Всесвітня історія - Гончар Б. М. - Правління Тіберія (14-37 рр. н. е.)

Правління Тіберія (14-37 рр. н. е.).

Політична система, заснована Августом, виявилась міцною, оскільки була вдалим компромісом між різними угрупованнями римського рабовласницького суспільства, гарантувала панування над рабами і забезпечувала захист римських кордонів. Ця система була пов'язана з іменами Цезаря і Августа, з родом Юліїв, і тому хоч і не було урядових актів про порядок престолонаслідування, після смерті Августа і його наступників влада перейшла до членів його сім'ї (Юліїв-Клавдіїв). Прихід до влади санкціонував сенат спеціальною постановою, яка мала силу закону.

Після смерті Августа владу отримав його пасинок Тіберій К лав дій Нерон (після усиновлення - Тіберій Юлій Цезар), який правив з 14 до 37 р. (як імператор він називався Тіберій Цезар Август). Август не симпатизував своєму пасинкові. Лише в 4 р. н. е. він усиновив Тіберія, але не вважав його, очевидно, рівним іншим наслідникам, які передчасно загинули. Другорядне становище при дворі, безперечно, позначилось на характері Тіберія. Йому було понад 50 років, коли вій прийшов до влади. Це був досвідчений полководець і дипломат, особисто обізнаний зі становищем багатьох областей Римської імперії. Підозрілість і лицемірство, жорстокість і недовір'я до оточення - такими рисами характеризує Тіберія Тапдт.

Перші роки правління Тіберія характеризувалися згодою між принцепсом і сенатом, але потім вона порушилася. Октавіан вжив усі заходи, щоб зосередити необмежену владу над армією, а разом з тим позбутись постійного контролю всесильного війська. Він сам став на чолі армії, яка становила надійну опору його влади. Легіони були розміщені в прикордонних провінціях для охорони кордонів. Ветерани одержали земельні ділянки. Але незабаром після смерті Октавіана вибухнуло повстання паннонських легіонів (14 р.), викликане тяжким становищем рядових солдатів-легіонерів.

Вимоги солдатів мали професійний характер: насамперед вони домагалися, щоб їм було збільшено плату, зменшено строк служби, а ветеранів, які відслужили строк, відпущено у відставку. У Паннонію вирушив син Тіберія Друз. Він придушив повстання, використавши всі засоби, аж до того, що його агенти тлумачили затемнення Місяця як знамення, несприятливе для повсталих.

Майже одночасно і з тих самих причин повстали рейнські легіони. Солдати хотіли проголосити імператором свого полководця, популярного у військах Германіка, племінника Тіберія. Але Германік не визнав за можливе прийняти владу від повсталих. Він задовольнив вимоги солдатів і, використавши особистий вплив, умовив їх відновити дисципліну й видати головних заколотників.

Після цього Германік здійснив кілька походів проти германців. Проте його незабаром відкликали в Рим і походи за Рейн припинились. Тіберій не хотів продовжувати активні бойові дії, бо на це потрібні були великі кошти. Отже, небезпека династичної боротьби була реальною вже з перших днів правління Тіберія.

Незабаром після смерті Октавіана Августа було страчено молодшого сина Юлії і Агріппи. Через деякий час один з рабів страченого почав видавати себе за загиблого пана і привернув до себе немало прихильників, поки Тіберію не вдалося з ним розправитись. Щоб позбутися Германіка, коли той із Заходу повернувся в Рим, йому було дано важливі доручення на Сході. Германік посадив на вірменський трон римського кандидата і врегулював відносини між римлянами і парфянами. Каппадокію і Коммагену було перетворено на римські провінції. Після закінчення цих справ Германік вирушив до Єгипту, потім повернувся в Сирію. У19 р. в Антіохії він несподівано захворів і помер. У Римі пройшла чутка, що його отруїв сирійський намісник не без відома імператора.

Після смерті Германіка відносини між Тіберієм і сенатом погіршились. Сенаторський стан в останній період правління Октавіана зміцнів. Зійшли зі сцени ті, хто пам'ятав проскрипції і брав участь у громадянських війнах. Римська аристократія якщо й не зберегла колишнього політичного значення, але мала вплив і певну незалежність. Старі політичні традиції виявились живучими. Для ідеології сенаторського стану, як і раніше, характерним залишилося схиляння перед республіканськими героями. Сенаторська опозиція виникла вже в перші дні правління Тіберія, якому водночас з улесливими промовами довелося вислухати низку іронічних зауважень. Виявом опозиційних настроїв була скорбота за Германіком і виняткова увага до його вдови Агріппіни Старшої. Ця опозиція певною мірою ослаблювала імператорську владу, військову диктатуру, тоді як повстання легіонів свідчили про необхідність її зміцнення.

Неспокійні були і провінції. Незабаром після початку правління Тіберія в Нумідії і римській Африці вибухнуло в 17 р. значне повстання, яке очолював нумідієць Такфарінат, що служив раніше в римській армії. Проконсули Африки тривалий час вели проти нього воєнні дії. Сили Такфаріната зростали, до нього приєднувались усе нові племена. Римлянам довелося навіть послати один легіон з Паннонії. Тільки в 24 р. рух був остаточно придушений.

У 21 р. почався рух у Фракії, яка перебувала у становищі залежної держави. Того самого року, під впливом великих податків, вибухнуло повстання в Галлії. Головну роль у повстанні відігравали племена едуїв і треверів, до яких почали приєднуватись інші племена. Рух загрожував охопити всю Галлію. Повсталі розраховували на збіднення Італії, на ненадійність і слабкість римських військ. Але римляни не допустили об'єднання всіх племен; повстання було придушене за сприяння деяких вождів галльських племен.

Фінансові труднощі римська держава зазнавала вже в останні роки правління Октавіана. Тіберій, особливо в перші роки свого правління, виявляв надзвичайну ощадливість і економію. У зв'язку з цим іншою, ніж у Октавіана, була його політика щодо плебсу. Звичайні роздавання збереглися, але зате рідше і з меншою пишністю влаштовувались театральні видовища, що не раз викликало протести римської юрби в театрах і гучні оплески на адресу акторів, коли ті виголошували дотепні епіграми на Тіберія.

Економічні труднощі виникали у зв'язку з нестачею монети в обігу. Ввезення у Рим та Італію переважало над вивезенням, італійська торгівля мала пасивний баланс, і, як наслідок, дорогоцінні метали йшли в східні провінції, а звідти - навіть за межі імперії. У сенаті порушувалося питання про посилення заходів для боротьби з розкішшю. Але Тіберій відмовився це зробити, оскільки вважав подібні заходи малодійовими. Особливої гостроти фінансова криза набула в 33 р. у зв'язку з рішенням на підставі старих законів про започаткування боротьби з лихварством. Перелякані кредитори вимагали повернення позик, тому монета стала зникати, а оскільки багато боржників одночасно продавало свої ділянки, то впала ціна на землю і в результаті розорилось немало сімей. Криза була ліквідована, коли Тіберій для підтримки валюти вніс у міняльні контори 100 мільйонів сестерціїв.

Незважаючи на нестачу коштів, Тіберій відмовився підвищувати податки, коли йому радили це зробити. "Добрий пастух, - говорив він, - стриже овець, а не здирає з них шкуру". За Тіберія було притягнуто до відповідальності чимало правителів провінцій за вимагання і зловживання владою. За словами Таціта, Тіберій указував у сенаті, що Рим і Італія не можуть жити без регулярної підтримки провінцій.

Схожі статті




Всесвітня історія - Гончар Б. М. - Правління Тіберія (14-37 рр. н. е.)

Предыдущая | Следующая