Політологія - Гелей С. Д., Рутар С. М. - Розділ 16. Політичний процес

Під політичним процесом розуміють сукупну діяльність суб'єктів політико-владних структур, партій, соціально-класових груп, еліт і окремих осіб, за­вдяки якій забезпечуються функціонування і розвиток політичної системи.

Політичний процес охоплює різноманітні види політичної діяльності в рамках політичної системи, а також у взаємодії з іншими суспільними сис­темами. Він включає такі види діяльності: політичну участь і професійну по­літичну діяльність.

Політична участь передбачає масові акції з метою формування певних позицій, вимог, настроїв, а також формування державних і муніципальних органів влади. Це, зокрема, участь у виборах, референдумах, демонстраціях, маніфестаціях, мітингах, зборах тощо.

Професійна політична діяльність включає розробку правових норм та управління різноманітними політичними інститутами. Сюди належать пар­ламентська, державно-управлінська, муніципально-управлінська діяльності, партійний менеджмент і виборчий маркетинг. Професійна політична діяль­ність забезпечує створення і вдосконалення політичних інститутів та регу­лювання і вдосконалення суспільних відносин.

3а вектором суспільного спрямування політична діяльність може бути інноваційною (зорієнтованою на впровадження нових політичних інститу­тів), стабілізуючою (спрямованою на збереження усього цінного в існуючих структурах, недопущення деструктивних змін), консервативною (націленою на збереження старих інститутів і форм взаємодії), реакційною (зацікавле­ною у відновленні інститутів минулого).

Суб'єктами політичного процесу є окремі особи і соціальні групи. Осо­ба виступає учасником політичного процесу як представник якоїсь групи або як громадянин, наділений політико-правовою суб'єктністю. Виділяють кілька рівнів політичної суб'єктності особи: громадянин, що бере участь у політиці через виконання громадських обов'язків або через громадську ор­ганізацію; член політичної партії; громадсько-політичний діяч; депутат; по­літичний лідер.

Груповим суб'єктом політики може бути будь-який елемент соціальної структури (етнонаціональної, соціально-класової, професійної, територіаль­ної, конфесійної), який усвідомлює власні групові інтереси і намагається їх реалізувати на рівні політичної влади, а також групи тиску, громадські орга­нізації, політичні партії і владні структури різного рівня (державного, регіо­нального, місцевого).

3алежно від сили впливу суб'єктів на процес прийняття політичних рі­шень суб'єкти політики поділяються на первинні (базові), вторинні і основні.

До первинних суб'єктів політики належать соціальні групи, етноси, кла­си, територіальні, демографічні, професійні й релігійні об'єднання, які, по-перше, виникли природно-історичним шляхом, спонтанно, а не внаслідок цілеспрямованої дії; по-друге, виражають власні інтереси (соціально-еконо­мічні, територіальні, професійні й культурні) не прямо, а опосередковано через громадські та політичні організації; по-третє, створюють різноманіт­ні політичні організації; по-четверте, виражаючи власні соціальні інтереси, визначають зміст і вектори сучасної політики, забезпечують утвердження принципу політичного плюралізму.

Серед цих суб'єктів найвпливовішими у політичному житті є етноси, на­ції і соціально-класові групи.

Етноси і нації виступають суб'єктами політики за таких обставин: на етапі боротьби за національну державу або національно-адміністративну автономію; при визначенні національних пріоритетів у період становлення політичних інститутів; у міжнародних відносинах; у процесі захисту на дер­жавному рівні етнокультурної специфіки національних меншин.

Соціально-класові групи - це спільноти, які різняться між собою за матеріальним становищем, владою, престижем, освітою, способом жит­тя (звичками, манерами, звичаями). 3а цими ознаками класи поділяються на вищі, середні, нижчі та люмпенізовані верстви. Вони мають різні інтер­еси (часто діаметрально протилежні) і різні можливості виявити ці інтер­еси на державному рівні. Скажімо, якщо вищі та середні класи зацікавлені у зниженні державних видатків на соціальні потреби, то нижчі, навпаки, у їх збільшенні. У цих класів також різні можливості реалізації власних інте­ресів через політику, адже вищі класи мають кращі фінансові, організаційні й інтелектуальні передумови для обстоювання вигідних позицій, ніж нижчі або навіть середні класи.

