Політологія - Гелей С. Д., Рутар С. М. - Розділ 19. Політичні еліти і лідерство

Терміном "еліта" позначають провідні верстви суспільства, які здійсню­ють керівництво або досягли визначних успіхів у певних галузях суспільно­го життя, або мають інтелектуальні чи моральні переваги над іншими соці­альними групами. Залежно від того, які функції здійснює еліта у суспільстві, її поділяють на господарську, духовно-інтелектуальну і політичну. До госпо­дарської еліти належать визначні підприємці і менеджери, до духовно-інте­лектуальної - провідні вчені, діячі мистецтва і священнослужителі, до полі­тичної - державні і політичні діячі.

Політична еліта - це організована група, яка здійснює владу в суспільстві (правляча еліта. або перебуває в опозиції до правлячої верхівки (контреліта). Політична еліта бере участь безпосередньо або опосередковано у прийнятті й організації виконання політичних рішень.

Щоб зрозуміти природу і місце політичної еліти у суспільстві, потрібно ознайомитися з основними положеннями елітарних концепцій, серед яких вирізняються моністична і плюралістична. Моністична концепція еліти сформульована у працях В. Парето, Р. Міллса, П. Бірнбаума. В. Парето вказує на такі основні риси еліти. По-перше, еліта є однорідною (так зва­на теорія трьох С). Вона усвідомлює, що є прошарком, відокремленим від суспільства, об'єднана спільністю соціального походження та досвіду, від­значається солідарністю при захисті власних інтересів. По-друге, еліта має зверхність над масами, що виявляється у таких елітарних психологічних якостях, як енергійність, мужність, доброчесність. Втрата елітою цих якос­тей призводить до її занепаду. По-третє, всередині еліти відбуваються змі­ни (так звана циркуляція еліт), під час яких вона допускає у свої ряди но­вих членів і тим самим зберігає панування або чинить опір структурному і кадровому оновленню, що призводить до революції. Р. Міллс, характери­зуючи американську політичну еліту, яка, з його точки зору, складається з трьох верхівок - політичної (президент, його радники, вища адміністрація), економічної (керівники транснаціональних корпорацій), військової (керів­ництво Пентагону) - вказує на такі основні риси еліти: спільність шляхів до­сягнення соціального статусу, яка виявляється у тому, що вищі верстви амери­канського суспільства мають кращі стартові умови, ніж інші соціальні групи, для здобуття елітарної освіти та власного збереження й відтворення через по­томство; взаємозамінність, суть якої полягає в тому, що будь-який член еконо­мічної верхівки може перейти до політичної верхівки, і навпаки. П. Бірнбаум поширює теорію еліти Р. Міллса на французьке суспільство. На його думку, еліта є закритою соціальною групою, яка передає своє становище із покоління до покоління через механізм соціалізації - сімейне виховання та систему осві­ти. Крім цього, П. Бірнбаум зазначає, що переміщення еліти відбувається з апа­рату державного управління не тільки у державний, а й у приватний сектор економіки.

Прихильники плюралістичної теорії еліти критично ставляться до ро­зуміння керівної еліти як однорідного прошарку, якому властиве самовідтво­рення. Вони вважають, що у суспільстві існує багато політичних еліт, які зма­гаються між собою за владу. Найвідомішими представниками цієї концепції є Р. Даль та Р. Арон. Прихильники плюралістичної точки зору вказують на те, що демократичні механізми влади забезпечують конкуренцію і тим самим доступ до неї представників інших соціальних верств. Така конкуренція між елітами, на думку плюралістів, дає змогу різним соціальним групам вплива­ти на процес прийняття політичних рішень, оскільки воли можуть вибрати ту еліту, яка краще врахує їхні інтереси.

