І). Про зростання насильства щодо суспільства свідчило зміцнення армії, поліції, жандармерії. Саме держава в особі носіїв влади визначала, що суспільству потрібно, а що ні. Проте до середини XIX ст. потенціал такого типу модернізації вичерпався.

Другий період пов'язаний із проведенням реформ царя Олександра II у другій половині XIX ст., який мав за мету забезпечити єдність суспільства на європейській основі. Скасування кріпацтва в 1861 р. оздоровило соціальні відносини. Реформи сприяли запровадженню такого важливого соціального чинника, як розділення влад. Судова гілка влади стала незалежною, що дещо обмежувало самодержавство. Упроваджувалося виборне місцеве самоврядування - земства, міські думи, що позначало деяку децентралізацію влади. Можна сказати, що з'явилися паростки громадянського суспільства. Внаслідок олександрійської модернізації країна почала змінюватися: прискорився її розвиток, ЩО сприяло завершенню промислового перевороту і переходу до індустріалізації. Знімалися корпоративні обмеження для формування класу власників: Закон про промисловий податок (1898 р.) скасував зв'язок між підприємницькою діяльністю й обов'язковим записом до купецької гільдії. Таким чином, пішов процес раннього капіталістичного розвитку. Однак модернізація відбувалася за умов збереження головного корпоративного осередку суспільства - російської сільської общини і корпоративності в мусульмансько-буддійській спільноті.

Вирішальне значення в цей період відіграв демографічний фактор. Починаючи з першої половини XIX ст. у країні спостерігалося значне зростання населення. У 1890 р. населення європейської Росії становило 100 млн осіб, а перед 1914 р. воно дорівнювало вже 150 млн. Щорічне зростання сягало 2 млн. Наприкінці століття внаслідок демографічного вибуху і малоземелля сформувалося колосальне аграрне перенаселення. Однак за умов екстенсивного ведення низьковрожайного сільського господарства загострювалася продовольча проблема. Кожні два-три роки - неврожай. Тільки в 1891 р. голод забрав життя у 700 тис. людей. Споживання серед населення у другій половині століття падає до рівня голодного мінімуму. Із середини XIX ст. Росія вступила в період стагфляції - нестійкої екологічної рівноваги, коли катастрофа могла статися в будь-який момент.

Завдяки реформам деякі зміни на краще вже почалися. Проте вони виявилися недостатніми, аби надати соціально-економічній системі стійкості. Для поліпшення господарства потрібен був тривалий час, як казав Голова Ради Міністрів Росії і прем'єр-міністр П. Столипін (1906-1911рр.), "двадцять років спокою", який мав припасти на наступний - третій період модернізації країни - столипінський. Однак історія не дала цього часу. Для держави у стані стагфляції будь-яка війна поєднана зі смертельним ризиком. Соціальна напруга в Росії була такою великою, що поразка в російсько-японській війні спустила пружину першої російської революції 1905-1907 рр. - селянської революції, оскільки в країні спалахнули тисячі селянських заворушень і повстань. Розуміючи сутність головного соціального протиріччя, П. Столипін спробував його розв'язати. Суть його реформаторської діяльності визначалася тим, що від 1861 р. і до початку 1900-х рр. Росія пройшла значний шлях індустріалізації на тлі відставання сільського господарства, тому й потрібне було досягнення розвитку аграрного сектору паралельно з промисловим. Розвиток капіталізму мав йти углиб, що мало наслідком руйнування сільської общини, а також ушир - за рахунок переселення селян на нові землі. Таким чином, нервом столипінського варіанта модернізації було руйнування общини й уведення дрібної приватної власності на землю. Для малоземельних і безземельних селян розробили програму переселення на нові землі - до Сибіру, на Алтай - із державним фінансуванням. Усі общинники, насамперед ті, які не поїхали із рідних місць, одержували право виходу з общини із закріпленням надільної землі у приватну власність (хутір, отруб). Держава виділила для підтримки селян, які виходили з общини, 34 млн руб. (величезні на той час гроші) для землеоблаштування. Головним, на думку П. Столипіна, мав стати перехід від общинного буття до індивідуального, з приватною власністю, що неможлива без відповідальності і зацікавленості у прикладанні власних зусиль до кращого життя. Проте історія не дала змоги реалізувати цей варіант модернізації. У1911 р. в київському оп


Схожі статті




Всесвітня історія. Історія цивілізацій - Орлова Т. В. - Тема 14. Російська (євразійська) цивілізація

Предыдущая | Следующая