Соціальне страхування - Кропельницька С. О. - 2.1. Історія становлення і розвитку системи соціального страхування

2.1. Історія становлення і розвитку системи соціального страхування

Соціальне страхування - це встановлена державою система прав щодо надання соціальних послуг та матеріального забезпечення громадянам у разі настання хвороби, повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від громадянина причин, старості та в інших випадках, передбачених законом, за рахунок грошових коштів, що формуються шляхом сплати страхових внесків працедавцями та найманими працівниками, а також бюджетних асигнувань у випадках, визначених законодавством.

Соціальне страхування можна собі уявити як соціальну систему, що має на меті створення загальнонаціональної організації взаємодопомоги обов'язкового характеру, яка зможе діяти з найвищою ефективністю лише у тому разі, якщо вона буде всеосяжною з точки зору охоплення нею населення, так і з погляду покриття ризиків. Кінцева мета полягає в реалізації плану, який захищав би всю сукупність факторів нестабільності. Тобто всеосяжність та універсальність є одним із способів символічного стирання класових відмінностей у сфері соціального простору. Отже засновником соціального страхування завжди є національна солідарність, а основним її принципом є страхування. На державному рівні соціальне страхування виступає як важлива складова соціальної політики. Проте таке розуміння суспільством концепції соціального страхування прийшло не одразу, а поступово, через що важливо розглянути розвиток соціального страхування саме в історичному аспекті.

Соціальна політика завжди пов'язана з економічними та політичними процесами, що відбуваються в суспільстві, тому в історичному аспекті її слід розглядати у світі соціальних, економічних та політичних тенденцій.

Отже, система соціального захисту населення в умовах ринкової економіки є продуктом багатовікового розвитку. Кожному її етапу відповідала певна форма соціального захисту громадян.

На ранніх етапах становлення ринкової економіки в системі соціального захисту переважала функція соціальної допомоги. Остання виникла в період пізнього середньовіччя в Англії, коли в 1601 році Єлизавета І прийняла закон про бідність. Після цього у багатьох країнах континентальної Європи, у тому числі в Росії, а пізніше і в інших країнах Заходу соціальне законодавство відтворювало чимало положень цього закону.

Найважливішим положенням закону про бідність була класифікація малозабезпечених громадян на основі перевірки їхніх потреб, а отже й проведення чіткої межі між тими, хто потребує соціальної підтримки, й тими, хто не має на неї права.

Децентралізація соціальної допомоги бідним на низовому рівні дозволяла церкві легко виявляти категорії тих, кому потрібна допомога, й забезпечувати адресне її надання. Велика роль релігійних інститутів була не випадковою. Церква забезпечувала сумісність нової форми соціального захисту населення з існуючою раніше релігійною благодійністю, заснованою на принципі християнської рівності й універсальної допомоги.

З розвитком ринкових відносин, урбанізації й посилення мобільності населення соціальна допомога на основі інститутів церкви почала перемішуватися до громадянських структур. При цьому перед громадянськими структурами постала серйозна проблема забезпечення адресності й перевірки потреби населення в соціальній допомозі.

Розширення діяльності й числа державних структур соціальної підтримки населення призводило до її бюрократизації, а механізм перевірки потреб малозабезпечених громадян набув штампу приниження людської гідності.

Вказані недоліки державної системи допомоги, на жаль, зберігаються й в умовах сучасної ринкової економіки.

Слід зауважити, що у другій половині XIX та на початку XX століття питання долі бідняків, які не в змозі були працювати, та низькооплачуваних працівників розглядалися з однакових позицій. Лише через деякий час поступово почали розрізняти два різних поняття - "соціальне страхування" та "соціальна допомога".

У сфері соціальної допомоги Французька революція передала XIX століттю подвійну спадщину, в якій необхідно виокремити декілька понять. З одного боку, визначаючи соціальне коріння бід, які зачіпають конкретну людину, революція замінила благодійність, що мала церковне походження, на суспільну благодійність як спосіб вирішення проблеми злиденності.

Законність втручання держави обгрунтовувалася необхідністю захисту прав людини, що порушуються у випадку, коли бідним не надається допомога. До цього ніхто не оцінював права бідної людини в суспільстві та права суспільства у ставленні до бідної людини. За такої перспективи отримання допомоги вже не базувалося на милостині (як на необов'язковому акті), а на абсолютному і об'єктивному праві, що надано людині, тобто на здійсненому "праві вимагати", якому відповідає обов'язок суспільства.

Таким чином, благодійна допомога стала "священним обов'язком" суспільства. Але якщо є право сказати суспільству "дай мені на прожиття", то й суспільство має право відповісти "віддай мені свою працю". Праця залишається, таким чином, не лише єдиним засобом залучення особи до суспільної діяльності, але й громадським обов'язком. Лише нездатність до праці виправдовує соціальну допомогу калікам, дітям та людям похилого віку.

Під час міжнародного конгресу з державної благодійності, який відбувся в Парижі у 1889 році, було визначено три фундаментальні принципи соціальної допомоги:

O вона перебуває у віданні місцевих органів влади;

O ця допомога надається за територіальною ознакою і держава бере у цьому процесі обмежену фінансову участь;

O соціальна допомога, призначена для людей, які не мають засобів до існування і не можуть працювати, субсидується державою (на відміну від деяких інших видів допомоги). Таким чином, тут така допомога виконує роль "засобу останньої надії".