Аналізуючи еліти, потрібно враховувати конкретно-історичні етапи сус­пільного розвитку. Кожний тип суспільства залежно від історичної епохи має свої критерії оцінки еліт. Так, у Стародавньому Сході, а також у часи Середньовіччя належність до еліти зумовлювалася соціальним становищем: сам факт народження людини в знатній сім'ї надавав їй привілеї. Така елі­та була замкненою групою і не піддавалася зовнішнім впливам. У буржуаз­ному суспільстві, в якому були скасовані феодальні привілеї, на місці родо­вих еліт з'явилися фінансово-промислові олігархії. У сучасному суспільстві до еліти належать люди, які володіють не тільки багатством, а й високим інтелектом. Правила жорсткої конкуренції передбачають вступ або вихід з еліти залежно від успіху або поразки кожного, незважаючи на його соціаль­не походження чи матеріальну забезпеченість. У конкуренції зростає попит на людей, які мають перевагу над іншими у професіоналізмі, інтелекті, мо­ральних чеснотах, соціальній активності, а соціальне походження в сучасних умовах лише забезпечує сприятливі стартові умови для набуття елітарних рис, необхідних для досягнення успіху в конкурентній боротьбі.

Аналізуючи поняття "еліта", зупинимося на понятті "квазіеліта". її ще називають псевдоелітою, антиелітою, охлократичною елітою. Квазіеліта - це група людей, яка займає провідні позиції в політичній системі, але не від­повідає сучасній моделі елітарних рис, не здатна виконувати належним чи­ном свої функції. Така еліта компенсує свою професійну неспроможність, інтелектуальну вбогість активною демагогічною діяльністю, вміло вико­ристовуючи інстинкти і стереотипи натовпу у власних інтересах.

На основі певних елітарних рис у контексті конкретного історичного сус­пільства і політичного режиму еліти поділяють на такі типи: відкриті і закри­ті, легітимні і нелегітимні, а також фрагментарні, нормативно та ідеологічно інтегровані. До відкритого типу належать еліти, котрі мають високу горизон­тальну і вертикальну мобільність, тобто здатність поповнюватися за рахунок вихідців як з різних елітних груп, так і з соціальних низів. Сходження на ви­щий щабель елітної ієрархії тут забезпечується високими професійними і мо­ральними якостями.

У закритих елітах поповнення рядів відбувається повільно, доступ до них заформалізований та ускладнений. У таких елітах при доборі кадрів акцент зміщується не стільки на професійні якості претендентів, скільки на їхню відданість системі чи вождю.

Легітимними вважаються ті еліти, які отримали владу при добровільній підтримці широких верств і користуються їхньою довірою, а нелегітимними - ті, що панують над більшістю з допомогою примусу, насильства й ідеології.

Якщо поділ еліт на відкриті і закриті, легітимні і нелегітимні розкриває спосіб їх формування, зв'язок з іншими соціальними трунами, то поділ на еліти фрагментарні, нормативно й ідеологічно інтегровані розкриває їхню роль у інтеграції суспільства. Еліти фрагментарні, маючи низький рівень струк­турної інтеграції, невелику здатність до консенсусу з приводу вибору та збе­реження основних суспільних цінностей і норм, не забезпечують стабільності суспільства. Нормативно інтегровані еліти відзначаються високим рівнем кон­сенсусу в основних правилах політичної і суспільної діяльності і забезпечують високий рівень стабільності суспільства. Ідеологічно інтегровані еліти також за­безпечують стабільність суспільства завдяки жорсткому партійному і поліційному контролю за їх дотриманням.

За ідеологічними цінностями еліти бувають демократичні, ліберальні, то­талітарні й авторитарні.

За видами політичної діяльності еліти поділяються на державні, регіо­нальні, місцеві і партійні.

Політичний лідер - це особа, яка займає перші позиції у політичних структурах: державній владі, органах місцевого самоврядування, політич­них партіях, групах тиску тощо. Феномен політичного лідерства завжди при­вертав увагу представників світової політичної думки. Макіавеллі розглядав політичного лідера як володаря, здатного використати всі доступні засоби для збереження влади, наведення порядку. Т. Карлейль і Р. Емерсон вважа­ли лідера творцем історії, наділеним особливим талантом. Ідею політич­ного лідера як надлюдини сформулював Ф. Нітше. На його думку, політич­ний лідер - це завжди сильна особистість, наділена всіма можливими достоїнствами, яка здатна нав'язати свою волю широким верствам. Г. Тард розглядав феномен лідерства, виходячи з теорії наслідування. За Г. Тардом, люди схильні діяти, наслідуючи поведінку яскравої особистості, якою є лі­дер. Марксисти розглядають політичне лідерство в контексті історичної не­обхідності і класових інтересів. У такому розумінні лідер обслуговує інтер­еси класу, що висунув його на політичну арену.

