Риторика - Колотілова Н. А. - 6.2.2. Риторика Сократа і Платона

Перший виклик софістичному ідеалу єдності філософії та риторики кинув Сократ (469-399 рр. до н. е.). Він вважав, що риторика непотрібна оскільки істинна думка збереже свою силу і без риторичного переконання, а хибна думка навіть за допомогою риторики не встоїть проти істини. Як свідчать діалоги Платона, Сократ намагається чітко розрізнити поняття віри й знання. Софістична риторика, на його думку, спрямована часто на формування віри без знання:

".перед всіма іншими мистецтвами ритор і риторика перебувають у такому ж виграшному становищі. Бо нічого не треба знати про саму справу, треба тільки знайти якісь засоби переконування, щоб видатися невігласам більшим знавцем, ніж ті, хто справді знає".

Погляди Сократа на риторику формують певний риторичний ідеал, відмітною рисою якого є постулати Істини та Добра. Адже справжнім оратором може вважатися лише та людина, яка чітко знає предмет промови й прагне до вищого блага:

"Бо коли риторика двоїста, то одна її частина є підлабузництвом, ганебною балаканиною для народу, а друга - прекрасна, яка прагне до того, аби душі громадян стали чимкращими, і яка завжди захищатиме в промовах те, що справді найкраще, незалежно від того, приємно це буде слухачам чи ні...".

З іншого боку, Сократ значно розвинув практичні методи публічної полеміки, на якій грунтувались всі його відомі бесіди. Сам термін "полеміка" у перекладі з грец. означає "воїн", "військова справа". Мистецтво ведення суперечок називається еристика. У ті часи вона була сферою застосування софістики. Цим мистецтвам Сократ протиставляв діалектику - мистецтво ведення бесіди, метою якої було досягнення істинного знання. Майстер еристики або софістики, як правило, за будь-яку ціну намагався відстояти свою позицію і заперечити іншу думку. При цьому він не дуже турбувався про те, чи будуть його положення виражати істину. Саме тому Ерид - заступниць суперечки - було дві. Одна охороняла конструктивну (діалектичну) суперечку, метою якої було досягнення істини, а друга - конфліктну (еристичну), в якій головним було здобуття перемоги над супротивником.

Зазвичай Сократ починав свої бесіди з того, що за допомогою майстерних запитань загоняв супротивника в глухий кут. Предметом розмови часто виступали на перший погляд нескладні проблеми, в яких софісти вважали себе знавцями. Однак протягом бесіди виявлялись суперечності в їхніх поглядах. Після цього Сократ підключав Маєвтику (мистецтво повитухи), коли шляхом запитань та відповідей співрозмовники намагалися дійти до істини.

Як зазначалось вище, софісти теж приділяли увагу мистецтву ставити запитання та давати відповіді. Більше того, вони виділили такі запитання, будь-яка відповідь на які неминуче веде до пастки (Наприклад: "Чи перестав ти бити свого батька?"). При відповідях на запитання співрозмовника софіст прагнув не суперечити самому собі, а інших людей, навпаки, завести у глухий кут. Сократ же у своїх бесідах виходив з того, що не можна свідомо вводити в оману інших людей і при обгрунтуванні власної позиції слід виходити з того, що визнає співрозмовник.

Думку Сократа про даремність софістичної риторики розвинув у своїх діалогах відомий давньогрецький філософ Платон (427-347 рр. до н. е.). Зокрема цим питанням присвячені його роботи "Горгій" та "Федр". У "Горгії" представлена, головним чином, критика існуючої риторики. Платон вустами Сократа говорить про те, що риторика - це марево однієї з частин мистецтва політики. Тобто риторика навіть не є мистецтвом, це вправність:

".як оздоблювання тіла відноситься до гімнастики, а софістика - до законодавства, так і куховарство - до мистецтва лікування, а риторика - до правосуддя. Однак я вже наголошував на тому, що за природою вони відрізняються між собою. Але оскільки водночас і близькі одне до одного, то від цього софісти й красномовці перебувають у цілковитому сум'ятті, й ні самі не знають, чим і в чому вони можуть бути корисними, ні іншим людям це невідомо"1.

Софістичній риториці Платон протиставляє справжнє красномовство, що грунтується на справжньому знанні й тому доступне тільки філософу. Крім того, в творчості Платона вже можна побачити осмислення риторичного трикутника: оратор - промова - аудиторія. Зокрема, у діалозі "Федр" відмічається, що, по-перше, для ритора, який впливає насамперед на душу слухачів, важливим є знання видів душі. По-друге, важливим є також знання властивостей кожного з видів промов, як вони впливають на того чи іншого слухача. По-третє, Платон пише й про доречність, що стосується як моменту виступу перед аудиторією (оратор повинен знати, коли слід виступати, а коли слід утриматись), так і засобів підвищення впливовості свого виступу (коли слід застосувати стислість, жалісливість, запальність тощо). Щодо членування промови, то тут виділяються такі частини: вступ, розповідь із вміщеними в ній свідченнями, докази, правдоподібні висновки.



Схожі статті




Риторика - Колотілова Н. А. - 6.2.2. Риторика Сократа і Платона

Предыдущая | Следующая