Вторинні суб'єкти створюються як специфічні інститути впливу на вла­ду для захисту інтересів базових суб'єктів, реалізації їхніх цілей і цінностей. До вторинних суб'єктів політики належать групи тиску, які включають всі об'єднання громадян (профспілки, промислові й торговельні асоціації, куль­турологічні товариства тощо), які безпосередньо не борються за владу, а об­стоюють власні інтереси при здійсненні політики. Різновидом груп тиску є лобістські групи.

Лобі в політиці - це неформальні кулуарні об'єднання високооплачуваних агентів тих суспільних груп, які домагаються пріоритетного врахування своїх інтересів у політиці. Сьогодні лобізм у західних демократіях, особливо в США й Англії, набув статусу легітимності: його діяльність регулюється за­конодавством. Групи тиску впливають на законодавчий процес, виборчі кам­панії, адміністративні органи, виходячи з інтересів соціальних груп, які ви­сунули їх на політичну арену, надають їм фінансову й ідеологічну підтримку.

До основних суб'єктів політики належать партії, які безпосередньо бо­рються за владу, тісно взаємодіючи з різними групами тиску й електоратом та керівники органів політичної влади, які беруть безпосередню участь у прийнятті й виконанні політичних рішень.

Суб'єкти політики мають як відкриті, так і приховані групові інтереси. Останні характерні для таких груп, як кліки, мафії, клани.

Кліка - це мала група, що намагається шляхом закулісних дій зайняти панівне становище у певній політичній структурі (партії, групі тиску, уряді). Скажімо, партійний лідер і його найближче оточення мають найбільший вплив у партії незалежно від того, що це оточення за офіційним статусом може поступатися іншим впливовим угрупованням цієї організації.

Мафія як строго ієрархізована і глибоко законспірована організація на­магається досягти користолюбних цілей у рамках не тільки якоїсь організа­ції, а й усього суспільства. Для цього вона використовує як законні, так і неза­конні засоби. На відміну від звичайної організованої злочинності мафія може займати провідне місце в політичній системі (особливо у олігархо-клановій).

Приховані групові інтереси, як і приховані угруповання, є в будь-якому суспільстві незалежно від політичного режиму. Масштаб їхньої діяльності та політичного впливу залежить від соціальної і політичної структурованос­ті суспільства, рівня правової і політичної культури, досконалості ринкових механізмів суспільної взаємодії. Там, де ці чинники перебувають на нижчо­му рівні розвитку порівняно із сучасними цивілізованими країнами, прихо­вані інтереси можуть мати перевагу над відкритими, легальними.

Форми політичної взаємодії - це усталені, інституційно або психологіч­но зумовлені способи поведінки суб'єктів, що взаємодіють. їх можна умовно розділити на дві групи: 1) функціонування (співпраця, конкуренція, консолі­дація (ринкові) і панування, експлуатація (неринкові)); розвитку (конфлік­ти і реформи).

Політична співпраця - форма політичної взаємодії, яка грунтується на спільних діях суб'єктів політики, що мають спільні або відмінні цінності й інтереси, Але прагнуть реалізувати взаємовигідну мету.

Політична конкуренція - форма політичної взаємодії, в якій суб'єкти політики в рамках правових або неправових правил змагаються за перевагу у розподілі влади, матеріальних ресурсів і престижу. Політична конкурен­ція в рамках цивілізованих правил є рушійною силою суспільного прогресу.

Консолідація - форма політичної взаємодії, яка передбачає об'єднання, згуртування суб'єктів політики для досягнення загальної мети навколо спіль­них цінностей та інтересів. Тільки раціональні прагматичні цінності, що грунтуються на усвідомленні зв'язку інтересів особи і спільноти, забезпечу­ють на сучасному етапі високий ступінь консолідації.

Панування - це тип політичної взаємодії, який передбачає між суб'єктами політики нерівноправні стосунки: командування, підкорення, пригно­блення, придушення, експлуатацію. В історії людства можна виділити різні типи панування: рабовласницький, феодально-кріпосницький, кастовий, ім­персько-колоніальний, клієнтельський.

Експлуатація передбачає досягнення вигоди, прибутку шляхом присво­єння результатів праці. До політичних інструментів експлуатації належить: високий рівень інфляції; податкові, митні та кредитні пільги для одних соці­альних груп і непомірний податковий тиск для інших; корупція, перерозпо­діл соціальних благ на користь пануючої верхівки.

Взаємодія суб'єктів політичного процесу не може відбуватися без кон­фліктів. В основі політичного конфлікту лежить зіткнення інтересів з при­воду розподілу влади, панування і престижу, а також матеріальних ресурсів.