Що стосується типології лідерства, то тут також існують різні підходи. Одним із перших, хто запропонував типологізувати політичне лідерство, був М. Вебер. Виходячи з трьох типів легітимного панування, він виділив три типи лідерства: традиційне, раціонально-легальне і харизматичне.

Сучасна політична наука намагається типологізувати політичних лідерів за їхніми професійними і соціальними рисами, груповими функціями у кон­тексті політичних ситуацій. Теорія рис наголошує на тому, що лідер пови­нен бути наділений сукупністю визначних рис. Представник цієї теорії Е. Богардус стверджує, що лідер виділяється з оточення енергією, розумом і характером. Р. Стогділл доповнює цю теорію, розкриваючи феномен лідер­ства через риси особистості лідера, відносини між ним і його послідовника­ми, рівень влади та масштаб завдань, які він виконує. Він виділяє такі стилі керівництва, як авторитарний, переконуючий, демократичний, інтелекту­альний, виконавчий. Г. Лассуел виокремив за стилем політичної діяльності лідерів-адміністраторів, агітаторів і теоретиків. Перші - це лідери, здатні приймати політичні рішення, готові до компромісів, другі - лідери харизматичного типу, схильні виступати перед публікою, завойовувати авторитет, треті - лідери, схильні розробляти програми, проекти, але не бажають за­йматися практичною політикою.

Представник функціонального підходу до типології політичних лідерів М. Херман виділив критерії, за якими характеризують політичних лідерів: на­явність твердих політичних переконань; індивідуальність політичного сти­лю; мотиви політичної поведінки; реакція на тиск і стрес, тобто поведінка лідера в дискомфортній ситуації (зокрема, збереження витримки і самовла­дання); обставини, за яких потенційний лідер став керівником, відповідаль­ним за прийняття політичних рішень; попередній політичний досвід; полі­тичний клімат і ситуація в країні у період становлення політичного лідера. Цей підхід наголошує не тільки на характеристиці якостей політичного лі­дера, а й на обставинах, за яких відбулося його становлення. У політології та­кож розглядається феномен лідерства як репрезентатора групи, котра має певний політичний інтерес. Деякі дослідники (Т. Парсонс, Ю. Дженінгс) вважають, що можливості політичного лідера, його успіх чітко зумовлені ін­тересами корпорації, до якої він належить, У зв'язку з цим виділяють неформального і формального лідера. Неформальний лідер має вплив на групу завдяки певним лідерським рисам і може стати формальним лідером. Про­те часто формальним лідером стає ординарна особа, без особливих задатків.

Становлення особи як політичного лідера залежить від способу форму­вання лідерства: бюрократичного і антрепренерського. Бюрократичний спо­сіб передбачає формування лідера вузьким колом осіб за певними, чітко заданими критеріями (партійність, відданість системі, вождю). За антрепре­нерським способом - лідер формується у публічній конкурентній боротьбі, де вирішальним чинником є імідж самої особи, яка змагається за лідерство.

Залежно від політичного режиму виділяють два типи лідерства: авторитар­не і демократичне. Авторитарне лідерство передбачає одноособову політичну владу, монополізм у прийнятті політичних рішень. Це лідерство пройшло де­кілька етапів, на кожному з яких був характерним свій тип лідера: тиран, абсо­лютний монарх, диктатор у тоталітарному й авторитарному режимах. Автори­тарний лідер - це здебільшого інтроверт, сенсорик, етик, ірраціоналіст.

Тип демократичного лідерства почав формуватися ще в часи античної демократії і функціонує в сучасних демократичних державах. Демократич­ний лідер формується в умовах конкурентної політичної боротьби, яка пе­редбачає високі професійні, інтелектуальні й моральні якості. Він, як прави­ло, екстраверт, інтуїтивний логік, раціоналіст.

Лідерів можна типологізувати за їхнім ставленням до перспективи сус­пільного розвитку. За цим критерієм виділяються такі типи лідерства: консерватор намагається зберегти давні цінності, адаптувати їх до нових умов; реформатор - змінити суспільні структури, норми, що віджили, на­дати суспільному розвиткові динамізму, скерувати його у прогресивне рус­ло, революціонер, відкидаючи повністю існуючі цінності, намагається ра­дикально змінити суспільний лад відповідно до власних переконань, котрі грунтуються на абстрактних, здебільшого утопічних ідеологічних схемах.