Отже, у рішенні конгресу в підсумковому документі вперше було проголошено, що соціальна допомога є суспільним обов'язком, і відповідальність за його виконання покладається на місцеву раду. Після цього конгресу у багатьох країнах Європи між 1893 і 1906 роками було прийнято низку законів про соціальну допомогу, які часто називають "програмами останньої надії". В їхню основу закладено допомогу людям, які не мають доходу з інших джерел або чий дохід недостатній, щоб забезпечити їм мінімальний стандарт прожиття в суспільстві. Походять вони від різних церковних програм допомоги бідним, доброчинних організацій та місцевих урядів.

Корпоративне страхування набуло розвинутої форми з уведенням державних гарантій його існування. Вперше ця форма соціального страхування була законодавчо закріплена в Конституції Німеччини наприкінці XIX століття. Ініціатива її введення належала аристократії й державним чиновникам, які були зацікавлені у збереженні корпоративних привілеїв.

Найбільший вплив на розвиток системи соціального страхування внесли канцлер Німеччини Отто фон Бісмарк, який у 1883-1889 роках чи не вперше в світі в законодавчому порядку запровадив систему соціального страхування, та лорд Великобританії Вільям Беверідж, який у 1942 році підготував доповідь, в якій запропонував нові підходи до політики соціального забезпечення.

Звичайно, і до часів Бісмарка також можна знайти свідчення наявності колективної соціальної політики. Засновані Церквою оздоровчі та навчальні структури існували століттями. У козаків на початку XVIII ст. існувала форма компенсації за виробничі травми. У XIII ст. в місті Дубровнику було проголошено програму страхування здоров'я через внески. Навіть за часів Римської імперії чимось подібним до об'єктів соціальної політики були акведуки (водогони), лазні та громадські туалети.

Наприкінці XIX - на початку XX ст. страхові закони були прийняті у більшості країн Європи, які в тій чи меншій мірі перегукувалися з моделлю обов'язкового соціального страхування в Німеччині.

У першій половині XX століття в умовах кризи моделі капіталізму вільної конкуренції сформувалася нова форма соціального захисту населення, що базується на обов'язковості забезпечення населення соціально значимими послугами. Основою нової системи соціального захисту населення є державні соціальні гарантії задоволення найбільш важливих для людини й усього суспільства потреб. У західній соціально-економічній літературі найвищий рівень нової системи соціального захисту, що забезпечує її універсальність і доступність для населення, одержав назву "соціальної безпеки".

Таким чином, на початку 30-х рр. XX ст. соціальне страхування набуло розвитку у більшості розвинутих країн Європи, США і Канаді.

Наслідки Першої світової війни спонукали промислово розвинуті країни до пошуку шляхів забезпечення нових форм соціального захисту населення. Це відбилося на діяльності Міжнародної організації праці (МОП), створеної у 1919 р. у рамках Версальської угоди. Підвищення рівня захисту робітників від соціальних ризиків стало одним з головних напрямів роботи МОП.

Уже перші розроблені й прийняті МОП конвенції стосуються основних питань соціального захисту. Починаючи з 30-х рр., МОП приймає ряд конвенцій, які визначають основні напрями соціального страхування для окремих груп працівників.

Важливо підкреслити, що МОП поділяє точку зору, відповідно до якої створення національних систем соціального страхування і забезпечення залежить від багатьох факторів, і насамперед від рівня економічного розвитку країни, та потребує зваженого підходу. Тому рекомендації МОП мають загальний характер, як це, наприклад, визначено у Конвенції № 102 (від 28.06.1952 р.) "Про мінімальні норми соціального забезпечення". У ній визначені основні види соціального захисту, категорії населення, яким такий захист надається, а також деякі кількісні та якісні характеристики заходів захисту. До видів мінімального захисту Конвенція №102 відносить допомогу, що надається у вигляді виплат (або страхового відшкодування) на випадок зниження доходів, втрати здоров'я або смерті годувальника.

Конвенцією передбачена можливість встановлення максимальної межі заробітку, на базі чого обчислюється розмір допомоги. Ставки періодичних виплат по старості, за трудове каліцтво, по інвалідності й у зв'язку зі смертю годувальника переглядаються в разі зміни середньої заробітної плати в країні.

Отже, з огляду на вищезазначене можна виділити основні етапи розвитку обов'язкового соціального страхування за кордоном:

O кінець XIX - початок XX ст. - прийняття перших страхових законів у країнах Європи, що було тісно пов'язано з виникненням профспілок;

O закінчення Першої світової війни і створення у 1919 р. МОП;

O Велика депресія 1929-1932 рр. викликала прийняття законів про страхування від безробіття в Європі і страхового законодавства у країнах Північної Америки;

O після закінчення Другої світової війни МОП були розроблені універсальні системи соціального захисту і соціального страхування на основі рекомендацій У. Беверіджа.



Схожі статті




Соціальне страхування - Кропельницька С. О. - 2.1. Історія становлення і розвитку системи соціального страхування

Предыдущая | Следующая