У конфлікті виділяють чотири стадії: передконфліктну, конфліктну, розв'язання конфлікту, післяконфліктну.

Перша стадія є латентною (прихованою) і характеризується накопичен­ням незадоволення у зв'язку з глибокою розбіжністю інтересів і цінностей суб'єктів конфліктної ситуації.

Конфліктна стадія характеризується гострим протистоянням між кон­фліктуючими сторонами, яке виражається у взаємному прямому чи опосе­редкованому блокуванні намірів і інтересів, цілей. На цій стадії відбувають­ся зіставлення сил конфліктуючих сторін, оцінка їхніх шансів у боротьбі.

Розв'язання конфлікту передбачає зміну як об'єктивної, так і суб'єктивної ситуації, тобто такої перебудови свідомості, за якої "образ ворога" перетво­рюється на "образ партнера", а психологічна установка до боротьби - на орієнтацію до співпраці. Часткове розв'язання конфлікту змінює тільки зо­внішню поведінку, але зберігає внутрішню установку до продовження про­тиборства.

Сучасна конфліктологія передбачає низку ефективних засобів розв'язання конфлікту:

1) під час переговорів пріоритет повинен надаватись обговоренню тих питань, що призвели до конфлікту;

2) учасники конфлікту повинні прагнути зняти психологічну і соціальну напругу, демонструючи взаємну повагу один до одного;

3) сторони переговорів повинні створити атмосферу публічного рівно­правного обміну думками, відкрито обговорювати взаємно незручні питання;

4) учасники переговорів повинні прагнути до компромісу.

На останній стадії остаточно долаються конфліктні суперечності та при­пиняється боротьба. Врегульований конфлікт має позитивний суспільний сенс: сприяє розв'язанню важливих суспільних проблем і поліпшує соціаль­но-психологічні характеристики суб'єктів групової взаємодії, оскільки вчить їх великому політичному мистецтву - цивілізовано боротися й обстоювати свої інтереси та права.

Політичні конфлікти можуть відбуватися між такими суб'єктами полі­тичної дії: національними державами або групами національних держав; між органами державної влади за розширення прерогатив у процесі формуван­ня політичних інститутів; між державою і соціальними групами (етнічними, соціально-класовими, регіональними і політичними організаціями), політич­ними елітами, кліками, мафіями, політичними організаціями (партіями, гру­пами тиску), політичними лідерами, політичними лідерами й організаціями, політичними організаціями й соціальними групами. Політичні конфлікти здебільшого виражаються у таких формах як революція, переворот і т. д.

Революція процес рішучого розриву з минулим, докорінний злам старих політичних інститутів, радикальна заміна колишньої еліти новою контрелітою. Переворот - насильницьке захоплення політичної влади з метою зміни тільки правлячої верхівки або зміни політичного режиму. Противагою цим формам конфлікту є політична реформа, яка передбачає поступову зміну ін­ститутів політичної системи і всього суспільного ладу правовими засобами.

Політичний процес в Україні спрямований на розбудову інститутів не­залежної держави та їх демократизації. Однак, реформування політичної системи в Україні проходить повільно і незбалансовано, і, як наслідок цього, сповільнюються процеси реформування в інших сферах суспільного життя, насамперед в економічній.

В Україні ще не сформовано нової соціальної структури, суб'єкти якої були б зацікавлені у сучасній цивілізованій політичній системі. Основним активним політичним суб'єктом є олігархічні угрупування, які намагаються використати інститути політичної влади для власного збагачення.

Середній клас, наявність якого, як показує досвід цивілізованих країн, є найголовнішим чинником політичної стабільності в суспільстві, в Україні є нечисленним. Основу його становлять дрібні та середні підприємці, а також частина інтелігенції (здебільшого представники престижних сьогодні про­фесій).

Отже, така соціально-класова структура українського суспільства не дає змоги забезпечити рівне представництво соціальних груп у правлячій еліті й контреліті.

Політичний процес в Україні на сучасному етапі характеризується при­скоренням процесу демократизації. Але незбалансована політична система провокує конфлікти, в першу чергу, між інститутом Президента і урядом, а та­кож між урядовою коаліцією і опозицією. Крім цього, посилилися конфлікти між політико-владними інститутами і різними соціальними групами з приво­ду справедливого розподілу ресурсів і встановлення цивілізованих соціальних стандартів у сфері зарплати, пенсій, надання адміністративних послуг.


Схожі статті




Політологія - Гелей С. Д., Рутар С. М. - Розділ 16. Політичний процес

Предыдущая | Следующая