Типологізуючи лідерство, застосовують ще такі поняття, як вождь і ке­рівник. Лідер вождистського типу - це особа, для якої популізм є осно­вним засобом досягнення мети. Щоб підтримати власну популярність, лідер-вождь апелює до найнижчих пристрастей широких верств (страху, ненависті, ворожнечі). Поняття "керівник" використовують, як правило, для позначення особи, яка призначена "зверху", а також лідера загальнонаціо­нального масштабу.

Отже, феномен політичного лідера розкривається через особисті риси політика, рівень його команди, тип політичного режиму і характер політич­ної ситуації.

В Україні завжди існувала проблема національної політичної еліти, здат­ної розв'язувати складні державотворчі завдання у конкретній історичній ситуації. Такі визначні постаті української політичної думки, як В. Липинський, В. Кучабський, Д. Донцов, пояснювали причини поразок українських національно-визвольних змагань відсутністю національної політичної елі­ти. Це твердження справедливе, якщо брати до уваги те, що політична еліта може сформуватися в умовах національної держави, коли політика є важли­вою сферою суспільного життя. Короткочасний період боротьби за Україн­ську державу і ще менш тривале існування цієї держави в історичному сен­сі були недостатніми, щоб визріла повноцінна національна політична еліта. Комуністичний режим знищив не тільки національні прошарки, а й соціаль­ний грунт для відтворення національної еліти, здатної по-сучасному мислити і діяти. Роль еліти в тоталітарному суспільстві виконувала номенклатура. До­мінантними рисами номенклатури був сервілізм чиновників нижчих рангів перед вищими, конформізм і безініціативність, "потрійна мораль" (одне ду­мати, друге говорити, а третє робити), кастовий характер відтворення і по­повнення рядів, орієнтація на інтернаціональні, а не національні цінності, глибока відчуженість від інших соціальних верств.

На початку державного відродження України правляча еліта в основно­му формувалася з різних прошарків колишньої номенклатури, та частково - з націонал-демократичної опозиції. Одна частина номенклатурної еліти стала на шлях зміцнення державної незалежності України, але стосовно по­літичних та економічних реформ зайняла половинчасту, вичікувальну пози­цію, а інша - відстоювала збереження колишнього ладу і повернення до "оновленого" СРСР.

Правляча еліта в Україні на цьому етапі суспільного і державного розви­тку виявилася неспроможною до швидких комплексних реформ. Часткові ре­форми у сфері фінансової стабілізації, приватизації і лібералізації зовнішньої торгівлі, проведені цією елітою, не могли забезпечити вихід України на рівень країн з ринковою економікою. Тому Україна розвивалася в рамках "третього шляху" - шляху олігархічного капіталізму.

Розвиток олігархічного капіталізму призвів до різкого майнового розша­рування суспільства, де на одному полюсі концентрувалися влада і багатство, а на іншому - бідність. В таких умовах не могла зародитися сучасна полі­тична еліта і сучасний тип політичного лідера. Загальнонаціональним лідером в Україні вважається Президент як найвища посадова особа в державі. Але на сучасному етапі на лідерські загальнонаціональні позиції висувається Прем'єр-міністр і лідер парламентської опозиції, а також лідери впливових пар­ламентських партій.

Загалом процес формування національної еліти й лідерів сучасного пар­ламентського типу тільки розпочинається. Він вимагає передусім створення рівних правових умов для політичної конкуренції, вияву різних групових ін­тересів на державному рівні. Ця проблема може бути успішно розв'язана за­вдяки створенню: збалансованої моделі державної влади із ефективними ме­ханізмами стримувань і противаг;скасування широких привілеїв і пільг для політиків і чиновників; відокремлення бізнесу і політики; розмежування по­літики і адміністративної діяльності; запровадження інституту громадського телебачення і радіомовлення; узаконення пропорційної преференційної ви­борчої системи із використанням регіональних списків; перехід ВНЗ на заса­ди Болонської декларації.


Схожі статті




Політологія - Гелей С. Д., Рутар С. М. - Розділ 19. Політичні еліти і лідерство

Предыдущая | Следующая